Та легкість, з якою «донецькі» прийшли і «захопили» Крим після президентських, а потім остаточно — після місцевих виборів 2010 року, повністю розвіяла міф про існування якогось «Русского Крыма». Одразу після зміни президента та уряду України, помінялася влада і в автономній республіці — на місце кримських регіоналів та їхніх проросійських союзників прийшли регіонали донецькі, які цією владою ні з ким не діляться.
17 травня 2010 року кримський парламент майже одноголосно призначив прем’єр-міністром автономії колишнього мера Макіївки, що на Донеччині, Василя Джарти. Той привів свою команду не лише в уряд, де її члени обійняли ключові посади — першого віце-прем’єра, трьох віце-прем’єрів, міністра фінансів, керівників ще кількох міністерств та урядових комітетів.
Відтоді виключно «донецькі» (власне, не всі вони вихідці з Донбасу і безпосередньо з Макіївки, є й з Галичини і центральної України, але всі — люди, перевірені у роботі з Василем Джарти або з іншими впливовими донецькими регіоналами) очолюють силові і контролюючі структури Криму (прокуратуру, міліцію, податкову, СБУ та інші), а також більшість кримських управлінь інших центральних органів влади.
Якщо насичення «донецькими» виконавчих структур автономії відбувалося хоч і за слабкого, але спротиву місцевої політичної еліти, то на місцевих виборах 31 жовтня минулого року кримське населення дружно віддало свої електоральні симпатії Партії регіонів, виборчі списки якої в Криму майже на чверть були укомплектовані вихідцями з інших регіонів України, насамперед з Донбасу. У списку до Верховної Ради Автономної Республіки Крим таким був кожен десятий, а в деяких населених пунктах Південного узбережжя Криму — більше половини висуванців від Партії регіонів були колишні мешканці Донецької області.
На виборах до кримського парламенту регіонали отримали 49% голосів у багатопартійному окрузі і перемогли у 48 з 50 мажоритарних округів. Загалом Партія регіонів «взяла» у Верховній Раді АРК 80 місць зі 100. У деяких місцевих радах цей відсоток, як і кількість депутатів з «некримським» минулим ще вищі.
Попри тиск влади, спроби розколоти кримськотатарську спільноту і шок від програшу колишніх помаранчевих на президентських виборах, список Народного руху України, сформований Меджлісом кримськотатарського народу, набрав трохи більше 7% (що краще, аніж на минулих виборах), але через зміну виборчої системи Рух отримав лише 5 мандатів.
А от результат найбільшої та найорганізованішої прокремлівської політичної сили — «Русского единства» виявився шокуючим — лише 4% і 3 мандати. Ще більш провально виступила в Криму партія «Родина», зібравши стільки ж, як і кримські свободівці — близько 3 тисяч (менше 0,5%) голосів.
Попри те, що партія «Русское единство» офіційно з’явилася в Криму безпосередньо перед початком виборів, рекламну і пропагандистську кампанію однойменний всекримський рух проводив із кінця минулого року. Потужна, затратна і системна кампанія «Русского единства» велася за всіма правилами класики виборчого піару. Широке використання візуальних носіїв реклами, масова «джинса» в кримських мас-медіа, залучення громадських організацій, в тому числі молодіжних, робота з виборцями за принципом «від дверей до дверей» — все це, в результаті, дало жалюгідні 4,02 відсотка голосів на виборах до Верховної Ради Автономної Республіки Крим. У більшості місцевих радах автономії «русоєди» взагалі відсутні. Лише у Бахчисараї вони отримали свого мера і фракцію з 9 депутатів, яка, втім, згодом розкололася.
За неофіційними даними, перед «Русским единством» Москва ставила завдання досягти 20%. А лідер партії Сергій Аксьонов публічно говорив про 35%. Одним із підсумків такого провалу став ще більший розкол і ще більша маргіналізація російського націоналістичного руху Криму, аніж це було до створення «Русского единства».
Цей формально новий проект постав на ідеях і кадрах «Російської общини Криму» — найбільш структурованої прокремлівської громадської організації на півострові, політичним крилом якої була партія «Русский блок». Втім, «Русский блок» останнім часом застряг у скандалах і розборах, хто і де його очолює, стали відомі факти підкупу регіоналами його лідерів, голова партії Олександр Свистунов кілька разів публічно заперечив московському «куратору» проросійських сил півострова, депутату Державної Думи Росії Костянтину Затуліну. В результаті, майже весь склад «Русского блока» без Свистунова і ще кількох активістів плавно перекочував до «Русского единства». Причини своєї поразки проросійські політики шукають у браку підтримки з Москви (що, м’яко кажучи, не зовсім вірно), у тиску адмінресурсу (що теж неправда, бо «професійні росіяни» за останні роки інтенсивно інтегрувалися у кримську владу), у нахабності та брутальності «донецьких» (що правда, але вона стосувалася і висуванців Меджлісу, які, заручившись підтримкою співвітчизників, вистояли).
Найбільшою помилкою «русоєдів» стала їхня щира віра у «проросійськість» кримчан, тоді як ті, точніше, значна частина з них, виявилися останнім уламком «нової історичної спільноти людей — радянського народу», як це було записано в останній радянській конституції.
Якщо згадати, як саме формувалося сучасне кримське населення, то стане зрозумілим, чому радянські ідеї донецьких регіоналів ближчі більшій частині кримчан, аніж російський націоналізм кримських «русоєдів», як би останніх не підтримувала Москва.
Під час Другої світової війни населення Кримського півострова зменшилося утричі. А після депортації Сталіним кримських татар у 1944 році Крим майже знелюднів, особливо Південнобережжя, передгір’я і гірські райони. Перша хвиля переселенців була напівпримусовою і переважно з російських регіонів. За рознарядкою місцеве начальство відправляло до Криму тих, хто не був потрібен у власному господарстві, хоча контроль за ідеологічною якістю переселенців вже тоді був суворим.
Зять колишнього радянського керівника Микити Хрущова, радянський журналіст Олексій Аджубей якось писав про приїзд першого секретаря ЦК КПРС до Криму у 1953 році. І та кримська дійсність, зображена ним, просто вражає своєю безнадійністю. За словами Аджубея, найбільше ошелешили, схвилювали і обурили Хрущова галасливі натовпи російських переселенців, які торпедували машину першого секретаря. Люди скаржилися на нестерпні умови життя, погане житло, нестачу харчів, вимагали допомоги. «Це зараз я пишу: приїхали, — зазначає Аджубей. — А вони кричали: “Нас пригнали!”. З натовпу лунали і зовсім істеричні крики: “Картопля тут не росте, капуста в’яне”. Або раптом вкрай сумне: “Блощиці заїли”. “Чого ж ви їхали?” — запитав Хрущов. І натовп заволав: “Нас обманули!”».
Наступні хвилі переселенців уже були змішані — з України і Росії. Однак органи ретельно перевіряли, щоб нові кримчани були ідеологічно благонадійні, без родичів за кордоном, будь-яких зв’язків з «ворогами народу», кримінального минулого. Наприкінці 60-х і аж до початку 80-х років держава уже могла запропонувати переселенцям непогану зарплату, високі соціальні умови і, найголовніше, хороше «постачання».
У часи, коли Радянський Союз гнав на Захід сибірську нафту і газ, частина виручених коштів направлялася до Криму. На той час, після депортації кримських татар, на півострові майже не залишилося колгоспів, а радгоспи державі було легше фінансувати. І полилися державні інвестиції у кримський степ, у виноградники і сади. Будувалися гігантські ферми і комплекси, широкі дороги, масово зводилися котеджі для спеціалістів, 5-ти і 9-поверхові будинки для селян, великі будинки культури, інша соціальна інфраструктура. Дешева дніпровська вода для зрошення, ледь не безкоштовна електроенергія і пальне робили кримське сільське господарство майже рентабельним.
Не менші, а можливо, й більші кошти вкладалися у Південне узбережжя Криму, де масово росли бетонні пансіонати і санаторії для ЦК КПРС, союзних компартій, ЦК ВЦСПС, ЦК ВЛКСМ, різних міністерств і відомств. А для радянської партійної і господарської номенклатури потрібна була невибаглива, проте перевірена обслуга. Знову працював механізм селекції і переселення. Престижна робота з доступом до «тіл», висока зарплата і навіть прикріплення до «спецмагазинів» — нові кримчани були задоволені.
Ще один контингент повоєнних переселенців — військові. У радянські часи Крим називали не тільки «всєсоюзной здравніцей», але й «нєпотопляємим авіаносцем». Окрім потужного тоді Червонопрапорного Чорноморського флоту, на півострові дислокувалася дальня бомбардувальна авіація, були потужні частини Протиповітряної оборони, чисельні Прикордонні війська КГБ. Десятки військових аеродромів, сотні військових частин, а ще — потужна військова промисловість. Заводи Військово-промислового комплексу (ВПК) СРСР були у кожному кримському місті. Кожен з військових, який йшов у відставку, намагався залишитися з родиною жити в Криму і більшості це вдавалося.
А ще Крим став місцем, куди прагнули приїхати для постійного проживання й інші високопоставлені пенсіонери — відставні кагебісти, начальство з оборонних підприємств, номенклатура зі «строєк комунізма» на Півночі, в Сибіру і Далекому Сході. У 70–80-ті роки партія і держава ще могли їх забезпечити безкоштовним житлом і високим рівнем життя у Криму. Окрім високих зарплат і пенсій, кримчани гордилися гарним «постачанням». На відміну від сусідніх областей України і Росії, Крим добре забезпечувався фруктами, овочами і, найголовніше, м’ясом. Довкола Сімферополя у ті роки виросли десятки птахофабрик, тож приїжджих дивувало, що в крамницях Сімферополя та Ялти м’ясо курей — без черг і без обмежень! А піком тодішньої турботи партії та уряду про кримчан стало будівництво напередодні московської Олімпіади в Євпаторії заводу з розливу «Пепсі-коли». Дефіцитний і статусний заморський напій прийшов у кожну кримську родину, підвищуючи відчуття гордості і подяки радянській владі за таке щасливе життя.
До середини 80-х років сформувалася спільність радянських кримчан — щасливих і вдячних партії радянських людей, ідеологічно вивірених і селекціонованих. Як правило, це — повоєнні переселенці або їхні нащадки, які були вирвані зі свого етнічного середовища — російських, чи, рідше, українських сільських громад. Втративши коріння, вони здобули соціальний статус і впевненість у тому, що партія та уряд усе їм дадуть. Вони забули мову матері і почати говорити радянським «новоязом», який і досі чомусь називають російською мовою. І хоча в паспортах кримчани ще писали національність — росіянин чи українець, але більшість родин були змішані. В Криму сформувався радянський народ.
Коли ж розпався Радянський Союз, для кримчан це стало потрійним шоком. По-перше, вони опинилися в іншій, іншомовній державі. Зі щасливих мешканців великої держави, яка посилала кораблі в космос і погрожувала всьому світу ядерною бомбою, в якій вони були частиною титульної нації, кримчани стали іншомовною меншиною якоїсь «бананової республіки». Друге відчуття шоку настало, коли впала планова економіка. Де централізоване постачання, де фінансові вливання, де високі зарплати? Сільське господарство зруйноване, заводи стали, туристи від партноменклатури не їдуть. Треба самим проявляти ініціативу, що раніше викорінювалося в Криму «накорнє». А третє — повернення господарів цієї землі, кримських татар. Які не тільки говорять іншою мовою, але й моляться Аллаху!
Минуло 20 років з часу розпаду СРСР, майже завершилася репатріація кримських татар, виросло нове покоління кримчан, народжених уже в незалежній Україні. Однак радянські кримчани нікуди не ділись, і досі вони складають більшість населення автономії. Вони ностальгують за радянськими часами, розповідають про ці часи дітям та внукам і активно, як і в радянські часи, ходять голосувати. Саме вони — головний ресурс Партії регіонів.
Разом із тим, регіонали потурбувалися, щоб на цьому електоральному полі у них не було конкурентів. У Криму тепер немає потужної партійної організації Компартії. Не без допомоги «донецьких» впливового колись лідера кримських комуністів Леоніда Грача викинули з КПУ. Всемогутній колись кримський політик Сергій Куніцин залишився без соратників — кого посадили, хто сам перебіг до регіоналів. Він хоч і став депутатом Верховної Ради Криму, однак немає там жодного впливу. Як і колись впливовий лідер партії «Союз» Лев Міримський. Той розпродує свою бізнес-імперію і подовгу гостює у батьків в Ізраїлі. Колишній спікер кримського парламенту, раніше непотоплюваний Анатолій Гриценко сьогодні їм, напевно, заздрить. Якщо інші кримські політики втратили вплив і трохи майна, то він втратив свободу — з січня 2011 року колишній високопосадовець перебуває за ґратами.
Зате жодних проблем не мають лідери чисельних проросійських організацій Криму. Причина не тільки у заступництві Москви. Просто «русоєди» — не конкуренти регіоналам. Якщо подивитися результати виборів протягом останніх 10 років, то стане зрозумілим — зараз російський націоналістичний електорат у Кримській автономії не перевищує 4–6% , а в Севастополі — 9–10%, і має тенденцію до зниження.
З початку 2000-х років і досі підтримка виборцями «професійних росіян» на пропорційних виборах в Севастополі (найбільш проросійському місті Кримського півострова, з найвищою в Україні часткою етнічних росіян, з наявністю російських військових та спеціальних структур і відсутністю кримських татар) не перевищувала 10% голосів, а в Автономній Республіці Крим їхній електоральний максимум — лише 6% у далекому 2002 році.
Судячи з усього, молодий та амбіційний лідер партії «Русское единство» Сергій Аксьонов, який прийшов у політику з бізнесу лише 2 роки тому, зрозумів усю міфічність ідеї «Русского Крыма», яку його старші соратники експлуатували, десятиліттями «доячи» Москву. Нещодавно від заявив про необхідність виходу «Русского единства» на всеукраїнську політичну арену. Очевидно, він має надію, не сварячись із регіоналами й отримуючи підтримку з Росії, там усе ж перевершити ганебний кримський результат. Хтось його переконав, що міф «Русская Украина» менш утопічний, аніж міф «Русский Крым».
