Ukraiński Żurnal - 6/2011

Чорноморський флот: рік після Харкова

(Скачати весь номер: 6/2011 [PDF, 2.8 Mb])

Текст: Олексій Копитько, керівник проекту «ФЛОТ2017» (www.flot2017.com)

У квітні 2011 минув рік з моменту ратифікації пакету угод між Україною та Росією, які увійдуть в історію під назвою «харківські» або «газофлотські».

Як відомо, 21 квітня 2010 р. президент України Віктор Янукович та президент Росії Дмитро Медвєдєв, окрім інших, підписали документ, відповідно до якого базування російського Чорноморського флоту на території України (переважно — у Криму та Севастополі) після закінчення терміну діючої угоди, розрахованої до 2017 року, буде продовжено ще на 25 років, з можливістю пролонгації на наступні п’ять років за згодою сторін. Україна за це отримала знижку на російський газ.

Ця домовленість, яку одразу ж охрестили «газ на флот», розколола українське суспільств майже навпіл. Частина людей, яка підтримувала Януковича і правлячу Партію регіонів, позитивно сприйняла цей крок, розраховуючи, що він дозволить покращити стосунки з Росією і вивести на якісно інший рівень співпрацю в економічній сфері.

Опоненти нової влади, навпаки, назвали дії Януковича «зрадою національних інтересів». Вони звинуватили президента в торгівлі територією і суверенітетом, а самі угоди, які готуватися таємно від суспільства та, навіть, від частини українського уряду, охрестили «пактом Януковича–Медвєдєва», за аналогією з пактом Молотова–Ріббентропа.

З тих подій минув рік, що дає можливість дати певні оцінки прийнятим рішенням. Але, щоб краще зрозуміти сьогоднішні процеси, необхідно бачити контекст ситуації.

Севастополь — не Крим

Після розпаду Радянського Союзу у 1991 р. постало питання розподілу Чорноморського флоту СРСР між новими державами — Російською Федерацією та Україною.

Червонопрапорний Чорноморський флот, хоч і вважався найслабкішим серед радянських флотів, тоді був досить серйозною силою і нараховував півтисячі кораблів та підводних човнів, плюс авіацію та допоміжні частини.

Сфера його відповідальності включала не тільки Чорне та Середземне море (останнє контролювала постійнодіюча Середземноморська ескадра), але й частину Атлантичного та Індійського океанів. Підрозділи ЧФ базувалися по всьому радянському узбережжю Чорного та Азовського морів.

Головною базою флоту протягом 200 років було і є місто Севастополь, розташоване у південно-західній частині Кримського півострова — фактично, у географічному центрі Чорного моря. Зраз це окрема адміністративно-територіальна одиниця у складі України, яка згідно з конституцією підпорядковується безпосередньо Києву. Населення міста — близько 380 тис., загальна площа — 1079 кв. км, з яких 215 кв. км займають акваторії бухт.

З моменту заснування у 1783 р. і до розпаду СРСР Севастополь існував заради флоту. Окрім, власне, ВМБ, в місті працював комплекс великих підприємств, які виробляли продукцію для потреб ВПК або обслуговували флот. Суто цивільний сектор складав мізерну долю і у сфері зайнятості, і з точки зору надходжень до міського бюджету.

Фактично, Севастополь 200 років був містом-фортецею, яке після Другої світової війни стало повністю закритим і виокремилося в особливу адміністративну одиницю, що підпорядковувалася не Криму, а Києву.

Кримська область потрапила до складу УРСР у 1954 р. З ініціативи Росії активно поширюється міф, що Крим начебто вольовим рішенням «подарував» Україні тодішній очільник КПРС Микита Хрущов, що мав українське походження.

Насправді передача Кримської області відбулася з чітким дотриманням діючої на той момент правової бази і ґрунтувалася виключно на економічних міркуваннях: у географічному, господарському та інфраструктурному плані Крим був міцно прив’язаний до УРСР, звідси він отримував воду, електроенергію, товари тощо.

У другій половині ХХ ст. Крим, завдяки суттєвим інвестиціям в інфраструктуру, отримав статус «всесоюзної здравниці» — головного курорту СРСР. І розвивався саме в логіці курортно-рекреаційної території, де значну частину економіки також складало сільське господарство (переважно у степових районах) та промисловість, локалізована у кількох містах (на півночі півострова, у Сімферополі, Керчі, Феодосії тощо).

У військовому плані Крим мав статус «авіаносця, який неможливо потопити»: на території півострова базувалася ціла низка авіаційних з’єднань, які були покликані забезпечити повне домінування Радянського Союзу в повітрі Чорноморського регіону. Але порівняно із Севастополем, мілітаризація АРК була значно меншою і «розчинялася» в інших видах діяльності.

Крим у пошуку нової долі

З розпадом СРСР долі Криму і Севастополя карколомно змінилися.

Життя Кримської області, яка з ініціативи місцевої комуністичної номенклатури у 1991 році була перетворена на Автономну республіку, визначалося двома чинниками.

Перший — приватизація та утилізація радянської спадщини (за останні 20 років у Криму мало що будувалося, в основному — перерозподілялося). Навколо доступу до ресурсів, насамперед елементів курортної інфраструктури та цінної землі на узбережжі, точилися конфлікти місцевих та зовнішніх еліт.

Другий — це повернення на історичну батьківщину кримськотатарського народу та представників інших національностей, депортованих у 1944 р.

Зміна етнічної ситуації, економічні негаразди та постійні підбурювання з Росії створили сприятливий ґрунт для конфліктів, що на рівні стереотипів забезпечило Криму імідж «небезпечного регіону». Досі існує маса проблем з облаштуванням репатріантів.

Представники місцевих еліт усвідомлюють, що експлуатація радянського економічного спадку себе вичерпала. Крим стрімко втрачає позиції в регіоні на тлі конкурентів. Він повинен здійснити якісний ривок у найближчі роки, інакше відставання стане незворотнім.

Тому зараз головним трендом серед кримських еліт, який активно підтримує нове керівництво автономії на чолі з прем’єр-міністром Василем Джарти, є пошук нової місії АРК. Частково бачення майбутнього окреслено у Стратегії розвитку Криму до 2020 р., головною тезою якої є необхідність зміни координат: виходу півострова з конфліктного трикутника Київ – Сімферополь – Москва і пошуку його нового позиціонування саме в контексті Чорноморського регіону. Новою місією Криму, з точки зору розробників стратегії, є роль провідника інтересів всіх південних регіонів України.

ЧФ РФ у Криму як економічний чинник істотної ваги не має. Скоріше він сприймається частиною слов’янського населення як символ тісних зв’язків з Росією та умовний «захисник» від турецької та татарської експансії.

В Севастополі ситуація інша. Флот є невід’ємною частиною історії і повсякденного життя міста, але збільшується розрив між тим, яким пам’ятають флот севастопольці у найкращі часи, і тим, яку роль він відіграє зараз.

Консервація Севастополя

У місті, де понад 77% складають етнічні росіяни, і яке займає важливе місце в історичній пам’яті населення Росії, у перші роки незалежності України зберігалася вибухонебезпечна ситуація. У 1993 р. Державна Дума Росії навіть прийняла рішення, що не визнає українську юрисдикцію над Севастополем.

На щастя, до «гарячого конфлікту» не дійшло. З 1992 р. російська та українська сторона вели інтенсивні переговори щодо долі Чорноморського флоту. В підсумку, до 1997 р. Чорноморський флот формально перебував під «спільним» командуванням президентів двох країн. А в травні 1997 р. було підписано угоди, які визначали параметри розподілу ЧФ між Україною та Росією, а також було офіційно визначено статус та умови перебування російських військових на території України.

Оскільки в Конституції України міститься пряма заборона на розташування іноземних військових баз, перебування російських військ у Севастополі, Криму та окремих частин в інших регіонах, наприклад, у Херсонській області, було позначене як «тимчасове» з терміном перебування 20 років — до 2017 р.

З початку 90-х років, коли Севастополь став відкритим містом, а пострадянські країни опинилися на складному шляху політичної та економічної трансформації, суттєво змінилася роль військового компоненту в цілому і ЧФ РФ зокрема.

Підприємства ВПК, які забезпечували основну зайнятість, збанкрутували. Почалося істотне скорочення самого флоту. Зараз ВМСУ і ЧФ РФ разом складають приблизно п’яту частину від колишнього КЧФ СРСР. Шукаючи засобів до існування, севастопольці почали розвивати невійськовий сектор.

В підсумку, станом на 2009 р. доля надходжень від ЧФ РФ у бюджеті Севастополя складала близько 16% з тенденцією до зменшення. За 20 років поступово розвинулися такі сектори, як сільське господарство, порт, будівництво, туризм тощо. Завдяки такій диверсифікації Севастополь досить непогано, порівняно з іншими регіонами України, пережив кризу.

За часів президента Віктора Ющенка в суспільстві почалося активне обговорення подальшої долі ЧФ РФ. Ющенко і його прихильники наполягали на тому, що російський флот має бути виведений, оскільки його перебування не тільки прямо суперечить Конституції України, але й створює загрози для національної безпеки. Остання теза наочно була засвідчена під час російсько-грузинської війни у серпні 2008 р., коли ЧФ РФ взяв участь у конфлікті, поставивши Україну у дуже незручне становище.

Тоді ж розпочався активний пошук нової місії для Севастополя. Планувалося, що в місті буде запроваджений особливий економічний режим, який сприятиме залученню інвестицій. Виведення ЧФ РФ мало звільнити для господарської діяльності понад 3 тис. га землі та більше тисячі будівель.

Зокрема, російський флот зараз контролює понад 10 км причалів, а Севастопольський міський торговельний порт — у 15 разів менше. Причому як мінімум половина майна, що знаходиться під контролем російських військових, не використовується за прямим призначенням.

Українська сторона з 1997 р. піднімає питання про поступову передачу місту надлишкового майна, бо інакше Севастополь не може розвиватися. Але росіяни всі ці пропозиції ігнорували, більше того — вони досі відмовляються проводити інвентаризацію нерухомості, яку орендують, та не повертають Україні низку навігаційно-гідрографічних об’єктів.

У 2007–2009 рр., коли можливість виведення флоту стала сприйматися як цілком реальна, до Севастополя розпочалося паломництво іноземних інвесторів, які почали вивчати ситуацію. Однак у 2010 р. після підписання харківських угод цей процес зупинився. Так само було відкинуто ідею створення в місті особливого економічного режиму.

Рік у мінус

По-перше, на рівні країни в цілому ставлення до харківських угод за рік різко погіршилося, і ця тенденція буде продовжуватися. Причина — не було виконано жодної обіцянки, якими влада обґрунтовувала необхідність продовження базування ЧФ РФ.

Так, підписуючи угоди, Янукович і керівник уряду Микола Азаров обіцяли, що знижка на російський газ дозволить уникнути підвищення цін на комунальні послуги для населення. Насправді підвищення цін за рік відбулося вже двічі і буде продовжуватися. Єдиний, хто виграв від так званої «знижки», це українські олігархи, підприємства яких залежать від російського газу.

За останніми даними (опитування Research & Branding Group, 25–31.03.2011) в цілому позитивно до продовження базування ЧФ РФ на 25 років ставляться 39% громадян України (на 14% менше, ніж в квітні 2010 р.), в цілому негативно — 36% опитаних (зростання на 4%). З 10 до 17% зросла кількість тих, кого ця тема взагалі не хвилює.

Але приблизний розподіл голосів навпіл (39% проти 36%) формується значною мірою за рахунок ставлення людей на Сході та Півдні (56% в цілому схвалюють угоди). На Заході (15%) та в Центрі (29%) таких людей значно менше. Більш того, на Сході та Півдні, де знаходиться базовий електорат Януковича, збільшилась кількість людей, які не можуть визначити своє ставлення до харківських угод, хоча рік тому їх підтримували. Але в усіх регіонах респонденти одностайні — від угод більше виграла Росія.

По-друге, угоди не вирішили жодної проблеми на рівні Севастополя. Росія спрямовує свої ресурси тільки на прямі потреби своєї ВМБ, а загальноміські питання старанно ігнорує, при цьому продовжуючи скорочення людей. Підприємства ЧФ РФ досі залишаються найбільшими боржниками з виплати зарплат та соціальних відрахувань.

Севастопольська влада, яка представляє Партію регіонів, змушена продовжувати лінію екс-президента Віктора Ющенка і вимагати передачі частини майна, яке флот не використовує, місту. В червні 2011 р. під час зустрічі Януковича і Медвєдєва буде підніматися питання про передачу Україні понад 700 га землі у центральній частині Севастополя.

Отже, через рік після підписання харківських угод намітилася чітка тенденція.

Росія отримала ще один важіль, щоб закріпити Україну в своїй орбіті. При цьому українське суспільство розколоте, і негатив з приводу базування ЧФ РФ стосовно діючої влади зростатиме. Тим більше, на тлі іншої тенденції — все більше людей у Криму і Севастополі, особливо молодих, пране інтеграції з Європою, а не з Росією. І якщо Крим теоретично має варіанти вибору, то Севастополь таких варіантів позбавлений, що з часом загострить внутрішні протиріччя.Вже очевидно, що вимога скасування угод про ЧФ буде однією з ключових тез опозиції на майбутніх парламентських (2012 р.) та президентських (2015 р.) виборах в Україні. І якщо акцент буде зроблений не на безпековому, а на економічному вимірі проблеми, ця тема цілком здатна мобілізувати голоси не тільки на Заході України, але й у Севастополі.