Ukraiński Żurnal - 7/2011

Жодні шанси не втрачені

(Скачати весь номер: 7/2011 [PDF, 3 Mb])

Текст: Мирослав Чех, публіцист «Gazety Wyborczej», Варшава

 

Проголошення української незалежності для мене не було несподіванкою. Існували побоювання, яким шляхом піде процес: чи не виллється він у хаос, анархію, чи не скотиться Україна у провалля радикалізму? На щастя, цього не сталося. І діяльність народної опозиції була надзвичайно мудрою — і Народної Ради, і Руху, і інших політичних партій, які тоді створювалися.

 Можна було дещо інакше проектувати сценарії розвитку подій, які у серпні 1991 року вилилися у путч Янаєва та Акт незалежності України, який потім затвердили на референдумі — але напрямок було задано. Розвал СРСР і народження незалежної України. Восени 1991 року, спільно з Богумилою Бердиховського, ми написали статтю, в якій ствердили, що такий референдум не потрібний. Адже, якщо Акт незалежності є державотворчим документом і виявленням волі народу за посередництвом парламенту, тоді незалежність фактично проголошена, а референдум зайвий. Однак виявилося, що референдум підтвердив рішення Верховної Ради і це неодноразово було дуже вагомим аргументом у багатьох ситуаціях, коли незалежність України ставили під сумнів.

Тодішнє керівництво України, яке з часом очолив Кравчук, також обрало курс на державність. Можна сказати, Кравчук ходив між краплинами дощу — і вашим, і нашим. Це і було головним інструментом забезпечення мирного шляху до незалежності. Адже спостерігаючи ззовні, було зрозуміло, що позиція України на міжнародній арені буде пов’язана саме з мирним розвитком подій. Власне, прямий натяк на це зробив Джордж Буш-старший, коли під час свого відомого приїзду з Горбачовим до Києва сказав: «Вам треба бути з реформаторами з Союзу, а не займатися націоналізмом», тобто державотворенням.

  Тоді у Польщі було розуміння важливості процесів в Україні. Керівництво польської держави, особливо прем’єр-міністр Ян Кшиштоф Бєлєцький, розумів це досконало. Він наполягав, щоб не визнавати групи Янаєва. Більш консервативним було Міністерство закордонних справ і міністр Єжи Скубішевський. Не є таємницею, що в оточенні самого Леха Валенси розглядалося визнання Янаєва як керівника радянської держави. 

Яцек Куронь, Адам Міхнік і Броніслав Геремек були переконаними прихильниками незалежності України. Розуміли, що для Польщі важливо, щоб українська держава відбулась і все пройшло мирним шляхом. Це була ідея паризької «Культури» — незалежність України забезпечує незалежність Польщі зі східного боку. Питання економіки, політичної безпеки, ядерної зброї на території України були на другому плані.

  Впродовж 20 років у Польщі відбувалися коливання в ставленні до незалежності України. Наприклад, міністр закордонних справ Анджей Олєховський у 1994 або 1995 році виступив з тезою, що головним партнером Польщі має бути Росія. Однак згодом такі заяви спростувались під впливом інших питань, зокрема, відносин зі США. У Вашингтоні з часом зрозуміли, що незалежність України відповідає американським інтересам. В останні три з половиною роки польсько-українські стосунки зазнали серйозної кризи, що було пов’язане зі зміною пріоритетів щодо партнерів на Сході. Перше місце посіла Росія. Такий курс обрало Міністерство закордонних справ під керівництвом Радослава Сікорського. Цьому сприяла і зміна влади у Києві. Польща і Україна віддалилися одна від одної — найсильніше за всі 20 років.

З часом цю позицію скоригували. Президент Броніслав Коморовський відновив стратегічне партнерство наших держав, і Янукович це підтримав. Наступних півроку матимуть вирішальне значення. Чи вдасться підписати угоду про поглиблену зону вільної торгівлі та асоційоване членство?

 Головне, що Україна як незалежна держава відбулася, демократія достатньо утверджена, а громадянське суспільство найсильніше на пострадянському просторі (за винятком прибалтійських держав). Звісно, хотілося б глибшого прогресу, але нарікати нема чого. Думаю, жодні шанси не втрачені, а тому я залишаюсь оптимістом.