Так і з есеїстикою як жанром: ніхто не сперечається, що він існує, але так само ніхто достеменно не знає, який він насправді на вигляд і смак, і чи не забарвлюється, подібно до хамелеона, залежно від того, до чого саме наближається. Не буду сперечатися: природною і необхідною річчю є те, що простір між як-не-як штучно окресленими «романом», «оповіданням», «репортажем» тощо також заповнений якоюсь знаковістю, і вона має право на життя, тобто публікування, читання й обговорення, отже, мусить якось називатися в «літературному меню». Проте тут є одна небезпека, яка — коли вже залишатися вірним кулінарним паралелям — наводить на згадку історію виникнення піци: її, за переказами, вперше почали готувати неапольські кухарі для міської бідноти, насипаючи на корж усього, що залишалося в кухні, і лише з плином часу ця спонтанна стряпанина отримала свої рецепти приготування та емансипувалася у ряд достойних страв. Так-от, дуже не хотілося б, аби з есеїстикою остаточно відбулося протилежне: щоб, зродившись із поважних Монтеневих «Спроб» та Беконових «Есеїв», вона зараз перетворилася на смітник для літературних обрізків і недоробок, жанровою легітимацією, яка дозволяє виносити на публіку будь-що, позбавлене початку, кінця, мотивації і проблиску ідеї. А оскільки людське марнославство, так само, як і погана есеїстика, меж не має і під’юджує публікувати все, що коли-небудь лягло на папір/монітор, небезпека ця стає цілком реальною.
Зрештою, ця небезпека була вже не раз проговорена. І навіть українськими критиками. Ще 2005 року Богдана Матіяш у статті «Щось на кшталт есеїстики», опублікованій в часописі «Критика», писала, що слово «есей» ніби «запалює зелене світло для будь-яких експериментів — у тому числі й із читацьким терпінням», тож у «буцімто есеїстичні книжки запихається сила літературно-критичних текстів, гора рецензій і наостанок — дрібка есеїстики». Як свідчить практика, український письменник — здебільшого істота глибоко непостмодерна, сповнена недовіри до інтернету та нетривких газетно-журнальних шпальт і скептично налаштована до ідеї глобального обігу текстів. Якщо хтось в Україні намагається проголошувати занепад сакрального статусу книги, мусить негайно прикусити язика, бо виглядає на те, що український письменник лише тоді заспокоюється, коли його щойно видана книга стає на полицю — хай би навіть вона там мала простояти вічність, ніким не гортана. Натомість ніякий інтернет вічності не обіцяє, а електронна книга — взагалі забавка для шмаркатих дебютантів, котрі, вочевидь, на друкований артефакт ще просто не заслужили. Нічим іншим, ніж недовірою до «неагрегатних» (чи «недо-агрегатних», як-то газетні) форм існування тексту, я не можу пояснити цієї кулеметної черги так званих «есеїстичних» книжок, яка останнім часом обстріляла полиці книгарень. Втім, очевидний пієтет до книги в українських авторів далеко не завжди йде в парі з усвідомленням відповідальності (хай буде й «перед вічністю»), яку книжкова форма публікації передбачає, прагнучи бути зв’язною і хоч якось структурно мотивованою цілістю, а не клаптиковою ковдрою чи колекцією газетних вирізок. Ні, я міг би повірити, що так, вочевидь, і мусить бути, що читати збірку «есеїстики» треба, лише добре зосередившись і не забуваючи щомиті «перемикати передачу», бо автор без додаткових попереджень кидає читача з рівного і добре асфальтованого підйому інтелектуального есе на розбиту ґрунтівку якихось випадкових нотаток, а потім — на серпантини політичної публіцистики чи інтерв’ю. Міг би повірити, якби не мав досвіду читання справді добрих есеїстичних книг зі зваженою структурою, в якій тексти поступово розвивають виразно означену тему, аби завершитися переконливою кодою: «Порушені заповіти» Мілана Кундери, «Хочу задекларувати» Джуліана Барнса, «Фадо» Анджея Стасюка, «Непередбачуване» Міхала Павела Марковського чи нещодавно видані «Уроки темряви» поляка Даріуша Чаї — цей ряд можна продовжувати доволі довго. Півжартома ризикну ствердити, що українським авторам властива типово катастрофічна свідомість (спричинена, що там приховувати, хронічною нестабільністю життя в нашій країні), яка змушує їх нічого не відкладати на непевне «потім», а все, що назбирується, вкидати до одного книжкового мішка без особливої селекції, наклеївши відтак якомога абстрактнішу «бирку» — як-от «А.Г. та інші речі» у Віктора Неборака чи «Письмо з околиці» в Анатолія Дністрового.
Але ми абстрактними не будемо і поглянемо на конкретні книги — найсвіжіші з тієї «черги», яка вишикувалася в книгарнях за останні місяці. Оскільки найактивніше просуванням української есеїстики останнім часом займається видавництво «Грані-Т» зі своєю серією «статей та есеїв» «De profundis», то й книги будуть з їхньої кухні: згадане вже «Письмо з околиці» А.Дністрового, «Героїні та герої» Є.Кононенко, «Метаморфози» С.Грабара, «Подорож крізь туман» І.Ципердюка, «Дуби і леви» І.Андрусяка.
З усіх перелічених книг лише остання залишає більш-менш цілісне враження, та й то не завдяки «послідовному розкриттю теми» чи очевидно вимогливому доборові текстів (поряд із оригінальними й цікавими текстами є доволі резонерські та поверхові — як-от «Karl Marx Tour» про «показне лівацтво» українських письменників), а радше завдяки стилеві письма — подекуди архаїзованому (особливо в есеях-ретроспекціях), але індивідуальному й добре впізнаваному, яке стягує різношерстий вміст збірки докупи. А загалом — маємо типовий для українських есеїстичних книжок вінегрет: родинні нариси, історико-краєзнавчі тексти (про скіфське місто Гелон та Опішне), «приватну культурологію» (есеї про Шевченка, Франка, Бажана), «медіакритику» (нариси про українське телебачення), звичайні житейські спостереження. Не обійшлося й без рецензій — здається, в уяві більшості українських «есеїстів» (як і видавців) цей жанр сплівся з есеєм у таких смертельних обіймах, що невдовзі кожен критик буде вважатися за сумісництвом есеїстом і навпаки. Добре, хоч інтерв’ю у книжці немає (на відміну від «есеїстичних» книг Ципердюка і Кононенко). Попри все, «Дуби і леви» Андрусяка зберігають одну з головних чеснот есеїстичного жанру — вони залишаються вільною і невимушеною розмовою двох розумних людей, автора і читача. Не нарцисичне говоріння до «власного пупа», не вивищування над читачем чи плазування перед ним, а звертання до Іншого по той бік книги без улесливості і поблажливості — ось те, без чого есей неможливий, без чого він — лише імітація жанру. З огляду на це поява в серії «Граней-Т» (яка, нагадаю, жанрово означена як «статті та есеї») книги Сергія Грабара «Метаморфози» — чистий курйоз. Бо це ні статті, ні есеї. Радше конспекти шкільних уроків краєзнавства, які могли б допомогти молодим учителькам водити Києвом вервечки своїх підопічних. Навіть для дорослих туристів — особливо для «цнотливих» західних — ці тексти не дуже годяться через подекуди нестерпну примітивність викладу і в’язкий каучукоподібний совєтський пафос, яким залиті шпарини між погано припасованими частинами книги. Есеїстичної рівності у розмові, інтелектуальної тривоги й парадоксального мислення, вільного й відповідального авторського «я», заангажованого, але не врослого намертво у дійсність, — словом, усього того, що визначає есеїстику як жанр і спосіб письма, тут немає й близько. Зі сторінок чути монотонне бубоніння радянського екскурсовода.
Книга Анатолія Дністрового «Письмо з околиці» претендує на те, аби бути усвідомленим хаосом. «З нотаток, блогу і заначок», — таке формулювання стоїть на титулці книги, і воно конфліктує, з одного боку, з «офіційним» видавничим підзаголовком «статті та есеї», а з другого боку — з анотацією, яка стверджує, що маємо справу з «ultra lait [саме так, не «light» – О. С.] публіцистикою». Сам же автор у вступі пише про свою мрію створити «приватну» книгу — «настільки ж обов’язкову, як і принагідну, в якій би довільно зустрічалися та розходилися різні почуття, теми, ідеї». Що ж, так і є — книга вийшла дуже приватною. Вже починаючи від самої структури, бо ж «приватніший» варіант побудови, ніж хронологічний, за роками, вигадати важко. Отже, «Письмо з околиці» — це така собі кардіограма думки, матеріали до інтелектуальної біографії. Непогана, в принципі, ідея хронологічного розташування текстів, втім, дає не найкращий результат у перспективі читацького сприйняття. Бо ж майже кожен письменник (за власним бажанням чи з необхідності) — мультиінструменталіст, який однією рукою грає на клавесині, другою — на цимбалах, а ногою гупає у бас-бочку. Щойно закінчивши статтю, береться за репортаж, а поміж тим веде якийсь щоденник чи блог. І все це саме так у книжці подане. Тому, наприклад, після кількох коротких необов’язкових рефлексій і бліц-рецензій раптом наштовхуємося на доволі спеціалізовану й велику за обсягом статтю про протопопа Филимоновича, малознану історичну постать ХVII століття, аби за мить знов загубитися серед бліц-рецензій і нарешті дійти до логічної «пуанти»: «Ми всі — фу-фу, / За винятком Ду Фу». Втім, якщо відкинути монотонне «прочитав…», «подивився…», «щойно думав…», яким починається чимало записів, і дещо втомливе кружляння довкола одних і тих самих тем (літературні покоління, графоманія, література і мода, початківство, важкі 90-і), читати все це доволі цікаво. Тільки от парадокс: найменш доречними у цій книзі буцімто «статей та есеїв» виявляються власне статті та есеї, яких тут із десяток таки набереться. Бо в цій строкатій і пливкій плазмі подекуди дуже оригінальних і влучних коротких нотаток вони виявляються якимись несподіваними центрами тяжіння, які стягують на себе клаптикову ковдру тексту. І знову виходить, що за різнобійним текстовим «лісом» не видно дерев. Не лишається нічого іншого, як визнати: з огляду на потребу хоч би мінімальної кристалізації есею як жанру загалом вартісна книга Дністрового робить українській літературі доволі кепську послугу. У всьому цьому я ніби й непослідовний — з одного боку, дорікаю українським авторам за їхній «непостмодерний» пієтет до «книжкового тіла», а з другого боку, вболіваю за «кристалізацію жанру» в епоху, коли всі жанри, роди й види якраз навпаки, зливаються в одну тягучу й нечленовану текстову магму. Але тут, як і в усьому іншому, принцип такий: хто хоче в модерний балет, мусить уміти станцювати польку. Невипрацюваність української есеїстики, непрописаність її «кроків і па» дається взнаки, зокрема, в тому, що вона (попри застережні голоси критиків) стає дедалі всеїднішою жанровою нішею — замість того, аби перетворитися на пружний і самодостатній жанр, у рамках принципів і правил якого можна було б ефектно експериментувати. Якщо так далі піде, алькський дракон українського есею назавжди загубиться в нетрях випадкових і недороблених текстів, і ми так ніколи й не довідаємося, якого він кольору й племені. 
