Ukraiński Żurnal - 7/2011

Незалежність духу

(Скачати весь номер: 7/2011 [PDF, 3 Mb])

Текст: Роман Кабачій, редактор тижневика «Український тиждень», Київ 

Українці за 20 років свободи поки що не стали політичною нацією, проте звикли до спільних кордонів та відповідальності за свою країну.

  

Не знаю, як іншим — маю на увазі передусім старше покоління, — а мені, народженому за Брежнєва, адміністративна карта Української РСР не вирізнялася нічим цікавим, окрім як різними кольорами областей. Мова більшості карт була російська, тож і на цій — «Украинская и Молдавская ССР» (а куди ж її, бідну Молдову, від нас подіти?) — ніякої ментальної різниці поміж назвами «Львов» чи «Днепропетровск» я не бачив. Все було «наше», «советское». Підростати я став уже на зламі 80–90-х, і буваючи на залізничному вокзалі свого обласного центру Херсона, чудувався з разючого «Яринко, Назарчику, ходіть-но сюди», — від людей, які очікували на (не найкращої, скажімо так, якості) поїзд «Херсон–Львів». Потім, уже під час навчання в ліцеї попоїздивши по Україні, зрозумів, що не обов’язково вдягатися, як тодішні хлопці з мого вимушеного оточення: спортивні штани з лампасами, джинсова куртка, картуз-аеродром та кросівки; що більшість може виглядати й пристойніше, як приміром, молодь зі студентського Харкова.

  

Висновок був такий:

 

Україна різна. А чи ж вона всюди українська? Чи для всіх однаково важливими є національні символи, національний наратив у історії; що криється за різницею понять «украЇнський» та «укрАинский»; і чому, врешті, вчорашні друзі-нерозлийвода перетворюються на неконтрольованих горлопанів, коли мова заходить про політичний вибір між «комуняками» і «рухівцями»? У певному моменті прийшов іще один висновок: саме такою має бути мозаїка багатогранного суспільства. Хоч все одно, за європейський вибір України було прикро — не хотілося усвідомлювати, що увесь час «хтось» з іншими, ніж імпонують тобі, поглядами, тягне тебе постійно у радянське «світле минуле». Після розчарованості програшем Чорновола накотилася «трагедія» з обранням «ще гіршого» Кучми, і вже, звісно, президентство Януковича у 2004-му було, як видавалося, справою техніки.

 

Проте, за всі ці роки відбулися незворотні зміни, викликані проживанням у державі Україна, з її сяким-таким, але власним тризубистим паспортом, і в кордонах, які вже не претендували на 1/6 земної суші, але й теж непогані. За даними постійних опитувань громадської думки, що проводяться в Україні, за останні десять років зменшилася кількість людей, які ідентифікують себе насамперед за соціальною ознакою — «робітник», «селянин», «інтелігенція», а збільшилася кількість тих, хто виносить наперед національну самоідентифікацію. Відбувається це також в південно-східних регіонах, разом із тим, фактично зникла така штучно витворена спільнота, як «радянські люди».

  

Червоний пояс?

 

Окрім того, за влучним спостереженням канадського соціолога Домініка Ареля (оприлюдненим після перемоги Помаранчевої революції), кожні нові вибори показували поширюваність національного та проєвропейського первня щодалі на схід і південь. Якщо за представника національно-демократичних сил на президентських виборах 1991 року — В’ячеслава Чорновола — голосували західні регіони країни, то в 1994-му за «проукраїнського» на тлі Леоніда Кучми Леоніда Кравчука вкинули бюлетені вже жителі центральних областей та Києва. У 2004-му нацдемівський кандидат Віктор Ющенко впевнено переміг далеко за Дніпром, вийшовши на російські кордони — маю на увазі Сумщину, — а також на степовій та прикордонній з так званим «Диким Полем» Кіровоградщині та серйозно русифікованій Полтавщині. Апропо спекуляцій із «Диким Полем», — після перемоги помаранчевих деякі оглядачі, і не лише українські, дошуковувалися в саме таких кордонах поділу поміж прихильниками Ющенка та Януковича поділ між давніми землями, що входили до Речі Посполитої, та тими землями, які освоювалися вже при Російській імперії. Якщо зупинитися на цьому поясненні, то сміливо теорію Домініка Ареля можна забути і назавжди охрестити південно-східні регіони «червоним поясом», населеним всуціль «креолами», безбатченками, і взагалі покидьками, котрих не шкода — як пам’ятаємо позицію Юрія Андруховича — відпустити в Росію. Але це хід легший.

  

Прихід фронди був неуникненний

 

Якщо проаналізувати дані не лише по областях, то вийде, що в самому тільки Дніпропетровську за Ющенка голосувало 600 тис. осіб, а в Херсонській області один із територіальних виборчих округів (а це кілька районів) був замальований в помаранчеве — якби мапу малювати не по областях, то в «Дикому полі» з’явилася б невелика, але дірка. Інша справа, що влада Ющенка/Тимошенко не бралася за закріплення цих результатів. Керівники Донецької та Луганської областей призначалися Віктором Ющенком виключно із Партії регіонів. Якщо для всієї України фактом було покращення ситуації зі свободою слова, то цього не можна сказати про названі дві області, котрі тільки й чекали на тріумфальне повернення «Лідера». Можливо, рацію мав Юрій Андрухович, який в одному з інтерв’ю сказав: «Це ідея щодо легкого та цивілізованого способу вирішення проблеми, яка заважає бути собою, блокує напрямок, у якому мала би розвиватися країна». А так, прихід фронди при таких обставинах був неуникненний.

  

А тепер проти всіх

 

В останні дні правління Ющенка, а конкретніше кажучи, 22 січня 2010 року, в Крутах, коли було оголошено про визнання президентом УПА та вояків Визвольних змагань такими, що боролися за волю й незалежність України, я мав розмову з відомим активістом Остапом Кривдиком. Остап переконував мене, слухаючи виступ президента, що найбільш прийнятна позиція на виборах — це «проти всіх». Мовляв, пережили Кучму, переживемо й Януковича. Тоді, у розпал кампанії та після І туру виборів, подібна позиція доводила мене до шаленства. Нині я можу прийняти ту точку зору, за якої жителям Донбасу таки варто було пожити «при Лідері» й оцінити доцільність п’ятирічного очікування його приходу до влади. Податковий Майдан, який об’єднав Схід і Захід, показав, що для мислячих людей не буває незаперечних ідолів, якщо вони не справляються зі своїми обов’язками.

 Все більше людей розуміє, що єдино можливий вибір України — це європейські цінності. Молодь зі Сходу, серед якої останнім часом зробилися модними тури до Львова, в «националистический экстрим», побачивши все на власні очі, змінює ставлення до національного наративу, релігійності — якщо не кардинально, то суттєво. Серед моїх знайомих та знайомих моїх знайомих є кілька людей, які вибрали Львів містом постійного проживання — замість Києва, Запоріжжя, Херсона. Все це вказує на болісне, а проте неухильне утвердження тих цінностей та вибору, котрий приведе Україну до членства в ЄС. Єдина державна мова, цілісність кордонів та почуття гордості за приналежність до українського громадянства й далі служать цьому запорукою.