У Києві до всіх цих частин долучилися також залишки Республіканського полку підполковника Петра Болбочана, кінно-гайдамацького полку полковника Всеволода Петріва та полків Богданiвського, Дорошенкiвського, Богунського, Наливайкiвського, Сагайдачного, Полуботкiвського, ім. Грушевського і «Вiльної України» та представники Вільного козацтва. Все українське угруповання в Києві налічувало біля 2000 осіб. Загальне командування над ним взяв генерал-майор Костянтин Прісовський. Показово, що Республіканському полку Болбочана, аби дістатися Києва, довелося прокладати собі дорогу до потяга багнетами, а кінно-гайдамацький полк Петріва здійснив марш аж від Мінська. Як-то кажуть — цвяхи б робити з таких людей!...
Після залишення Києва всі ці частини були об’єднані в окремий Запорізький загін, фактично — полк. Командиром загону став генерал Прісовський. Запорізький загін Прісовського, курінь Січових Стрільців Коновальця та Гайдамацький Слобідський кіш Петлюри — це все, що залишилося у Центральної Ради. Наостанок вона ще раз нечувано «допомогла» українським військовим — забула повідомити про евакуацію з Києва штаб 1-го українського (колишнього 34-го армійського) корпусу. Як наслідок — штаб потрапив до рук більшовиків і був розстріляний. Залишені без командування частини корпусу були розбиті більшовиками по частинах.
Доба запорожців
В умовах втрати геть чисто всього Центральна Рада нарешті перестала заважати військовим і дала їм можливість воювати «як треба». Результати не забарилися. 8 лютого українські частини залишили Київ. А вже 24 лютого Запорізький загін генерала Прісовського викинув більшовиків комдива-антисеміта Кіквідзе з Житомира. 2 березня запорожці марширували по звільненому від червоних Києву.
Теза шанувальників «єдиної-неділимої» про те, що більшовики залишили Україну у березні-квітні 1918 року виключно через наступ німців, а українські військові, мовляв, приїхали в німецькому обозі, насправді не має нічого спільного з дійсністю. Створена ця теза була ще у ті часи — агітпропу Червоної Росії вкрай треба було виправдатися за панічну втечу з території України 10-тисячної Першої Донецької армії.
Факти стверджують — до Києва німці прибули, коли місто вже було зайняте запорожцями. 30 березня полк Кінних гайдамаків підняв український прапор над Полтавою. До прибуття німців полк встиг реквізувати зі складів матерію, з якої пошив для себе нові однострої. Та сама історія повторилася у Харкові, зайнятому 6 квітня 1918 року 2-м запорізьким піхотним полком підполковника Болбочана. Запорізька формація зростала мов на дріжджах. Вже у Київ вступила Запорізька бригада. Харків звільнила Запорізька дивізія. 9 квітня було видано наказ про розгортання дивізії у Запорізький корпус армії УНР. Та через закінчення бойових дій та часткову демобілізацію, корпусом Запорізька дивізія стала тільки щойно по антигетьманському повстанню.
На квітень 1918 року до складу Запорізької дивізії входили 4 піхотні полки (ім. Дорошенка, Республіканський, ім. Богдана Хмельницького та Гайдамацький), полк Кінних гайдамаків ім. Костя Гордієнка, легкий гарматний полк, інженерний полк, кінно-гірський гарматний дивізіон (полковника О.Алмазова), автопанцирний дивізіон та повітряна ескадра (5 літаків). Чисельність дивізії становила біля 30 тис. осіб. Командував дивізією генерал-майор Зураб Натієв. Після звільнення Харкова дивізію було розділено на дві армійські групи. Першу групу у складі Республіканського полку, полку Кінних гайдамаків та кінно-гірського гарматного дивізіону (9 000 багнетів та шабель) було спрямовано у напрямку Катеринослав (Дніпропетровськ) – Олександрівськ (Запоріжжя) – Крим. Очолив її підполковник Петро Болбочан. Друга група у складі всіх інших частин під командою полковника Володимира Сікевича мала звільнити від більшовиків Донбас. Обидві групи свої завдання виконали блискуче. 24 квітня Республіканський полк пройшов парадом вулицями Сімферополя, а полк Кінних гайдамаків підняв український прапор над Бахчисараєм. Завдяки рішучості запорожців 29 квітня 1918 року кораблі російського Чорноморського флоту підняли українські прапори. У той самий час Гайдамацький полк, богданівці та дорошенківці звільнили від червоних Бахмут (Артемівськ), Слов’янськ та Юзівку (Донецьк). Міста Донбасу корилися запорожцям майже без бою. Донецька армія хоробрістю не блиснула — ніякими «Крутами навпаки» похвалитися вона не здатна. За гетьмана Скоропадського створенню штатних частин української армії перешкоджали німці. Проте окремі частини гетьманові створити все ж таки вдалося. З числа полонених-українців, що перебували у Німеччині, було створено Дивізію Синьожупанників, а з тих, що перебували в австрійських таборах — Сіру дивізію (сірожупанників). Гетьманське військове міністерство сформувало Сердюцьку дивізію (пізніше влилася до складу корпусу Січових Стрільців), Чорноморську дивізію та дало дозвіл на формування полку Січових Стрільців з галичан (раніше розформованого). В планах адміністрації гетьмана було створення восьми армійських корпусів. Мобілізація до них мала початися у листопаді 1918 року. Але повстання проти гетьмана створило всередині держави гармидер та безвладдя. На це чудове становище зі сходу знову завітали більшовики.
До останнього набою
Лівобережна армія УНР під проводом отамана (генерала) Петра Болбочана мусила відбиватися від більшовиків в умовах, коли регулярно рвався зв’язок, бунтувала залізниця та вимикалася електрика — більшовицькі підпільні ревкоми знали свою справу. Українські вояки мусили воювати на 3-4 фронти водночас. «Окрім російських більшовиків, куди не повернись — у мене скрізь фронт… Таким є Махно… як тільки вдається кінчити з ним, у Прилук піднімає голову Ковтун… Багато допомогли у цій справі Шинкар і К°… Добровольці просуваються на Слов’янськ і теж рвуть мої сили», — звітував до Києва отаман Болбочан. І це ще не була межа. Через поляків, які грабували німецькі ешелони на своїй території, німецькі військові радо прийняли пропозицію більшовиків про проїзд через їхні терени та Прибалтику. Українським воякам довелося протистояти ще й німцям. У Харкові німецький гарнізон приєднався до більшовицького ревкому і вчинив повстання за спиною у запорожців. У Полтаві в самий розпал боїв з червоними, німецький гарнізон раптом зажадав, аби українські частини негайно покинули місто.
Результати такої війни нині відомі. 3 січня 1919 року більшовики взяли Харків. 12 січня був залишений Чернігів. 20 січня впала Полтава. 5 лютого більшовики зайняли Київ. Більше на Лівобережжя армія УНР не повернулася. У листопаді 1919 року залишки українського війська були затиснуті в трикутнику Любар-Чортория-Миропіль. 6 листопада на бік білих перейшла Українська Галицька армія. Невдовзі корпус Січових Стрільців Коновальця перейшов польський кордон і був інтернований поляками. Здалися більшовикам гайдамаки Омеляна Волоха. 5 грудня Симон Петлюра виїхав до Польщі. 6 грудня 1919 року генерал Омелянович-Павленко переформував усе, що залишилося від українського війська, у чотири рейдові групи і вирушив у партизанський похід по тилах Червоної та Білої армій. В історії ця подія залишилася під назвою «Перший Зимовий похід». У похід вирушили Запорізька група (все, що лишилося від запорізького корпусу), Київська група, Волинська група та 3-я стрілецька дивізія — слобожанці, тавричани, дончаки, поліщуки, подоляни та наддніпрянці. На 6 травня 1920 року особистий склад частин, що повернулися з походу, налічував 2680 солдат та командирів.
Невдачею завершилася і спроба повернутися до Києва разом із поляками. У жовтні 1920 року залишки армії УНР перейшли Збруч і були інтерновані Польщею.
Отаманщина
Та не в радість була більшовикам перемога над військом УНР. Вже за кілька місяців по їхньому приходу до України, отамани повстанців зрозуміли, чим є продовольча диктатура, націоналізація виробництв, продрозверстка й терор ЧК. Вже у березні 1919 року проти більшовиків на Київщині повстав отаман Зелений. Його підтримали загони отамана Ангела на Сумщині й Чернігівщині. У травні повстання підняв отаман Григор’єв. Його підтримав отаман Гальчевський на Поділлі. На Херсонщині повстання селян очолив отаман Андрій Гулий-Гуленко. Розгорнув партизанську війну проти більшовиків отаман-анархіст Нестор Махно. «Не Денікін змусив нас залишити межі України, а грандіозне повстання, яке підняло проти нас українське сите селянство», — визнавав главком Червоної армії Лев Троцький.
Головним недоліком української отаманщини була неузгодженість дій між окремими загонами та штабом війська УНР і відсутність в них спільного командування. Більшовики швидко збагнули, що отамани діють неузгоджено і на власний розсуд. Невдовзі загони повстанців почали душити, концентруючи сили проти кожного загону окремо. Умовно повстанські загони можна розділити на степові та лісові. Практично ідеальною для степів була організація загонів Нестора Махна та Костя Блакитного — кіннота верхи і велика кількість тачанок з піхотою, які дозволяли постійно маневрувати. Головним ворогом таких загонів була не чисельна перевага ворога, а літаки. Коли повстанцям стало неможливо розчинитися серед широких ланів — на повстанській війні в степах було назавжди поставлено хрест.
Повстанська війна у лісі відрізнялася можливістю опертися на таємні лісові бази і діяти масами піхоти, що під прикриттям дерев могла підкрастися до ворога впритул. Ідеально таку війну змалював Юрій Горліс-Горський в романі «Холодний яр». Таким «Холодним яром» у 20-і були всі лісові терени від Харківщини до Житомирщини. Більше 90% населення України на ті часи — селяни. А на селі панував отаман. У Київській губернії жаху на червоних наганяли отамани Орлик, Лютий, Щириця та брати Чучупаки. На Поділлі червоним не давали спати отамани Хмара та Гальчевський. На Херсонщині панували отамани Гулий-Гуленко, Завгородній та Чорний Ворон. На Харківщині більшовикам чинили опір отамани Шаповал та Сірошапка. На Катеринославщині спокій червоних псували отамани Бурлака, Гладченко та анархіст Махно. І це — далеко не повний перелік. На зайнятих більшовиками українських теренах діяли блзько 200 повстанських загонів чисельністю від 150 до 7000 осіб. Аби збити цю хвилю, червона влада була змушена піти на компроміси. Були оголошені політика українізації, нова економічна політика (НЕП), автокефалія української церкви та автономія України в складі СРСР (чого й близько не було за Царської Росії). Як наслідок — повстанці повільно втрачали підтримку селян і гинули у боях зі спецзагонами ЧК-ОГПУ. Здебільшого повстанський рух в Україні був придушений до 1924 року. Але останні загони трималися у лісах і до 1928-го, і до 1930 років.
Отаманщину неможливо було вибити з пам’яті людей і тому червона пропаганда головну «негативну рекламу» зробила Нестору Махну — анархісту і колишньому союзникові червоних. Про отаманів-самостійників у той самий час агітпроп не згадував взагалі. Образ Махна продовжує опановувати тему отаманщини ще й досі. Після того, як були знищені останні повстанські загони і тихою сапою заарештовані головні учасники руху опору, по українському селу пройшлися молохом Голодомору. Дивним чином райони найбільшого лютування штучного голоду майже ідеально співпадають з районами, де найбільше панувала отаманщина.
П.С.
Говорячи про нинішнє ставлення східних українців до радянських часів та Незалежності України, варто не забувати про враження від правлячої протягом останніх 20 років плутократії та про потужний агітаційний тиск російського телебачення. Протягом 20 років люди спостерігають погіршення рівня життя, розвал побудованої за радянські часи промисловості, безробіття та безнадію. А по телевізору їм показують дивовижну картинку «з Росії». Проти волі у людей виникає підступна думка: «А може, самостійність була помилкою?». Ця ілюзія розв’язується дуже просто. Навіть у разі поновлення імперії, повороту до радянської системи не буде за визначенням. Сучасна Росія — капіталістична держава. Справжня картинка російського буття сильно відрізняється від картинки телевізійної, термін «зомбоящик» було придумано саме росіянами. А російська плутократія від аналогічної української відрізняється хіба що сильнішою ненажерливістю. Альтернативи самостійній українській державі в українців хоч на Сході, хоч на Заході України просто нема. Східна Україна нині повільно й болісно усвідомлює цей простий факт. 
