УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 5/2011

Пригоди «словаків» на Волині

(Скачати весь номер: 5/2011 [PDF, 2.1 Mb])

Текст: Роман Кабачій, редактор тижневика «Український тиждень», Київ

  

Переселившись у 1947 р. з Пряшівщини на Волинь, південні лемки зіткнулися з несприйняттям: мовним, релігійним і політичним.

  

Навесні 1947 р. СРСР та Чехословаччина провели акцію обміну населенням: на Волинь з Пряшівщини поїхало 12 тис. русинів Словаччини, на терени Чехії — 30 тис. нащадків чеських колоністів. І ті, і інші названі в історії оптантами (від лат. optatio – вибір). Перші місяці і роки на Волині показали пряшівцям, що попри запевнення радянських агітаторів, на землі України їх ніхто не чекав, більше того — їхня присутність була небажаною, а захистити їх було нікому.

  

Горяни й долиняни

 

Як показала історія оптації, на Волині лише одна категорія людей була приязна до русинів зі Словаччини — це чехи-колоністи. Більшість із них ще певний час перебувала в своїх домівках, очікуючи повернення до Чехії, лише одиниці залишилися на Волині до кінця своїх днів. Степан Крушко (нинішній лідер реоптантів Словаччини) пише: «Вони нашим людям співчували, заспокоювали їх, вводили в курс справи, радили, попереджали про звичаї і місцеві норми співжиття, міжлюдські стосунки і про випадкову небезпеку». Зрозуміло, чому саме чехи демонстрували співчуття до долі переселенців: по-перше, їх приїзд означав можливість повернення колоністів до Чехії; по-друге, роки життя в українсько-польському середовищі навчили чехів бути гнучкими в розумінні проблем інших людей; по-третє, чехи також колись приїхали на чужу землю і зустрілися з несприйняттям. Врешті, словакізована мова південних лемків часами була ближчою чехам, ніж українцям-волинянам: саме словосполучення «переселенці з Чехословаччини» мусило роззброювати людей, котрі вже століття жили споминами про батьківщину.

 

Саме рішення про переселення пряшівських лемків на землі Волині було провокаційним і приреченим на невдачу. Чому? Ментально і культурно волиняни та лемки знаходилися у досить різних площинах українського етнічного масиву. Лемки були горянами, Волинська височина — то рівний як стіл простір. Волиняни мовно належали до тієї групи українських говірок, що починається на Полтавщині, а закінчується на ріці Нарві у Польщі на Підляшші. Лемки розмовляли мовою, ближчою галичанам і полякам, але не киянам чи полтавцям. Волиняни були православними, лемки зі Словаччини — майже стовідсотково греко-католиками. Лемки приїхали «на широку землю», а волиняни тільки-но скінчили криваву братовбивчу різню поляків «за землю».

  

Почнемо з мови

 

Як оптанти, так і волинські українці підкреслювали взаємне нерозуміння у мовному плані. Марія Бабак з Вишнього Мирошева, сміючись, говорить: «Вашу мову ми не дуже-то спершу розуміли, більше по-руснацьки говорили». Батьки Миколи Шкурли (село Ладомирова) за 20 років до реоптації так і не навчилися розмовляти по-українськи. Старші люди зазвичай гірше звикають до нової ситуації, а діти навпаки — швидше. Так комісія з ліквідації неписьменності з Луцька зазначала: «Вважати неправильною ситуацію, коли переселенців з Чехословаччини, які закінчили 7–8 класів чехословацької школи, вважають грамотними, оскільки вони не знають добре російської і української мови, погано володіють ними у розмові...» Звичайно, траплялися випадки декларування нерозуміння мови й серед дітей: у селі Гаєнки Волинської області один з русинських хлопців скаржився на нерозуміння української літературної мови. Йосип Галушка із села Гажлин на Бардіївщині взагалі переконаний, що в його дитинстві вдома говорилося «по-словацьки». Щоправда, згадує, що «по-католицьки» він не міг би щось сказати.

  

«Приїхали на нашу землю»

 

Якщо йдеться про релігійний аспект адаптації оптантів з Чехословаччини, то різниці поміж обрядом православним та греко-католицьким спершу не були так помітні оптантам, як це виявилося пізніше. Як писала одна з оптанток додому, «в церкви така служба, як і наша, лем кус голос інакший». Польський соціолог Яцек Новак влучно помітив, що «для русинів можливість молитви власною мовою фактично означала повну участь у етнічному житті групи. Подібне явище було характерне для лемків, переселених на західні землі Польщі». Відмінності між греко-католицизмом і православ’ям без додаткових пояснень не були для оптантів та реоптантів очевидними. При поверненні у Словаччину 59% опитаних мною респондентів повернулося до уніатства, а 41% зберегло православ’я. Причому православні лемки нині більш ревно ставляться до плекання саме цієї віри, ніж греко-католицькі. Старенька Марія Бішко (лемкиня з Польщі, що мешкала в Пряшеві) з жахом у голосі свідчить, що «коли ми були греко-католиками, нам же ніхто не сказав, що ми — уніати!». Народжений у 1937 р. оптант Йосип Галушка вже не може пригадати, чи відрізнялася їх віра: «Мені було 9 років...»

 

Коли оптанти згадують про ставлення місцевого населення до них, складається враження, що гіршого не могло бути, і що сама фізична присутність русинів викликала у волинян щось на кшталт алергії. «Переселенців скрізь називають “гуцулами”, а ті сприймають це як найбільшу образу. Корінне населення насміхається над мовою переселенців, а ті кожну таку насмішку дуже глибоко переживають», — писав Микола Мушинка до Голови КСУТ (Культурний союз українських трудящих Чехословаччини) Василя Капішовського після експедиції до оптантів. «Чому ви сюди прийшли, хто вас тут звав, а холери на вас нема, виздихали б ви, а пара б з вас вийшла, а щоб вас...» — перераховує прокляття з боку волинських «братів» Микола Шкурла. «Називали нас “перелітними птахами”», — додає він. Марія Котар, котра потрапила з Шамброна (округ Стара Любовня) до Новосілок Чеських, згадує, як їй дорікав навіть п’яний волиняк, що лежав у баюрі при дорозі: чого, мовляв,  гуцулка, прийшла на нашу землю?

 

Однією з основних причин патологічної ненависті місцевих українців до прибулих було усвідомлення, що русини приїхали «на їхню землю». Цей фактор підкреслюється більшістю оптантів у спогадах. Питання землі справді було болючим для волинських українців. За часів міжвоєнної Польщі українське населення притіснялося в земельному плані, великі наділи отримували осадники з центральних районів Польщі. В 1943 р. розгорівся величезний міжнаціональний конфлікт, в результаті якого загинуло, за різними підрахунками, від 15 до 36 тисяч поляків Волині. І коли волиняни заявляли пряшівцям «На якого чорта ви тута приїхали, а ще на нашу батьківщину, ми за неї кров пролляли!», то це стосувалося радше все тієї ж польської крові, а не (як подає в одному з матеріалів С.Крушко) крові, пролитої на фронтах.

  

У вир конфлікту УПА

 

Автори книги «Опція» Степан Крушко і Міхал Шміґель зазначають: «На новому місці переселенців очікувало чимало нежданих здивувань. Без ентузіазму зустрічали їх місцеві жителі та функціонери, котрі лише зрідка знали, що на місце від’їжджаючих чехів прибудуть нові переселенці. Йшлося їм передусім про загосподаровані і добротні (як на той час) чеські маєтки, до яких мали виразний інтерес». Південні лемки, які опинилися в такий важкий момент у чужій країні, нічого не могли вдіяти з негативним ставленням місцевих. Вроджена доброта лемків не дозволяла їм навіть уявити, що могло творитися під час війни на землі, яку так щедро їм пропонували до диспозиції радянські агітатори. Могли лише скаржитися властям на погрози місцевих на кшталт «ваша кров буде річкою текти, коли ви тут залишитеся, а вас будуть вкидати до криниць». Один з реоптантів пізніше скаже про волинян: «Спереду “Боже”, а ззаду ріже!». Ян Калиняк (нині живе в Свиднику) згадує слова батька: «Брань ся українця!».

 

Проблемою переселенців було те, що вони не мали ані можливості, ані охоти розібратися у дійсних причинах конфлікту УПА та НКВД, натомість потрапляли в ситуації, котрі часто вибору не залишали. Майже всі мої співрозмовники підтверджували, що були жертвами пограбувань, погроз з боку невідомих озброєних людей. Чи були то вояки УПА, чи провокатори з НКВД, ніхто пояснити не може. «Найгірше поводилися озброєні бандити, котрі не воювали за жодні політичні цілі», — з цим висновком М.Шкурли залишається тільки погодитися. Однак сказати, що оптанти були лише спостерігачами протистояння влади і ОУН–УПА, — як схильні вважати автори «Опції», — не можна. Оптанти стали на бік влади, допомагаючи їй у батальйонах «стрибків», як називали самооборонні «винищувальні загони».

 

Агресивна позиція оунівського підпілля та безрадність переселенців, яких шляхом погроз та шантажу намагалися перетворити на свідомих українців, спричинила взаємне відчуження. Навіть радянські документи відзначали, що «у деяких місцевостях є факти явно ворожого до них [переселенців з Чехословаччини – Р.К.] відношення, котре культивується з боку решток українських націоналістів». Наслідком було те, що асоціюватися з українськістю для оптантів ставало все важче й неприємніше. Переселені до села Мартинівка на Рівненщині писали: «Нас на Україні не люблять, називають нас захватчиками [...]. А чим ми провинилися? Кому що злого зробили? На Словаччині лишилося тисячі руського й українського народу, мають свої права, як чехи і словаки, живуть щасливо і весело. А нам тут немає ні спокійного дня, ні ночі». Вторили їм земляки з Вовковиї: «Ми бажаємо переселитися назад в Чехословаччину. Ми будемо собі спокійно жити на своєму майні, ні з ким не будемо сваритись і боротися. Навіть тутешні люди будуть спокійно відпочивати».

  

Брати по нещастю

 Додавало проблем те, що у волинських селах були розселені українці з Польщі — передусім холмщаки. Стосунки між переселенцями з Польщі й переселенцями з Чехословаччини не можна назвати відвертим конфліктом, проте суперництвом і протистоянням — так. Джерела цього протистояння були в житловій проблемі, з якою зустрілися переселенці з обох країн по приїзді на Волинь. На зламі 1946–1947 років, коли стало відомо про від’їзд волинських чехів, українці з Польщі під різними приводами почали масово вселятися в їхні будинки. Таким чином українці зі Словаччини заздалегідь наражалися на житлову невлаштованість, незважаючи на гарантовану їм першорядну передачу майна волинських чехів. Парадоксально, але в «оптантській» літературі переселенців із Польщі названо «польськими лемками». Мало того, що як і більшість радянських публіцистів, автори оптантських споминів помиляються з означенням акції «Вісла» (1947), вважаючи її «обміном населенням між Польщею і Україною 1944–1946 років», то ще й називають усіх польських українців лемками, ігноруючи їх поділ на підлящуків, холмщаків, надсянців, бойків і лемків. Пишучи про житлову проблему, С.Крушко зазначає: «...негативною сторінкою було те, що замість підготовлених чеських господарств і будинків, оптантів непривітно зустріли польські лемки, що вже жили в домах волиняків». Як можна зауважити з наведеного вище, повіти Лемківщини взагалі не згадуються серед тих регіонів, звідки прибували переселенці на Волинь. Однак оптантських авторів це не хвилює. Пишучи про свого друга Станіслава Литвинчука, Микола Шкурла так підписує його фото: «Польський лемко із села Верховини Люблінського воєводства». Справжні лемки, мабуть, потішилися б.Холмщаки ставилися до прибулих з Бескидів українців агресивно, не церемонячись, особливо, коли йшлося про суперництво щодо будинків від’їжджаючих чехів. Перевірка 8 травня 1948 р. під головуванням замісника завідуючого Відділом по переселенню при Раді Міністрів УРСР В. Косіцина показала, що лише в Сенкевичівському районі (Волинської обл.) нараховувалося 7 родин, що не отримали своїх будинків, у той час, як чеські будинки зайняли 28 сімей з Польщі, які, за риторикою Косіцина, підлягали виселенню. Навіть коли дім був офіційно затверджений за русином, переселенці з Польщі опиралися виселенню і погрожували словацьким українцям. Разом із тим переселенська доля єднала холмщаків із південними лемками. Переселенська література рясніє від спільних фотографій, нерідко долі одних і інших поєднувалися в шлюбах. За даними С.Крушка, тільки з його рідного села Комлоші (Хмельової) в такий спосіб поріднилися з переселенцями з Польщі п’ятеро земляків. М.Шкурла наводить приклад холмщачки Ніни Литвинчук, котра вийшла заміж за південного лемка «шугая» Юрая Мишка з Вишнього Верлиха і переїхала у Словаччину під час реоптації 1967 р. Такі приклади, очевидно, не є винятком. Хоч українські переселенці з Польщі і Чехословаччини називали навзаєм одне одного «поляками» й «словаками», з часом вони віднайшли спільну мову і їхні взаємні стосунки стали ближчими, аніж взаємини з місцевими українцями.
Український журнал