УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 12/2007

Журналістські розслідування в Україні

(Скачати весь номер: 12/2007 [PDF, 3.3 Mb])

Текст: Богдан Копчак, Донецьк-Прага

Журналістські розслідування популярні. Народ любить читати про те, хто і що скоїв, хто і за що брав хабарі, хто і як обкрадає державу… Але людей, які здатні проводити серйозні журналістські розслідування, зовсім не багато. Зрештою, гроші, які за таку діяльність може отримати журналіст, аж ніяк не дорівнюють його ризику. Як мінімум, можна потрапити до суду, а то й гірші речі деколи трапляються… Український журналіст Олег Єльцов — один із тих, хто вже роками займається такими розслідуваннями. До речі, останнім часом, на прохання російських колег, він почав цікавитись і досі не розкритим вбивством журналістки Анни Політковської.  

Дійсно передових інвестигативних журналістів сьогодні в Україні не так вже і багато, їх одиниці. Володимир Бойко, Стас Річинський чи Олексій Степура (найвідоміший журналіст у справі касетного скандалу). Спільне в них те, що їхні журналістські початки припали на кінець «перестройки» (початок 90-х). Олега Єльцова з самого початку зацікавили українські спецпідрозділи для боротьби з організованою злочинністю — спочатку ОМОН, потім «Сокіл», «Беркут»…

«Я, по інерції, перезнайомився з ними усіма. Стало цікаво, там драйв такий, коли затримання бандитів, рекетирів. Але за кілька років писати про рекетирів вже було абсолютно неактуально. Міліція їх швидко перемогла і почала контролювати бізнес так само, як бандити. Про кого писати? Ясна річ, що треба було писати про міліцію. Тоді брали хабарі — всі, від найменшого. А потім воно все централізувалось, і всі гроші вже йшли «нагору», генералам. Значить, треба писати про генералів. Закінчив я тим, що писав про міністра внутрішніх справ, про голову СБУ… Після чого був дзвінок і мені сказали: ти припини, бо заважаєш дуже важливим людям».

Олега Єльцова я зустрів на семінарі, де він молодим східноукраїнським журналістам розповідав про «інвестигатив», радив, як формулювати речення так, аби у випадку оскарження в суді вийти без покарань і штрафів.

«Талановитих чимало, але з кожним роком бажаючих робити реальні розслідування стає менше, оскільки зникають умови, які би стимулювали до цього. На цьому дуже важко заробити на життя і це пов’язано з великими проблемами, які не окуповуються гонораром. Хоча це є високооплачувана журналістська робота.

В українській журналістиці дуже дивна ситуація — коли журналіст досягає певного рівня, чомусь вважається, що він обов’язково має стати начальником, тобто редактором. А це дві абсолютно різні професії. Фаховий репортер може на Заході заробляти не менше, ніж завідуючий відділом. Чомусь у нас роблять з них менеджерів, чиновників, і таким чином гублять якісних журналістів».

Після років стажу Олег Єльцов переконався, що ідеально бути не прив’язаним до однієї редакції, писати для інтернет-видань, але таких, які не належать саме вам, зареєстровані у веб-гостінгу далеко за межами України, а до того ж, найгостріші сюжети писати під псевдонімом. Саме тоді журналіст не муситиме доводити в українському суді свою невинність. І тому в Україні в 90 відсотках розслідувань не йдеться про газети, журнали чи телебачення, а про інтернет. А там можна знайти цікаву інформацію. Варто лише заглянути на сайти www.tema.in.ua, www.ord-ua.com, www.obozrevatel.com.

«В наших умовах, щоб реально займатися розслідуваннями, бажано бути фрі-ленсером. В нас важка ситуація із засновниками газет: вони хочуть контролювати геть усе. І в них завжди є свої комерційні інтереси, і важко не спіткнутись об ситуацію, в якій зацікавлений власник видання. А ти «не з того боку» її чіпаєш. Тоді ти мусиш просто брехати, або виправляти інформацію. В Україні немає видань, які б готові були розвивати такий жанр, як інвестигативна журналістика».  

 

Треба більше боятися політиків, ніж криміналу  

До сьогодні в суді не завершено справу вбивства журналіста Георгія Гонгадзе. Як себе почувають журналісти, які ведуть розслідування, коли їхні інтереси перетинаються з інтересами бізнесменів, політиків, чиновників, інтересами людей в погонах? Чого треба боятися більше: позову в суд, або нападу невідомих молодчиків у під’їзді?

«Загроза перебільшена. Скажімо, на мене двічі нападали, перший раз це було з металевою трубою і електрошокером, другий раз у мене стріляли. Але можу сказати одне: ні в першому, ні в другому випадках вбивати мене не хотіли. Якби хотіли з металевою трубою вбити, то вбили б. Якби хотіли розстріляти, то стріляли б не гумовими кулями, а справжніми. Я аналізував, чому це сталося: хотіли зробити резонанс, це якісь певні політичні ігри. Я також вважаю, що Георгій Гонгадзе загинув нізащо. Не тому, що він був носієм якоїсь небезпечної інформації, це скоріш за все теж ігри політиків, які йдуть на все. Це найбільша загроза життю журналіста. А те, що якийсь криміналітет, рецидивіст вирішить позбавити журналіста життя за те, що він написав правду про нього — я в це не вірю. Я писав про багатьох дуже серйозних мафіозі, і досі живий, ніхто мені не загрожує. Тому ризик більше походить від політиків, можливо якихось спецслужб, які також граються в політику. І саме через те, що в журналіста вже є якесь ім’я і гарантований певний резонанс».Глибокі журналістські розслідування можна проводити на будь-яку тему. Скажімо, на соціальні теми чи тему «безкоштовної» медицини. Зі змінами у суспільстві змінюються і головні теми та пріоритети.

«Раніше, до Помаранчевої революції, це була корупція в правоохоронних органах. Сьогодні вона не стала меншою, але я зараз її ставлю на друге місце. Бо на перше став повний розвал судової системи, який веде до нечуваних порушень і прав людини, і майнових прав. Зараз у нас почалося тотальне рейдерство — це новий бізнес. Коли, на першому етапі, бізнесмени крали майно у держави, це було погано. А зараз певні люди створили бізнес на тому, що забирають бізнес у інших. Це ще гірше і це має дуже негативний вплив на суспільство. Проблем сьогодення є багато: хаотична забудова, зокрема в містах; розпродаж стратегічних підприємств, передусім в енергетиці; проблема неоновлювання виробничих фондів — а це вже небезпека техногенних катастроф».

В Олега Єльцова вдома провели вже не один обшук. Він неодноразово побував у суді. І всім журналістам в Україні радить судочинству не вірити і ніколи не здавати своїх джерел. Мотиви, чому хтось «зливає» журналісту інформацію, можуть бути різними, але над ними не варто багато думати. Важливо лише те, чи інформація правдива. Кожному інвестигативному журналістові загрожує, що його звинуватять у тому, що він пише на замовлення конкурента. Але без неназваних, але добре поінформованих джерел, а зокрема довіри, просто не може бути глибоких розслідувань.

«Не можна розраховувати на те, що тебе захистить міліція, прокуратура, спецслужби. Одного разу мені давали охорону, кілька днів вона зі мною їздила. Але це нічого не дає, я не міг працювати. Так, мені першим в Україні вручили — сам заступник міністра внутрішних справ — пістолет з гумовими кулями, коли на це ще не було дозволу. Зараз він вже є, кожен журналіст має на це право. Але головний захист полягає в тому, що кожен, хто хоче скоїти щось журналісту, чи через суд, чи фізично — мусить боятись того, що з цього приводу буде дуже негативний резонанс у пресі, що колеги підтримають потерпілого.

Крім професійної поведінки, журналіста нічого не захистить. Якщо захочуть вбити… Буває, вбивають бізнесменів з ескортами охорони. І не треба перебільшувати, треба відчувати межу, за якою є небезпека».  

 

Які наші, такі й ваші 

Українське суспільство від Майдану 2004 року змінилося, як і політичне життя країни. Як на ці зміни реагують журналісти? Олег Єльцов, як і багато його колег, розчаровані і скептичні.

«Всі відразу згадують українську пресу і говорять, що вона стала вільнішою. На мою думку, це неправда. Преса стала “розбещенішою”, продажнішою. Але дійсно, я зараз можу писати все, що завгодно. Але — нема реакції. Якщо раніше — починався на мене якийсь психологічний тиск, спецслужби…, моє оточення починали пресингувати…, то зараз — всім наплювати. В країні фактично хаос, немає порядку.

Обидва клани коять те, що їм хочеться, ладу немає, від цього страждає економіка і “малі українці”. Дійшло до повної деградації правоохоронних органів, корупція досягла неосяжних меж, але найбільша біда в тому, що з кожною новою командою приходять нові кадри, починається чистка. А корупційні схеми залишаються такими самими. Єдиний позитив у тому, що народ відчув, що він може робити свою історію. Це і є уроком для політиків, які вже знають, що знущання над людьми може тривати лише до якоїсь межі, тому що ніхто не хоче другого Майдану. До речі, те, що відбулося в Грузії — це чудовий приклад для наших нинішніх можновладців».

Єльцов впевнено стверджує, що в Україні немає єдиного «всеукраїнського» кримінального авторитета, як і немає принципової різниці між біло-блакитними і помаранчевими.

«Кажуть, що ті — демократи, а ці — бандити. Та нічого подібного! Я робив матеріали, де абсолютно чітко видно, що схеми ті самі. Коли помаранчеві отримали владу — відбувалося все те саме, але можливо навіть іще з більшою шкодою для держави».

Український журнал