УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 9/2011

ЗАГРОЗА ГРОЗИ

(Скачати весь номер: 9/2011 [PDF, 2.9 Mb])

іздрик

Якось із особистих причин (бувають ситуації, коли довколишній жах чи абсурд можна розбити хіба чимось остаточно жахливим і межово абсурдним, а за певної духовної вправності навіть перевести це дійство в розряд повноправного — попри карикатурність — містичного ритуалу), я повторно переглядав несвіжий японський псевдо-снаф у жанрі порно, чи, правильніше, — японське порно в стилістиці гротескного псевдо-снафу. Перегляд виявився помічним у багатьох аспектах. Зокрема, оживлений труп жінки, що виявляється канібалом-німфоманкою, видався мені доброю метафорою для уособлення постаті смерті як такої. Значно виразнішою, аніж т.зв. «баба з косою». Серед іншого з багатого асоціативного ряду, який відкрився за цією метафорою, я збагнув, що смерть, немов мертв’як-німфоманка з фільму, постійно хоче нас трахати, навіть ціною наших життів — хоча йдеться зазвичай не про втрачене (фізична смерть), а про змарноване (смерть метафізична) життя.

 

Смерть трахає нас, коли ми її боїмося.

 

Страх смерті — це різновид кайфу.

 

Проте не для живої здорової людини.

 

Жива здорова людина природно боїться смерті. Та саме тоді, саме в той момент, коли людина лякається, (і щоразу, коли людина лякається), смерть її трахає. І саме тоді жива, біологічно повноцінна людина, по суті, перетворюється на мертв’яка, на живого мертв’яка з горору і робиться неповноцінною у всіх сенсах, бо марнує власне життя на культ власної смерті, і починає відловлювати кайф від страху, — адже людина — це біохімічна машина, яка працює на кайфі, вона створена для перебування в раю, і в неї закладено залишковий, як на земні можливості, потенціал задоволення, — тож коли нема адекватних джерел для продукування кайфу (здорова самореалізація, творчість, секс, молитва, духовна гігієна, інтелектуальна послідовність etc), а накатані нейрохімічні канали гірляндами помпують неспокій, паніку, провину, — людина не те, щоби звикає до цього стану, а просто перестає знати про існування інших станів — благості, миру, тихої радості, милосердя — і... як машина, на це запрограмована, продовжує продукувати собі кайф, але робити їй це вже давно «не в кайф», бо виготовляє вона це задоволення з «лівих», «палених» інгредієнтів, от і «прихід» відповідний: ні секунди реального кайфу, а лише повільне розсмоктування відхідняка. Цей перманентний абстинентний синдром означає, що страх смерті трансформується в потяг до неї. Що вона присадила вас на свою голку. І що вона вас трахає, вже не відходячи, так би мовити, «від каси», себто від тіла. Себто ми самі себе... щоразу, коли відчуваємо солодко-нудотні хвилі вишуканого екзистенційного жаху, і коли стримуємо блювотні спазми через ментальну неперебірливість чи духовну неохайність, і коли з остраху «лоханутися» або дістати репутацію лузера, нападаємо першими (так нападає агонізуючий), і коли звично топчемо слабших, і коли за кожен духовний порух вимагаємо негайних дивідендів, і коли (зрештою, відповідно до реального становища), мов повії, калькулюємо свої стосунки з дійсністю, переводячи дорогоцінні миті втіленості на фальшиві облігації внутрішньої позики. Достатньо швидко, хоча й непомітно, страх смерті перетворюється на єдину енергію, що живить наше життя.

 

Тут ідеться не лише про страх своєї власної біологічної смерті — цей страх іноді буває атрофованим від народження, — а страх смерті як такої у всіх її проявах — гидування падлиною, проблеми з власною тілесністю, жах проминання, нездатність розчавити гусінь, відраза до волосся в їжі, жага/байдужість до крові, досвід убивства живого організму, неспроможність витримувати саспенс у фільмах жахів, любов до кадрів документального насилля, потреба агресії й насилля в сексі, залежність від власного адреналіну, детермінована т.зв. «культурним спадком» заангажованість у обіг духовного, фізичного і символічного лайна, черги до кунсткамер, цирк як єдиний формат універсальної комунікації... втім, мене занесло. Коротше, йдеться про страх смерті у всіх її проявах, якими б завуальованими й несподіваними вони не виявилися.

 

Коли ти її боїшся — вона тебе трахає:

 

коли ти заводиш себе черговою дозою футбольного фанатизму, щоб «легальний» адреналін переплавити в «лівий» сератонін у бійках з опонентами і вуличних погромах — вона тебе трахає бейсбольними бітами і кийками;

 

коли ти звіздячиш джойстиком віртуальних ворогів, і цифрова їхня кров стікає монітором, а мозок через складну систему напівлегальних маніпуляцій генерує собі призові дози гормонів, — смерть тебе трахає;

 

коли ти погоджуєшся на дотримання звичних для твоєї віри некрофільних ритуальних процедур поховання — вона тебе трахає просто на трунах родичів;

 

коли ти сам трахаєш мов навіжений усе, що рухається, — не для того, аби відчути повноту життя, а щоби самого себе відчути бодай трохи живим, — інакше ти не вмієш: твоє identity зосереджене в області репродуктивних органів, — вона тебе трахає у всі діри твоїми ж виростами (причому, зі страху ти сам давно мертвий, і аби підняти твій бойовий дух, смерть, — точнісінько, як у переглянутій мною японській муті, — ввалює тобі ін’єкції життя — парадокс! — смерть присаджує тебе на голку життя, проте винятково для того, аби все це дозоване (відведене) нею життя вона нас трахала, трахала страхом (трахом) себе самої.

 

Ну, і що тут додати оптимістичного? Що іноді й тупий кінематографічний треш здатен нагадати: ми, наші душі створені для вічного життя. Смерті немає. Вона існує тільки у формі страху. Як каже дзен-буддистський реп:

 «Загроза грози перманентна, але нездійсненна». Амінь.
Український журнал