Прорвавшись крізь телекордони реклами, новин і знов реклами зразка розгульно-тоскного 2011-го, наш гість із машини часу опинився б усередині грандіозної мильної бульки, де танцюють ― всі. Максимум задоволення при мінімумі зусиль (щоправда, партнерів регламентовано). Не аналітична рефлексія, не кінокласика, а ударний суворо-дешевий гламур, танці ― майже по всіх каналах, настирливо-одночасно. Не спонтанні дискотеки 1991-го, а танці за всіма правилами, з усміхненими суддями і сльозами тих, кому тільки трішечки не пощастило. Саме танці ― як всеохопний проект, як стратегія. Не дім, не робота, а шалені танці з зірками, ерзац сповнення мрій.
Зовсім недавно, здається, «Українська правда» писала про використання танцювальних програм із пропагандистською метою у гітлерівській Німеччині. Ще б пак, танці та музика безвідмовно асоціюються із достатком і щастям. Здається, це Геббельс тоді казав, що танцювати ― корисно для здоров’я, а незадоволені потраплять у табори.
Але говорив він про це не в нас, і аж три покоління тому. Та чомусь уже другий рік поспіль у смоґовому повітрі українських промислових і не дуже промислових міст із відчинених вікон у вечірній прайм-тайм лунає хоч і не маршова, але все одно веселенька музика, а ущербна, нав’язлива потреба нічого не робити, ні про що не мріяти і нічого не пам’ятати невідступно переслідує живих, мертвих і ненароджених, в’їдаючись, наче вугільний запах, у предмети, думки і почуття.
Телетанці зразка 2011-го ― чи не єдине нині загальнодоступне свято, на екрані ― вродливі та молоді, усі глядачі, принаймні доки триває шоу, ― рівні чи майже рівні, і захопливе дійство у телестудії відбувається майже насправді. Майже насправді ― майже як у супермаркетах, де можна дивитися, але не можна скуштувати. Більшість населення України споживає красиво запаковані танці, як дорогі псевдоделікатеси, напомповані консервантами, а де сало і танці ― нема повстанців, та й звідки повстанці, коли щоби повставати ― треба хоч іноді вставати із м’якого фотелю, і не до холодильника, а насправді.
Мильна булька, герой нашого часу, міниться всіма кольорами веселки. Телебачення стає подобою «супермаркету», а супермаркет ― дедалі більше ― недільною родинною розвагою, шоу, і всі ми поступово до цього звикаємо, але чому? Бодріяр сказав би, що це засилля на українських телеекранах танців і їжі, їжі й танців не є, не може бути випадковим. І це навіть не «хліб і видовища», знані нам зі шкільного курсу історії, це симулякри хліба й видовищ, призначені для майбутнього електорату, нашого віднедавна одноразового народу, який також напевно є симулякром чогось колись справжнього.Щовечора третина населення України сидить у своїх помешканнях перед телеекранами. Назовні змінюється природа простору й часу, кольори, запахи, звуки, минає літо і починається осінь, ростуть діти й ціни в магазинах і на базарах, відходять чи переїжджають сусіди, непомітно перетікає кудись життя. А по телевізору триває шоу: йде чудесне, легке, невимушене змагання, і вболівати ― приємно, а не обтяжливо, і можна сидіти і ні про що не думати. Взагалі ні про що. 
