Ukraiński Żurnal - 9/2011
Катерина з Богданівки
(Скачати весь номер: 9/2011 [PDF, 2.9 Mb])
Текст: Тамара Злобіна, Київ
Біографія Катерини Білокур (1900–1961), відомої художниці-самоучки, може стати основою для твору цілком класичного сюжету — про боротьбу таланту зі своїм оточенням. Це історія про стать і про клас, що справляють визначальний вплив на долю людини. Нині постать народної мисткині оточена ореолом пошани та націоналістичних сентиментів, однак доля Білокур є прикладом не лише поетичності та чуттєвої любові до краси світу.
Прагматизм, властивий людям, вимушеним важко працювати заради виживання, відкидав будь-які відхилення від прийнятого типу поведінки. Народжена у звичайній селянській родині, обдарована дівчина страждала від нерозуміння довколишніх. На думку матері, її живописний талант був карою для родини: «От покарав нас Господь такою дочкою! У людей дочки в таких літах уже заміж повиходили, їхні матері зятів мають, а наша (не при хаті згадувати!) чортів малює!», а батько виганяв «дурню» з голови різками. Життя Білокур є антиприкладом для ліберального міфу про людину як незалежного коваля власної долі — обдарованість Катерини стала основою не для творчого зростання, а повсякчасних проблем. Коли дівчина самостійно навчилась читати, батьки вирішили не віддавати її до школи (адже все вже вміє) — згодом, коли художниця зробить кілька спроб отримати професійну освіту, відсутність шкільного атестату стане на заваді. Фактично до сорока років життя Білокур — це титанічне обстоювання бажання бути художницею, попри психологічний і фізичний тиск родини, осуд односельчан, а крім цього, це ще й принесення в жертву особистого (кажуть, Катерина відмовляла залицяльникам, знаючи, що у подружжі змушена буде займатись господарством, а не живописом).
Малює Білокур не завдяки (як, наприклад, народжена з нею одного року в родині інженера Маргіт Сельська, яка за підтримки батька отримала освіту в паризькій студії Фернана Леже), а всупереч обставинам, викроюючи час поміж роботою по господарству, потайки, на обривках полотна, вугіллям, олівцем у шкільних зошитах, самостійно майструючи пензлики, експериментуючи з виготовленням фарб. У 1934 році життєвий конфлікт виливається у спробу втопитися, після якої до кінця життя хворіла, однак, нарешті, відстояла власне рішення бути художницею. Поступово Катерина опановує олійні фарби — у 1935 році створена одна з найвідоміших робіт «Квіти за тином». Поруч із підписом дописано «мальовано з натури». На фоні літнього блакитного неба — жоржини, троянди, мальви, кручені паничі, лілії, півники, флокси, дзвоники, півонії, тюльпани, настурції, духмяний горошок, а перед тином — китички трави і скромна польова берізка. Художниця ніколи не зривала квітів, змальовувала їх із живих, і робота над полотном розтягувалась — рослини, які розквітають у різний час, знаходили своє місце у композиції. У Білокур чимало таких вишукано складених букетів — до довгих, гнучких стеблин мальв додаються маки, а знизу — барвінок із жовтою кульбабою («Букет», 1954). Предметом її милування стають і прозаїчні овочі — буряк та квітка картоплі («Бурячок», 1959); букет улюблених півоній (іншими фаворитами були мальви і жоржини) доповнюють гілки калини, морква та кавун (1951).
У начебто спокійних квіткових композиціях є прихована напруга — від замилування кожною конкретною рослинкою чи овочем, і динаміка — у переданні настрою природи. Літній полудень, вечірня сутінь, ранковий туман — полотна дихають розмаїттям живого світу, натякаючи на присутність людини глеком чи забутою на тині хусткою («Колгоспне поле», 1948–1949) — людини, яка своїм поглядом перетворює «невинні» дари природи на красу, осягає цю красу у своїй творчості.
Відкриття Катерини Білокур відбулось випадково і дещо мелодраматично. Почувши по радіо пісню відомої української співачки, 39-річна самоучка пише їй листа, до якого вкладає власний малюнок. Оксана Петрусенко радиться зі своїми друзями і врешті-решт до Богданівки приїздить Володимир Хитько з полтавського Будинку народної творчості, у якому через рік відкриється її персональна виставка. Увага професіоналів зробила можливими вступ до Спілки художників, закупівлі у музеї, виставки та поїздки, з’явились друзі, яким можна було писати листи, абстрагуючись від богданівського побуту (листи художниці у 1995 році було видано окремою збіркою).
Білокур рідко зображала людські постаті. Один із цікавих винятків — графічний аркуш «Колгоспниця» (1949), на якому жінка у хустці та з лопатою, наче володарка світу, стоїть посеред цілої хвилі квітів та овочів, яка фантасмагорично закручується навколо святкового столу. У портретах Білокур більш реалістична — її жінки (портрети Олі і Надії Білокур — племінниць художниці, а також колгоспниці Тетяни Бахмач) спокійні, виважені, повні гідності і задумливої ліричності. Автопортрети — підкреслено чесні. Бачимо стару жінку у хустці та «ватнику», яка проникливо і трішки сумно дивиться на глядача, тримаючи руку біля підборіддя — ця поза, як і акцентовано виразні очі, підкреслює роботу думки і силу характеру, якими позначене все життя Білокур.
Визнання:У 1944 Богданівку відвідав директор Державного музею українського народного декоративного мистецтва Василь Нагай. Саме його стараннями Музей українського народного декоративного мистецтва сьогодні має найкращу колекцію робіт Білокур. У хаті Білокурів у Богданівці 1977 року створили Музей-садибу Катерини Білокур. Композиторка Леся Дичко 1983 року створила балет «Катерина Білокур», поставлено однойменний телеспектакль (1980), документальний фільм «Чарівний світ Катерини Білокур» (1986) та художній двосерійний фільм «Буйна» (1989).
