Ukraiński Żurnal - 1/2012

ОСТАННІЙ ФЛЕШМОБ

Іздрик  

Нині для того, щоб гостро й безпосередньо відчути заяложене, але від цього не менш сакраментальне «цей світ котиться у прірву», вже не конче вчергове face to face зіткнутися з фактом, який би це підтверджував. Фактів цих, звісно, не поменшало — жахливим, неприйнятним, межово абсурдним чи патологічним нас щодня щедро годує перша-ліпша стрічка новин. Проте ексклюзивне раніше інформаційне русло — телебачення — давно втратило свою ексклюзивність. Про те, що телебачення — глобальний сміттєпровід, а «в ящику живе какашка», нині знають навіть школярі. Однак ще не так давно альтернативний глобальний смітник під назвою «інтернет» виглядав прийнятніше через те, що серед завалів сміття кожен міг самостійно вишукувати перли насправді потрібної інформації. А ще — викидати туди власні повідомлення. Але дуже швидко, як і будь-яка масова річ, інтернет еволюціонував у бік максимального спрощення т.зв. юзабіліті, щоби посполита маса споживачів не особливо напружувалася, зливаючи в мережу власні інформаційні стоки. Декілька років тому, за золотої доби LiveJournal, цей ресурс завдяки своїй архітектурі сформував аудиторію не те, щоб елітарну, та все ж обтяжену якимись знаннями, уміннями й потенціалом — аби створити пост, людина мусила самостійно щось написати, в той чи інший спосіб зафіксувати якусь подію, висловити своє ставлення до неї. Якщо порівняти дописи «живого журналу» з безконечними й безкінечно агресивними стрічками «коментів» з будь-якого приводу на інших, передусім новинних ресурсах, стає очевидним — у анонімні коментатори охочіше подаються люди в переважній більшості малоосвічені, некомпетентні, яким нема що сказати, окрім як вихлюпнути зайву агресію тощо. За викиди немотивованої агресії дуже швидко почали платити гроші — так з’явився «троллінг». Паралельно еволюціонували й соціальні мережі, і от сьогодні чемпіоном цієї еволюції можна визнати Facebook. Привабливість його архітектури також полягала в швидкому пошуку друзів, легкому створенні спільнот «за інтересами», можливістю «чатитись» он-лайн, конектитися за посередництвом мобільного телефону та ін. Проте, на відміну від LiveJournal, користувачі Facebook виходять в ефір переважно під власними іменами — це й досі викликає небезпідставні страхи про можливий тотальний контроль над користувачами з боку першого-ліпшого «великого брата» — зате юзери вже не мусять щоразу дивувати світ власними здобутками: масштаби т.зв. «копіпасту» в мережах подібного типу дозволяють твердити, що копіпаст або ж перепост — найпопулярніша форма дописів. Чудесне спрощення зачепило й методику коментування: вже не обов’язково висловлювати свою думку — достатньо «лайкнути», себто один раз клацнути мишкою, щоб випустити в астрал макдональдсівську мантру «I like it». Якщо уявити, що Facebook справді задумувався для тотального стеження, навряд чи його творці могли передбачити інший ефект: нині, аби влаштувати чергове промивання мізків аудиторії, вже не конче заманювати публіку сенсаціями і смаженими фактами — публіка завдяки копіпасту активно згодовує сміття сама собі, якимось чином навіть самореалізовуючись у процесі безконечних перепостів.Звісно, можна згадати й про те, що саме завдяки соціальним мережам виникають нові, мобільні форми суспільної самоорганізації — якщо раніше все обмежувалося флешмобами й іншими невинними забавами, то тепер через мережевий зв’язок можна організувати страйк, мітинг, або й революцію. Те, що в цілому світі сьогодні спалахують масові акції непокори й спротиву, звісно, має передусім економічно-політичне підґрунтя. Однак масштабність (чи вже глобальність) цих явищ завдячує комунікаційним можливостям соціальних мереж.Щиро кажучи, мене ці можливості лякають. Я не вірю в здоровий глузд посполитого населення — так званого народу (народів). Я не знаю, що мало би трапитися, аби я почав підтримувати ідею революції (звісно, йдеться не про т.зв. «оксамитові», «кольорові», а справжні збройні заколоти). Мені не хотілося б зіткнутися face to face із матеріалізованими «троллями», чи придурками, які закидають в YouTube зняті на мобільник сцени насилля. Мені взагалі не хотілося б виходити на вулицю, аби гаслами й кулаками вирішувати суспільні проблеми. Проте на запитання «що робити?», коли ситуація і в моїй країні, та й у більшості інших виглядає вкрай нестерпно, я також скажу, що без революції не обійтися. Але це повинна бути справді глобальна, себто всесвітня революція — революція-флешмоб. Нехай би всі мешканці планети, використовуючи можливості нових медіа й технологій домовилися б якогось дня НЕ РОБИТИ НІЧОГО. Себто — зовсім нічого. Влаштувати собі таку всесвітню суботу, коли ти не вмикаєш світло, не вариш їсти, не користаєшся водогоном, транспортом, телефоном — узагалі нічим не користаєшся. Звісно, аби подолати певні побутові незручності, доведеться запастися бодай водою для гігієнічних потреб, і взагалі продумати всі дрібниці (підозрюю, підготовка до такої акції може видатися важчою, ніж мені зараз здається, варто подумати про підприємства з неперервним циклом, інші якісь нюанси, проте все можливо, якщо обдумати й спланувати гуртом). І от один день такої революції (сказати б — день, коли зупиниться Земля), може нічого радикально й не змінив би, однак ми всі отримали б унікальний шанс спокійно роззирнутися і подивитися на цей світ власними очима, згадати, що в кожного з нас колись був свій особистий, приватний, інтимний погляд на речі, не замутнений копіпастами й чужими коментами.Ну, бо якщо цей світ і справді котиться в прірву, то чому б принаймні на один день не зупинити цей рух?