УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 12/2007

Полтава

(Скачати весь номер: 12/2007 [PDF, 3.3 Mb])

Олекса Ізарський

(уривок з роману) 

Щодня Віктор сам собі доводив, що з нього досить, як за день праці створено буде два-три образи, сторінку нового тексту, що за будь-яку ціну треба обновити стиль української прози. Його писання мусить бути цілком доступним читачу, цілком особистим при тому. Живим.

У перший день праці він особливо часто заглядав до бабусі на «водопій», на кухню приносив жарт і сміх, хоч вигляд мав «сам не свій». — Писав так, наче боявся обпектися.

День пролинув за півгодини, — Віктор щойно присів до столу, а батьки вже повернулися з роботи: тато поклав руку на синове плече й заглянув йому в очі, мама, як виявилося, така юна, така душею й тілом виструнчена, стояла в дверях і теж посміхалася.

А наступна ніч допізна сіяла, як удень, сонцем: Віктор читав у їдальні українських поетів. — Наше багатство потрясло і тата, і маму, і Льоку, і бабусю. Сам Віктор до світанку не міг заснути. Його надило компонування слів і образів. Безнадійно заблукалася думка.

За тиждень писання до такої міри устійнилося й унормувалося, що Віктору забагнулося перебити його одноманітний ритм, заманулося на пів дня піти до міста, побайдикувати. Зате о другій він кинувся до столу. — Нікуди було подіти розчарування. Жаль стало прогаяного часу.

Вдома тільки й розмов було про настрої людей. А тепер він мав нагоду приглянутися до прохожих, до клієнтів у голярні на розі вулиць Малопетровської й Гоголівської. Тут зустрівся йому, між іншим, Базаревський: ледве не обнялися. Згадали окопи, Нижні Млини, Зінці.

Базаревський похвалився своїми заслугами перед Україною, — за Петлюри він був комендантом станції Гребінка. Он як! І прохав заходити, ні, справді, зайти ще на цьому тижні, обов’язково.

Потім Віктор глянув на жовто-бликитний прапор над Управою і на трикутному балькончикові на Земстві.

Не так радісно було на душі, як тяжко. Ще одна трагікомедія в нашій історії!

Настрій у Полтаві за німців пожвавішав, але вже й спадав. — І спадатиме вже до «О»! Розумні й обережні люди тримали язика за зубами так само, як і за російського режиму. Тільки хвальки хвалилися. Було їх, правда, досить на кожному кроці.Зараз вони розповідають знайомим про своє втікання з міста на окопи, щоб уникнути арешту в останню годину. Проте це не значить, що вони за відповідних умов не стануть першими перекинчиками знову на російський бік.Та особливо запало в око чорне сукно одностроїв української поліції.— Боже, що за жахний спектакль!... Знову наші люди на чужій службі!А німців на вулицях сливе не було. Зустрівся підстаркуватий солдат, у думці майнуло — конюх, батрак. Жива карикатура під пам’ятником Івана Котляревського: два офіцери, армійські, видно, гешефтярі. — Голова швайцарського сиру з зеленим кашкетом на маківці — ­скоромовна мамула з портфелем у руці. Другий — скраколь з посоловілими оченятами під лобищем, під метровим. Тьфу ти!Уперше за ціле літо й осінь Віктор заглянув до Німченків. — Микола Григорович передбачав лихо, радив Лисенкам вчасно пробиратися до Німеччини, на Захід. А більше ­кусав англійські вусики, поплямкував губами і витріщував синенькі очі під золотим пенсне. — Дружина його, похвалився Німченко, влаштувалася в німців перекладачем, а він цілими днями сидить удома з донькою, ідіоткою. Зво­рушливо просив Віктора не забувати про нього в такий час, хоч зрідка його провідувати.Через місяць, під кінець року, цілоденну працю над книгою було враз обірвано. З причин психологічних, внутрішніх, так і матеріяльних, зовнішніх.

Неждано Віктор відчув, що вже перейдено «середню лінію» твору, що настав час для обережного, зручного та гарного згортання повісти. Що добре зараз рукопис відкласти: поспіх у цю мить знецінить і вже викарбуваний світок. Ще треба було описати рік дитинства, ще виринатимуть нові й нові персонажі, ще будуть великі й малі завдання та труднощі... Та Вікторова думка, Вікторова уява більше цікавилася вже матеріялом для наступної книжки. — Це буде друге десятиріччя життя героя, розростання його свідомости.

Віктора дивував і хвилював замерзлий фронт під Ленінградом. А новина про російський контрнаступ під Москвою раптом підтвердила його передбачення німецької катастрофи. — П’ять днів Віктор товкся на п’яти сторіночках рукопису манюсінького розділу. Докорінним чином хитнулася його воля до творчости, до писання в такий час такої книги. Безперечно трагічної, безперечно й ідилічної.

Кожен день тепер Віктор сподівався, що збіг обставин примусить його відкласти працю над повістю, вирве його з хати, з самоти. — Нагода трапилася несподівано.

Здавна для сім’ї нічого на світі не було природнішим, ніж Вікторові читання й писання, ніж його «література». Проте вона завжди була свідома неспівзвучности цього шляхетного заняття з неволею совєтського життя, а тепер ще і з воєнним часом. —Жодних виглядів! Також для філології як науки, не тільки для літературної праці, творчости!

Отака комбінація: недовчені діти і війна, світова, дуже ймовірно, — еміґрація!

Батько часто не міг насидіти собі місця, кипів. Мама змушувала себе кривити душею. — Цілковито згодна з чоловіком, вона бралася його заспокоювати, втихомирювати, розбакувати. Перестрашена подіями і проспектами на майбутнє, вона таїла й гасила в душі вогнища переживань, замикалася в собі, начисто уникала порад дітям і будь-яких побажань.

Її дратувала несусвітність чи наївність Віктора, його недозрілість чи може нездогадливість. А виштовхати сина з­-за столу, випровадити з дому не здіймалися руки. — Найсвятіший намір, найпедагогічніший крок у такий час міг окошитися на ньому, отже й на всіх Лисенках, трагічним чином.

Мамі б хотілося, щоб її сини рвалися в вир життя, щоб вона примушена була їх силоміць тримати в мешканні, взаперті. На ділі ж усе було якраз навпаки: діти охоче сиділи дома під бабусиною охороною!

Настав ось який день: Льока пішов з батьком на роботу в банк. Маючи на увазі поворот росіян до Полтави, тато оформив сина, на всякий випадок, як секретаря банку, а не перекладача. — Сміх та й годі!

А Віктору в цей день дивовижно працювалося. Ненадовго збентежив його родинний сніданок о пів до першої. — Він просто не здогадався, чому так надулися за столом його батьки.

Та ввечері, за обідом, тато з великим роздратуванням заявив Віктору, що зараз саме час влаштуватися на добру роботу, що байдикування в такий час може обійтися дуже дорого. Воно здається людям підозрілим. Що стосується писання..., то в такому становищі це навпрост несерйозне зайняття! Ним, ще й небезпечним у таку пору, в нашій країні, не варто морочити собі голову. Та й навіщо обдурювати себе, навіщо плекати в собі марні, ну цілком тобі марні надії!

Ніхто за столом навіть не ворухнувся: присутні любили Віктора і його божевілля разом з ним, присутні визнавали рацію й батькових заключень.

У найтяжчу мить, як тато почав раптом виправдовуватися та вибачатися, у коридочику задзеленчав дзвоник. Віктор устав з-за столу й пройшов до вихідних дверей. — У снігу, перед порогом, стояв десятилітній хлопчик у кролячій шапочці-ватянці, у коротенькому піджачку, в чобітках. І простягнув Віктору шкіряну рукавичку, листа від Йоганни Карлівни Кеніґсберґ.

— Зайди, козаче, на хвильку, — запросив Віктор, і завів хлопчика в їдальню. Доки бабуся поштувала гостя компотом, Віктор пролетів німецьку записку:

 

Mein Herr, любий мій розбійнику!

О шостій годині до мене завітає пан Марієнфельд з Берліну. Йому, власне, не йому особисто, а торговельній компанії «Схід», потрібно перекладача. Умови праці в них рідкісні, фантастичні. Включно з харчуванням у німецькому ресторані.

Я подумала про Тебе. Сподіваюся, що Ти ж не сидітимеш удома до самого пришестя.

Отже, голубчику, приходь негайно! Коли ж пропозиція моя Тебе не зацікавить, то передай мені молодим чолов’ягою, він онук нашого двірника, два слова.

Твоя

Й. К.

П. С Якщо не Ти, то може Льока?!

 

Замість пана Марієнфельда в кімнаті Йоганни Карлівни за столом возсідали свіже спечені учениці — Наталя Базаревська та Оксана Пройда. — Сашко Пройда брав у Йоганни Карлівни годинну лекцію щоранку. Шість разів на тиждень.

Несподіванка, проте з приємних. У знайомій з дитинства кімнаті знявся раптом галас і сміх. Дівчата пригадали школу й похід на окопи. І розповіли останню новину: до Валі Андрієнко прибіг з полону її черговий чоловік чи наречений. Та найголовніше: на неділю Віктора було запрошено в гості до Базаревських. — Наталин день народження. Двадцятий.

Але слідом за Віктором подзвонив до Йоганни Карлівни також і гість з Берліну...
Український журнал