Олександр Бойченко: Конфлікт між розумом і серцем
Власне так би я це й назвав. Тобто так би я назвав не саму Угоду про асоціацію між Україною та ЄС, а той емоційно-логічний сумбур, який охоплює мене у зв’язку з її можливим підписанням ще до кінця цього року. Ех, добре було вибирати в старі часи. Випало, наприклад, жити в епоху Класицизму — керуйся розумом; випало бути романтиком — керуйся серцем. А в нинішній постмодерній мішанині чим керуватися? Не знаю. Знаю лише, що звести їх до спільного знаменника я не можу. То залишається бодай вислухати аргументи обох сторін.
Отже, розум підказує, що ми, і то якнайшвидше, мусимо добитися підписання Угоди. Хоча й усвідомлює, що Угода про асоціацію має наразі не так практичне, як символічне значення. Справді, які цілі вона переслідує? У кожному разі про вступ України до ЄС у ній не йдеться. Йдеться натомість про «оновлення», «посилення» і «сприяння поглибленню» співпраці. Інакше кажучи, ні про що не йдеться, бо якими, цікаво, приладами наші та європейські бюрократи збираються вимірювати всі ці посилення і поглиблення?
А втім, про одну потенційно конкретну річ усе-таки йдеться — про створення зони вільної торгівлі. Адже заради цієї зони слід урегулювати українське законодавство відповідно до європейських вимог, що своєю чергою стимулювало би процес інтеграції України в ЄС. Навіть так званий президент Янукович, здається, нарешті це зрозумів і, виступаючи з нагоди так званого Дня незалежності, прямо сказав, що асоціація має стати для України «важливим стимулом».
Невідомо, щоправда, чи хтось йому вже пояснив значення слова «стимул», а також слова «інтеграція». Бо хоча стимул підганяє нас у бік Європи, «інтеграційні процеси», за словами того ж так званого Януковича, ми повинні поглиблювати з Росією. Що при цьому характерно: і Росія, і Європа неодноразово прямим текстом доводили до відома так званого Януковича тезу про неможливість одночасного інтеграційного руху в обидва боки, але той, схоже, продовжує Росії з Європою не вірити. Ідіот.
Перепрошую, це раптом серце заговорило. А, до речі, так виглядає, що Путін, переколовши на старість ботоксом свою традиційно холодну кагебістську голову, тепер у стосунках з Україною все більше покладається на традиційно ж гаряче кагебістське серце — і дає волю роздратуванню. Тим часом Євросоюз, навпаки, починає потроху думати про Україну головою. І саме ці два факти, а не якісь міфічні реформи так званої української влади, дають надію на підписання Угоди про асоціацію вже в листопаді.
Ясна річ, європейські політики добре знають, з ким мають справу в Україні. Але вони також знають, що краще тимчасово заплющити очі на все, що діється в нашій політиці, економіці й судовій системі, ніж дозволити дедалі агресивнішій Росії проковтнути Україну й підпустити російські військові бази до околиць Перемишля. Одне слово, як писав Павел Пєньонжек, «Угоду про асоціацію все одно буде підписано», бо, як сказала Кетрін Ештон, «ми не можемо втратити Україну». Крім того, варто згадати й заяву путінського радника Сєргєя Глазьєва, мовляв, після підписання Угоди про асоціацію Україна перестане бути для Росії стратегічним партнером. Отож бо й воно: вже заради однієї цієї перспективи, заради можливості вирватися зі стратегічних російських обіймів ми мусимо впасти в ноги кожному єврочиновнику і підписати ту Угоду за будь-яку ціну.
Так мені підказує розум — і важко з ним сперечатися. А проте серце таки сперечається. Подивися, — каже серце, — на рила цієї банди гопників і олігофренів, які називаються українською владою. Подивися на всіх цих тітушок, руками й ногами яких так звана українська влада залякує своїх опонентів. Подивися на власників цієї країни — олігархів, які вибудували свої мільярдні статки на поті зубожілого населення і крові усунених конкурентів. Зрештою, подивися й на це населення, яке масово тужить за СРСР, не знає власної історії й культури, а демократичну процедуру голосування використовує лише для того, щоб посадити собі на шию згадану банду гопників і олігофренів.
Чи все це разом, — запитує мене серце, — заслуговує на асоціацію з ЄС? І головне: ти завжди любив Європу як місце, куди можна втекти на певний час, щоб відпочити від махрового маразму українського буття. Якщо ж Європа в майбутньому визнає Україну — цю незмінно дику територію втрачених ілюзій і розбитих надій, безпричинного хамства і тотального беззаконня — коротше, якщо Європа визнає Україну повноправною частиною себе, то що тоді залишиться від самої Європи?
Такі приблизно дискусії точаться між моїм розумом і серцем. Але я їм не дуже заважаю і не стаю однозначно ні на чий бік. Мабуть, тому, що в глибині душі здогадуюсь: часи, коли так звана доля України хоч якось залежала від нашого вибору, давно відійшли в абсолютне минуле. Якщо вони, звичайно, взагалі колись на цих зачарованих землях були.
