Черва української журналістики
Текст: Роман Кабачій, Буча під Києвом
Замовні матеріали, або ж «джинса», безпосереднім чином знижують якість друкованої преси в Україні та підривають довіру читача до неї
Текст: Роман Кабачій, Буча під Києвом
В Україні масове явище розміщення рекламних матеріалів без зазначення їх рекламного походження прийнято називати «джинсá». Слово це прийшло з Росії, походження його досить туманне, але в своєму українському варіанті воно, на жаль, посіло чільне місце в медіальному лексиконі та житті.
«Там нема що читати, не знаю, за що я плачу гроші на передплату», — так прокоментував моє прагнення взяти до рук херсонську обласну газету «Новий день» мешканець наддніпрянського міста Берислав Георгій Коновалов. Було це у розпал парламентської виборчої кампанії 2012 року. Взявши до рук два літні примірники тижневика, я зрозумів, у чому річ. В обох на тому ж самому місці розташовувалися різні піар-матеріали двох чинних народних депутатів: регіонала Олексія Журавка та комуністки Катерини Самойлик; знайшлися також шпальти для лідера з розміщення такого роду статей Наталії Королевської та опозиціонера Арсенія Яценюка.
Джинсування з комісією, але без етики
Коли київський Інститут масової інформації (ІМІ) оприлюднив новину щодо активного «джинсування» херсонської газети, головний редактор якої Анатолій Жупина є поміж іншим членом авторитетної всеукраїнської Комісії з журналістської етики, це викликало обурення останнього. Жупина зателефонував до Інституту та заявив, що ця новина є нічим іншим, як спробою очорнити саме «Новий день», що «всі решта роблять те саме», і що публікацію проти «Нового дня» хтось замовив. При цьому активно намагався довідатися ім’я передплатника в Бериславі. Те, що решта видавців робить те саме, ніби й відомо. У «Чигиринських вістях», за спостереженням оглядачки Ольги Бурди, кількість «джинсових» шпальт перевищила кількість редакційних матеріалів. А в Харкові кандидатка в народні депутати Ірина Горіна примудрилася розмістити в одній із газет відразу шість промо-матеріалів про себе кохану. До слова, депутатом від Партії регіонів вона таки стала, на відміну від Журавка та Самойлик.
Те, що Анатолій Жупина міг припустити, ніби ІМІ міг поставити новину «на замовлення», а отже — за гроші, свідчить, що практика «джинси» так міцно зрослася з журналістикою як такою, що херсонському головреду важко було уявити закономірність публікації з викриттям його особистої «журналістської етики» на столичному сайті. В регіонах розміщення піар-матеріалів перетворилося на основну статтю надходження коштів та виживання ЗМІ як такого. Додає пікантності той факт, що переважно це тіньові кошти, які ніде не фіксуються. Як заявив на засіданні Львівського прес-клубу головний редактор львівської газети «Ратуша» Микола Савельєв, у роз’ясненнях Закону «Про рекламу» про те, коли має ставитися позначка «реклама», охарактеризовано лише товар, його походження, що привертає до нього увагу тощо, натомість відсутнє поняття реклами політичної. «Ну, поставлю я позначку “Р”, — говорить Савельєв. — А завтра прийдуть фіскальні органи і запитають про гроші. Всі ми знаємо, де є “заказушний”, а де не “заказушний” матеріал». Розпізнати «джинсу» можна за галасливими заголовками, одностороннім позитивним поглядом на героя матеріалу, акцентуванням на цілком пересічних подіях як на «визначних».
Ще один казус «джинси» — це піар-матеріали, за які видання грошей не отримує. Буває так у випадку прямого підпорядкування видання органу влади чи самоврядування (так звані комунальні ЗМІ), або ж при інформаційному спонсорстві. Якщо друге досить легко розгледіти та «пробачити», то перше зазвичай являє собою найгірші за якістю та навантаженням матеріали, скомпоновані зазвичай прес-службами цих органів влади чи самоврядування. На тій же Херсонщині був випадок, коли редактор комунальної газети в райцентрі Нижні Сірогози опублікував з позначкою «Реклама» матеріал одного з опозиційних кандидатів по депутатському округу. Редактора викликали до голови районної адміністрації, де влаштували обструкцію, мовляв, лише «потрібних» людей варто піарити — дарма, що безплатно.
Політична, економічна і чорна
Окрім політичної «джинси», котра переважає в часи виборчих перегонів, шпальтами українських газет шириться також «джинса» економічна. Нерідко вона буває ще більш зануднішою та якісно гіршою, ніж політична (де залучається «експертна» (вигадана) думка, для різних видань розсилаються різні фото і основна тема нерідко виводиться у заголовок). Приміром, активно себе промують виробники мінеральних вод Карпат, починаючи статтю зазвичай із того, які ж прекрасні ці наші гори та як прекрасно там відпочивати — аж ось і просто звідти і вода на вашому столі! І так далі в тому ж дусі.
Як політична, так і економічна «джинса» буває ще й чорною, себто скерованою проти конкретних організацій, фірм, осіб. Прикладом чорної економічної «джинси» стала стаття, замовлена конкурентами однієї з київських туристичних агенцій, про нібито банкрутство останньої, опублікована на сайті газети «Сегодня». Від «Сегодня» статтю передрукувало безліч інших інтернет-видань. Коли туроператори зателефонували в «Сегодня» запитати про вартість розміщення подібної статті, то виявилося, що завдати збитків конкуренту можна всього лише за 4 тис. грн.
Приклад чорної політичної «джинси» демонструє і друкована версія «Сегодня». За її вихідними даними, на правах реклами в газеті публікуються матеріали мало не під дюжиною рубрик: «Официально», «Точка зрения», «Анонс», «Новости регионов» тощо. Таке маркування не відповідає встановленим законом нормам («Р» або «Реклама»). Так ось в одній із цих рубрик («Точка зрения», квітень–2013) опубліковано матеріал «Почему гранты не приближают Украину к Евросоюзу?». Автора статті не вказано, зазначено лише, що написано її за матеріалами сайту «Власти.нет». Суть статті зводиться до наклепів на соросівський фонд «Відродження», на Інститут масової інформації та його тогочасного керівника Вікторію Сюмар. Остання, мовляв, розтратила гроші, виділені на розкрутку сайту «Ні корупції!» і створення мережі незалежних блогерів. Невідомий автор стверджує, що кошти пішли у повітря. Натомість сайт «Ні корупції!» живе й розвивається, постійно оновлюючись. Влітку «Сегодня» під подібною рубрикою опублікувало статтю, скеровану на формування думки про розкол в опозиційному тріумвіраті Яценюк–Тягнибок–Кличко. Автор, нібито «переймаючись» ідеями Юлії Тимошенко, «нарікав», що теперішні Лебідь, Рак та Щука ніяк на опозиційність не тягнуть.
Чи знаходить «джинса» свого читача?
Вочевидь, так. Але коефіцієнт корисної дії невеликий. Скерована вона передовсім до людей, не здатних на критичну думку, зіставлення даних, пошук альтернативної інформації. Призначена вона для старшого покоління (схильного довіряти друкованому слову), жіноцтва (жінки частіше ходять на вибори), глядача найбільших телеканалів, де поміж масою розважальних програм дуже мало уваги приділяється власне аналітиці. Приміром, стаття в «Сегодня», котра без міри вихваляла одного з київських нуворишів Геннадія Виходцева, називалася так: «Откровеный разговор. Старшее поколение желает знать: куда заведет страну блокирование Верховной Рады и когда в Киеве закончится безвластие (анархия)?» Звісно, цільова аудиторія статті — люди, котрі стужилися за «міцною рукою» та «порядком». Проте парламентські вибори, принаймні на прикладі Києва, показали, що епоха обміну кіло гречки чи цукру на «правильно» відданий голос закінчилася разом із відходом мера Леоніда Черновецького. Сумнозвісні «бабусі Черновецького» вже не роблять у столиці політичної погоди.
Втім, поки що кількість замовних матеріалів у друкованих медіа не знижується. Хтось хоче давати гроші на піар себе білого та пухнастого, а хтось хоче ці гроші «освоїти», не зважаючи на думку читача. А вона важлива, оскільки від неї залежить розвиток справжньої журналістики. Коли для цього наступлять сприятливі умови, може статися так, що вона вже не матиме адресата, оскільки нині черва «джинси» пожирає довіру до неї, знижує соціальний капітал і поглиблює кризу цінностей, а це, в свою чергу, сприяє маніпуляціям із суспільством. Наразі ж справджується спостереження українського публіциста Віталія Портникова: «І видавець, і редактор, і читач в Україні сприймають газету як засіб пропаганди. А хіба пропаганда може бути бізнесом?».
