УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 4/2013

Абрикоси на асфальті



Текст: Діана Клочко, мистецтвознавець, Київ

 

Фруктові плями на асфальті я почала оминати на початку червня. Чорнильні крапки й коми, над якими дзижчали мухи, наприкінці першого літнього місяця змінилися на темно-кармінні бризки: розтрощені об асфальт вишні дають таку кількість відтінків насиченої барви, що назва місяця мимовільно стає символічною. Особливо, коли спостерігати за зміною вальорів упродовж кількох днів і ночей — від сонця, роси, дощу чи пилу. Хоча вже на початку липня з’являються інші причини медитувати і рухатися тротуарами не-прямолінійно: пахучі золотисті грушки і вкриті синюватим туманцем сливи. Їх багато. Вони великі. Розбиваються на калюжки й купки, розлітаються на шматочки й уламочки.

Та найголовніше попереду.

Абрикоси. Цього року вони вродили так щедро, так рясно, що біля кожного дерева проходити і складно, і боязко. На київських вулицях і за містом, коли їдеш «трасами» — абрикосові тони (помаранчеві, жовті, брунатні, червонясті) — у насиченій зелені гілок, у розріджених кущиках газонної травички, у придорожній пилюці, на бруківці й асфальті сприймаються якимось дивним викликом. Ледь не знущанням. Природа подарувала стільки, що людина неспроможна спожити. Визбирати, переварити-заморозити-засушити, перетворити цей огром у те, що може не так принести зиск (коли чогось багато — воно знецінюється), як стати подарунком, коли буде якщо навіть і не сутужно, то холодно, мрячно. Людина людині передарує те, що зберегла як дар природи.

Чому, чому стільки їх, цих чудесних фруктів, перетворюється на слизьке багно та гострі кісточки, на яких боїшся послизнутися не лише коли йдеш на підборах? Чому благословення райськими садами створює дивне відчуття безсилля?

Тому що саджали у ті часи, коли ніхто не думав про випари бензину, які перетворюють стиглу красу садків біля шляху на привид невиліковної хвороби? Тому що прийшов час рубати, бо сенси інші?

«Це колосальний тягар — народитися у місті, яке має свій літературний образ. Мені все більше і більше заважає цей нав’язливий образ — місто-Отелло, яке стискає горло, моє авторське горло. Знову цей зашморг, о донна Роза. А хто ми такі?»*

А у серпні — яблука. І повтор вічних кадрів довженківської «Землі», коли їх, крутобоких у сільській траві, миють дощі. То хто ж ми такі, через століття майже від початків чорно-білого кіна, чия поезія перетворюється на гнилизну і кісточки, а потім іде в перегній? Хто ми такі, якщо поезія так мало варта? Архітектура рідного міста незворотньо формує письменника, а сади — поета. Чи на екрані, чи на сторінці, поезія — то як сік із плоду, що дає відчуття смаку і кольору життя. І пощо ними так знехтувано — деревами, садами, плодами?

Бо багато поетів, бо забагато поезії, бо занадто віршів…

Які лежатимуть самотньо. Якщо без люблячих рук. Чи душ.

Які спробують перетворити їх у щось інше. Хоч би якими колористично і графічно досконалими плямами, вагітними на майбутні хвороби, було заповнено наше «сьогодні».

У траві й на асфальті.

Український журнал