Малярство Никифора — примітив, арт-брют чи наїв?
Текст: Ірина Колодійчик, Львів
Українці нарешті мали змогу з’ясувати, чим є малярство художника Никифора, або ж Епіфанія Дровняка (1895–1968) з Криниці (Польща). З 16 травня до 30 червня в Національному музеї українського народного декоративного мистецтва (Київ) було представлено понад сто його робіт, виконаних у різних техніках (акварель, гуаш, пастель, олівець), а також особисті речі й фотографії художника — вся ця спадщина належить Окружному музею в Новому Сончі, а виставка, що про неї йде мова, — це перша широка презентація творчості Никифора в Україні.
Малярство Никифора, як і сама постать незвичайного художника, вельми неоднозначне. Перша неоднозначність — це національна приналежність художника. Він народився в ареалі проживання лемків, і його мати була лемкинею. Ким був батько — невідомо, хоча у фільмі «Мій Никифор» (2004), сценарій якого написало подружжя Краузе на основі біографічних даних, йдеться про те, що, ймовірно, його батько — польський художник, який приїхав відпочивати у гори. Курортне містечко Криниця, де народився Никифор, лежить на південному сході теперішньої Польщі, проте однозначно визначити національну приналежність художника теж не так просто — він говорив лемківською говіркою, деякі його роботи позначені народними лемківськими мотивами, та й узагалі про Лемківщину відомо, що це проміжна між Польщею та Україною територія, яку населяла не зовсім польська і не зовсім українська етнічна група лемків.
Поза межами офіційного мистецького процесу
По-друге, досі не можемо на сто відсотків означити напрям його творчості. Раніше малярство Никифора називали народним примітивом, проте обізнані мистецтвознавці давно відмовилися від такого терміну, частіше вживаючи дефініцію «наїв». Англомовна «Вікіпедія» термін «примітивне мистецтво» взагалі окреслює як недопустимий, а навіть образливий. Чи відносити роботи Никифора до мистецтва наїву чи арт-брюту, тобто мистецтва з-поза офіційного мистецького процесу, докладно пояснює мистецтвознавець Галина Хорунжа, викладач Львівської національної академії мистецтв: «Якщо говорити про творчість Никифора в контексті світового мистецького процесу, то це так званий арт-брют. Суголосні мотиви та концепції можна простежити в його сучасника швейцарця Адольфа Велфлі. За композицією та колористикою малярство Никифора, з одного боку, відображає народні традиції, з іншого — помітний вплив модернізованого суспільства, зокрема в серії робіт — малюнків архітектури. Якщо говоримо про його роботи в жанрі портрета, то це виразна народна лінія, хоч і осмислена індивідуалізовано. Никифор не мав розуміння перспективи чи певних конструктивних моментів, проте він їх тонко відчував. Я би співвіднесла його з модерністами. На інтуїтивному рівні творчість Никифора можна порівняти з малярством Марка Шагала, оскільки обидва працювали поза межами офіційного мистецького процесу. Проблема в тому, що ті, кого я хотіла би співвідносити з творчістю Никифора, мали академічну освіту, якої він не мав. Іноді творчість Никифора порівнюють із роботами Ван Гога, проте це некоректно, бо Ван Гог навчався й мав академічну освіту, хоч і незавершену. Можливо, зближує їх те, що вони обоє працювали в межевих станах, але в плані творчого вияву вони не схожі. Порівнювати Никифора з іншими художниками за ідеєю складно, тому що не маємо теоретичних текстів, в яких він би висловлював свою творчу концепцію. Якщо шукати певні подібності в плані манери, це теж складно, оскільки він зміг витворити настільки індивідуалізовану й чітку манеру, яку неможливо з ким-небудь сплутати».
Терапевтична творчість
У культурній спадщині українців присутня художниця-наївістка, чи пак та, що творила в стилі арт-брюту, — маю на увазі Марію Приймаченко. Вона родом із Київщини і майже все життя провела в селі, близько до природи. Никифор же — впевнений урбаніст: він малював місто, будівлі, вокзали, а також церкви. Та народні — рустикальні — елементи залишились у нього на рівні кольору та форми; простежується в нього й один із канонів народного мистецтва — якнайхарактерніше показувати обличчя та фігуру — можливо, його урбаністичні картини цього не продемонструють, але його портрети справді нагадують народні ікони.
Стилістика народного наїву, яка виявилась у творчості Никифора з Криниці, хоч й поза сучасними мистецькими тенденціями, захоплює, мабуть, тим, що світла й не має надмірностей. У малярстві Никифора немає тих відверто негативних конотацій, на які можна натрапити у творчості його сучасників з академічною освітою, наприклад, в експресіоністів. Наївне мистецтво не ангажоване у філософсько-культурні питання, хоча моменти тривоги, наявні в суспільстві, однаково простежуються, проте вони не є настільки виразними. Творчість такого типу позитивна у своїй основі, а тому великою мірою — терапевтична для реципієнтів, порівняно з сучасними мистецькими творами, які часто призначені викликати когнітивний дисонанс і далеко не завжди — позитивні емоції.
