А мене з’їдає, що...
(Скачати весь номер: 5/2013 [PDF, 2.8 Mb])
Останні — тобто всі — теми молодої рубрики «Мене з’їдає, що...» крутилися навколо питання Тимошенко, виборів, євроінтеграції України чи кризи в Європі. І мене це, якщо чесно, вже з’їло. Вигризло й випалило, якщо бути точним. Та й не тільки мене: якщо в Чехії на парламентських виборах виграють блазні, якщо на важливу нараду Європарламенту не приїжджає українська делегація, якщо доля найбільшої за площею країни Європи залежить від емоцій двох людей — ну чесно, просто хочеться на площі перед кількома парламентами вийти, голосно скандуючи: «ду-па!». Тому в сьогоднішньому тексті всі повідомлення на згадані вище теми замінено на ось це просто геніальне слово. Його, звісно, з поваги до читача вирізано.
Незалежно від мене, але з тих самих почуттів, зі мною солідаризується знаний своїми провокаціями чеський художник Давид Черни. У Празі 21 жовтня він розмістив скульптурне зображення непристойного жесту (середній палець у наступальній позиції) заввишки в десять метрів. Це було ще до парламентських виборів у Чехії — Д.Черни є прихильником колишнього міністра закордонних справ, князя Карела Шварценберґа і, відповідно, противником нинішнього президента Чехії Мілоша Земана. Скульптура, вислана в подорож платформою по річці Влтава, поблизу берега якої знаходиться резиденція президента, адресована саме Земанові. Через кілька днів на виборах дві головні партії, праві і соціал-демократи, яким країна завдячує переходом до нового ладу, отримали рекордно низьку підтримку з часів Оксамитової революції 1989 року.
«У вересні чи жовтні [1989] ніхто не передбачав, що радянський блок розпадеться так швидко. Ніхто не сподівався, що польський приклад поведе за собою “осінь народів”». Це — про події в Чехословаччині, слова тодішнього прем’єра Польщі Тадеуша Мазовецького, першого голови уряду на шляху демократичної трансформації. Певно, символічно, що він відійшов із життя зранку другого дня після виборів у Чехії. Людина із середовища католицької інтелігенції, в якої боліла душа через злиття Церкви і держави останніми роками. Людина, яка брала участь у робітничій «Солідарності» і яка пішла на відкритий конфлікт із Лехом Валенсою. Яка мала сміливість, сторонячись, з одного боку, ображених посткомуністів, а з іншого — розлючених на нього робітників, сказати про «грубу лінію», що мусила відокремити модерну Польщу від старої. Коли читаєш його інтерв’ю про 1989 рік і про перехід із комунізму в демократію, так багато хочеться записати золотими літерами. Отам, у тих же місцях, де хвилину тому я мав голосно скандувати. Тому — кілька цитат.
«Голова КДБ в Польщі Крючков спілкувався зі мною зовсім у старому тоні. Це була холодна людина, потім він у 1991-му брав участь у путчі ГКЧП. Я здогадувався, що він — перший посланник радянського керівництва, який мав «рознюхати» всю ситуацію. Не найважливіший посланник, але такий, який усе слово в слово Горбачову перекаже. Тому для мене важливо було, аби з усієї розмови він виніс одне речення: ми будемо дружньою для Радянського Союзу державою, але рішення прийматимемо тут, у Варшаві. Це було останнє речення нашої розмови»... «Мій перший візит був до Італії. До цього місця я ставився символічно. Я хотів, щоб увесь світ побачив: новий польський прем’єр з першим візитом їде не до Москви, а до Папи Римського [Івана Павла ІІ]. Перші хвилини ми зі святим отцем сиділи, тримаючись за руки. Нічого не говорячи. Розчуленість. Радість. Стільки думок відразу»... «Коли мене обрали головою уряду, канцлер Коль подзвонив, прем’єри Англії, Франції і багатьох інших надіслали мені іменні телеграми — а звідти, з СРСР, прийшла тільки депеша на адресу уряду».
Доступ до листів, які йшли через домен українського МЗС — mfa.gov.ua, — отримала група хакерів «Anonymous». Там заявили, що здійснили злом українського провайдера. Хакери пишуть, що багато листів стосуються голови «Нафтогазу України» і його відносин із ФСБ. Багато документів пов’язані з українськими міністрами, парламентом, відносинами з ОАЕ і азербайджанськими нафтовими групами, пересилкою військових вантажів. Щоб переконати у правдивості викладеної інформації, хакери виклали 24 скріншоти. Підпис у блозі завершується словами з державного гімну України «Sche ne vmerla Ukraina!», а серед хакерів, імовірно, були громадяни України.
Боюся подумати, скільки б отримали громадяни Росії, якби їх знайшло рідне ФСБ. Адже діячам «Грінпісу», заарештованим у вересні, коли вони намагалися організувати протест поблизу нафтової платформи «Газпрому» в Баренцевому морі, загрожує навіть до 15 років (!) у виправних колоніях російських просторів. Серед них — громадянин України Руслан Якушев та польський громадянин Томаш Дзєм’яньчук: звинувачують їх, зокрема, у спробі захопити нафтову платформу. Апеляція щодо звільнення поляка не відрізнялася від слухання його колег. Можна по-різному оцінювати дещо провокативні акції «Грінпісу», але погодьтеся — у країні, де поліцейським за «перевищення службових обов’язків» (читай: за систематичне знущання з в’язнів) дають по шість років, 15 років за акцію — це дещо забагато.
Знаний український політв’язень радянського періоду Мирослав Маринович 18 жовтня став лауреатом премії де Мелло. Вручення премії відбулося у Кракові, з нагоди конференції «Європа — критичні проблеми». Разом із М.Мариновичем, лауреатом 10-ої польської премії імені Серхіо Віейра де Мелло став колишній міністр закордонних справ Польщі Адам-Даніель Ротфельд. Цю відзнаку присуджують щороку з ініціативи товариства «Вілла Деція» — за діяльність на користь мирного співіснування суспільств, релігій та культур. «Для мене польська премія, встановлена на честь бразильця Серхіо Віейра де Мелло, який захищав людську гідність, означає символічно простягнуту до українців руку», — наголосив М.Маринович.
Чергову польську нагороду, «Angelus–2013», за найкращий зарубіжний твір, перекладений польською мовою, отримала Оксана Забужко та перекладачка Катажина Котинська. Премію надано за «Музей покинутих секретів». Як зазначила під час церемонії нагородження голова журі, відома російська поетка Наталія Горбаневська, цьогоріч експерти «вирішили нагородити книгу, яка пронизана історією та сьогоденням, у якій є магія і любов, зрада і смерть». Значущість цієї нагороди треба підкреслити ще й тому, що в книзі Забужко, зокрема, порушується болюча в Польщі тема УПА. Так, у своїй останній книжці «Тінь Клима Савура» відомий дослідник польсько-українських взаємин часів Другої світової війни Ґжеґож Мотика критикував книжку української авторки: «Такий опис тогочасних подій немає нічого спільного з реальністю». «У мене немає наміру відбивати комусь охоту читати роман Забужко. Навіть навпаки, я би заохочував критично його прочитати. З нього можна багато чого дізнатися про українські проблеми з історичною самоідентичністю. Авторка вдало описала процес історичної переоцінки цінностей, який відбувається зараз в Україні», — підкреслював історик. А вже в листопаді у Польщі — презентація книги-інтерв’ю з Оксаною Забужко, що його провела відома публіцистка Іза Хруслінська.
І хоч історичні теми ані в Польщі, ані в Україні ще не навчилися сприймати з відповідною дистанцією — позитиви є: у жовтні на площі Всіх Святих у Кракові виставлено дерев’яні двері як символ того, що Польща відкрита для всіх людей, без огляду на їхню етнічну, національну чи релігійну приналежність. Акцію «Двері, відкриті для всіх» влаштував Єврейський музей «Галичина». Перехожі отримували кольорові квіти, підготовлені учнями краківських початкових шкіл, які розвішували на одному з дерев — «дереві толерантності».
А от відомого «популяризатора» толерантності в Польщі, журналіста і шоумена Якуба Воєвудзького у жовтні облили їдкою рідиною. Поліція почала розслідування нападу на нього. Творчість Воєвудзького (його амплуа — такий собі пересічний, нетерпимий до багатьох речей, «полячок» з міста) сприяла тому, що шоумен нажив собі багатьох затятих ворогів: церковники, прихильники Ярослава Качинського або іноземці. Воєвудзький після нападу виступив із заявою, у якій написав, що «елегантно замаскований і, мабуть, без почуття гумору чоловік» облив його «невстановленою їдкою рідиною коричневого кольору». Про Кубу Воєвудзького стали голосно говорити в Україні після того, як у червні 2012 року, під час ранкової програми на радіостанції «Еска Рок», він і його колега Міхал Фіґурський почали обговорювати гру української збірної з Англією. В своїх коментарях один із них заявив, що після цього матчу він викинув з роботи свою українську домогосподарку, інший у відповідь пожартував, що був готовий зґвалтувати свою.
Ще про поп-культуру: у Варшаві на 81-му році життя померла відома польська письменниця, авторка детективів Йоанна Хмелевська. Кажуть, що в колишньому СРСР Хмелевська — найпопулярніша зарубіжна письменниця. Один приклад: якщо в Польщі загалом видано 6 мільйонів примірників її книжок, то в Росії — на два мільйони більше. У східних сусідів Польщі за мотивами її творів знято чимало фільмів. «Забавляють та веселять мене ті речі, що могли бути трагічними», — казала вона. Певно, свою смерть вона би теж сприйняла з іронією. Основою книг Хмелевської є кримінальна лінія, на якій базується сюжет, повний несподіваних поворотів, веселих і незвичайних ситуацій. «З книг Хмелевської мені запам’яталася одна сцена, — згадувала після її смерті польська письменниця Йоанна Батор. — Героїня, замкнена в якійсь жахливій дірі, щоб звільнитися, бере те, що було в неї напохваті: якийсь гачок або спицю. І за допомогою цього елементарного жіночого предмета вона рятується. Це надзвичайно феміністично і водночас двозначно. Мені було тоді років двадцять, пізніше я прочитала ще тисячі книг. Не з кожної в пам’яті щось залишилося. Тож якщо я досі пам’ятаю цю сцену Хмелевської, значить, це дійсно мало для мене особливе значення».
І наостанок. У листопаді Польща на два тижні поверне прикордонний контроль з державами Європейського Союзу. Причина цього заходу — проведення у польській столиці кліматичного саміту ООН. Кордони з державами Шенгену будуть закриті з 8 до 23 листопада. Отже, прикордонний контроль у листопаді здійснюватиметься на сухопутних переходах із Чехією, Словаччиною, Литвою та Німеччиною. Це також стосується морських та повітряних кордонів.
Ігор Ісаєв, Варшава
