УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 5/2013

Вічне сяйво непростого вибору

(Скачати весь номер: 5/2013 [PDF, 2.8 Mb])

 

Текст: Павел Юров, Київ

 

 

Будь-який вид мистецтва добре розвивається тоді, коли є різноманітні до нього підходи і різні варіанти втілень творів. І коли на нього є попит.

 

 

Театр, на мій погляд, — мистецтво мегаполісне. Тобто сам по собі він дуже локальний, тому максимально ефективно може існувати в тому просторі, який має велику територію, оскільки обмін ідей і змагання будуть там насиченими й інтенсивними. Тому, в сенсі поступу і «бурління», театр успішно існує, наприклад, у Лондоні, Москві, Берліні, Нью-Йорку. У маленьких та провінційних містах театр вихолощується в домашню художню самодіяльність.

Інший аспект, який допомагає театрові зберігати свіжість і динаміку розвитку, — це фестивальність. Саме вона може зробити і дати можливість будь-якому маленькому театру з провінційного містечка отримати міжнародний статус. Упродовж усієї історії театру — і за Шекспіра, і в часи мандрівних скоморохів це була загальноприйнята форма існування театру. Вона регулярно забезпечувала театр новою аудиторією і не дозволяла мистецтву застигати на місці. Це дуже актуальна і поширена практика в Європі та в світі — і зараз, і в минулому столітті.

 

Пролог

На жаль, жодне місто України не можемо нині назвати успішним мегаполісом. І якщо в Києві театрів більше, ніж, наприклад, у Харкові, а незалежний театр активніший у Харкові, ніж у Києві, то за рахунок київської інертності та харківського дилетантства все це в підсумку «прагне до нуля», якщо говорити про значення для соціуму. Фестивалі ж слідують або смакам їхніх організаторів, що робить їх менш цікавими для широкої аудиторії, або вимогам інституцій культури, що, власне, не передбачає взагалі ніякого інтересу з боку потенційного глядача: це річ у собі.

З радянських часів нам дісталось у спадок театральне мистецтво в певному вигляді. Переважно у вигляді «статичного» репертуарного театру, про який далі піде мова детальніше. Фестивалі ж загальносоюзного значення перестали існувати, фестивалів для всіх країн СНД, де обмін ідеями й досвідом для українського театру економічно був би менш затратним, порівняно з Європою, — не так багато, а українські фестивалі, через відсутність інтересу влади до мистецтва взагалі, виконують формальні функції звітності тих закладів культури, які є. Міжнародні фестивалі загалом залишаються недоступними для більшості театрів. Однак з’явилися такі способи існування, як незалежний театр і проектний театр, які в чомусь близькі між собою, в чомусь відрізняються, і про них ми також поговоримо.

 

Репертуарний театр

Головна особливість репертуарних театрів полягає в тому, що здебільшого вони мають державне забезпечення. Складність же роботи в репертуарному театрі — передусім у контакті з художнім керівником/директором театру. Це ланка між публікою і автором, яка виконує обов’язки продюсера, по суті ним не будучи. Художній керівник — це продюсер, який не залежить від смаків глядача і може знехтувати фінансовим показником. Фактично, робота директора або худкерівника — це абсолютно відірване від реальності продюсування, яке ґрунтується на, можна сказати, міні-культі особистості і зводиться до жебракування коштів у держави.

При цьому жебракування виховує в керівництва театру безмежну самозакоханість.

Тому природно, що в стосунку до нової якості і нових тем худкерівники поводяться безпардонно і тоталітарно, тобто заперечують усе, що не вписується в їхню власну «естетику» або «каструють» у творах будь-яку гостру чи просто незвичну тематику й проблематику. Відповідно, тут дуже мало місця для молодого автора, де він може реалізувати власні ідеї.

До того ж жебрацтво і скарги, м’яко кажучи, — не найкращий імідж для розважальної індустрії. А театр не може не бути розважальним підприємством, при всіх його «високодуховних» складових. Зважаючи на те, що близько половини, а то й більше, репертуару будь-якого театру зараз — це примітивні комедії. І тоді взагалі дивним стає той факт, що керівництво звертається до державних установ по допомогу в «збереженні культури». Наголос, напевно, робиться на старі приміщення, які оголошуються пам’ятками архітектури (або є ними насправді), що, загалом, перетворює театр у музейну інституцію (що, чесно кажучи, суперечить сутності театру). Природно, що такий імідж може відштовхувати свідомих людей від роботи в цій структурі. Логічно, що кіно і телебачення виглядають більш привабливим, престижним і перспективним напрямом.

Другий момент, що викликає ускладнення в репертуарних театрах, — це обмеженість людського ресурсу. Режисер може задіяти лише тих акторів, які є в трупі, тільки тих художників, звукорежисерів та інших творців вистави, які є в театрі. І, на жаль, через стабільність і спокій, які дає становище працевлаштованого «на ставку» (звісно, репертуарний театр — це більш-менш стабільна зарплата і трудовий стаж), чимало працівників (хоч і не всі) задовольняються формальним ставленням до роботи. Що також є перешкодою для генерації нових ідей та змістів.

Втім, у будь-якому театрі завжди є молоде покоління акторів, і серед них можна знайти однодумців. І в деяких театрах керівництво йде назустріч і дозволяє запрошувати акторів і фахівців «збоку» на разові постановки. Однак це досить рідкісна практика, а зазвичай режисерові доведеться довго «битися головою об стіну», перш ніж це відбудеться.

Стале співтовариство всередині театру тягне за собою третю проблему — неприйняття гостьових режисерів і низьку мобільність штатних режисерів. Професійні відносини тісно переплітаються з особистими, а іноді стають суто особистими. Тоді значення має не те, що хочуть і можуть зробити актори й режисери, а хто, з ким і як товаришує або не товаришує. У більшості випадків це шкодить виставі, точніше, робить її значення і втілення дуже локальним, для власної «домашньої радості». Відповідно, режисер, що працює тільки зі своїми акторами, дуже скоро може взагалі перестати вміти спілкуватися з іншими акторами, мотивувати їх і щось їм пояснювати. В акторів же художня винахідливість використовується задля маніпуляцій у взаєминах та внутрішніх інтриг.

Ще один із наріжних каменів — це постановочний план, а точніше, повна відсутність художньої програми в репертуарному театрі. Зазвичай театри не мають жодного уявлення про формат і напрямок (тобто займаються відразу «всім і нічим») і, як наслідок, за своїм наповненням стають абсолютно безликими, безформними й одноманітними. Молоді режисери, які там працюють, отримують завдання працювати з тим матеріалом, якого не хочуть, не відчувають, не розуміють.

У радянський час обов’язковою була партійна лінія, тобто частина творів повинна була містити важливі ідеологічні тези. Зараз же в умовах «варварського демократичного капіталізму» продажність деяких художніх керівників просто пригнічує. З одного боку, вони повинні чимось звітувати перед управліннями культури і роблять це, як правило, за рахунок української або світової класики чи ювілейних заходів. З іншого, вони готові прийняти кожного, хто принесе певну суму грошей. З третього боку, вони хочуть реалізувати свої власні амбіції й бажання. І яка може бути послідовна і структурована програма за такого підходу?

 

Фестивалі

Що стосується фестивальної діяльності, то мусимо визнати, що зараз в Україні немає серйозних фестивалів, які могли б надати глядачеві якісні та завершені твори. Кожен більш-менш великий фестиваль змушений звертатися до зарубіжних програм — наприклад, Росії, Білорусі, Грузії, Польщі, Угорщини, Франції. Так робили ГОГОЛЬFEST, «Київ Травневий», «Мельпомена Таврії», «Березіль».

Менші, обласні, фестивалі проводяться переважно «для галочки» в міській адміністрації — для освоєння наданих державою коштів. Відповідно, програмні директори фестивалів не особливо заморочуються наповненням програми і здебільшого розсилають запрошення до участі у фестивалі своїм знайомим і великим академічним та національним театрам. Відкриту інформацію про можливість стати учасником фестивалю, аплікації он-лайн тощо знайти практично неможливо — цю інформацію фестивалі не афішують.

Тут знову багато вирішують особисті знайомства та багаторічна дружба художніх керівників і режисерів. Глядач радіє тому, що йому дають, як і при звичайному перегляді телевізора.

В репертуарному театрі фестивальний спектакль вибирається дуже просто — це одна з найновіших вистав художнього керівника/директора. Натомість вистави молодих режисерів, фактично, не мають шансів потрапити на фестиваль (хіба що на окремий фестиваль робіт молодих режисерів).

І незважаючи на те, що в театрі ніхто не займається безпосередньо просуванням, помічник керівника або людина, яка обіймає якусь іншу посаду, постійно шукає інформацію про фестивалі, аби надіслати заявки для згаданих вистав. Нічия інша творчість у цьому ж театрі нікого не цікавить.

Останніми роками, щоправда, з’явились фестивалі для незалежних і проектних театрів, а також фестивалі сучасної драматургії, як-от «Курбалесія» в Харкові, «Драбина/Драма.UA» у Львові. Та однаково ще рано говорити про масштаб, який здатний привернути широку публіку, тому що зараз незалежний театр в Україні це, загалом, — аматорський театр, який є майже в кожному більш-менш великому місті. Тому реальної конкуренції репертуарному, де все-таки актори вміють «рухатись» і «говорити», він створити поки що не може.

На моє переконання, поки що немає сенсу проводити окремі фестивалі — як для репертуарних, так і для незалежних театрів, оскільки за 20 років культурного виродження показувати в Україні, по суті, нема чого. Думаю, що доречніше було б об’єднувати драматургічні й театральні фестивалі в одне, можливо, поєднувати зі сценографічними виставками тощо, відбираючи тільки найвиразніші, якісні роботи, залучаючи глядача видовищністю й різноманітністю, таким чином створюючи ґрунт для розвитку, а не привід для скарг про те, що «все так погано», і виправдань на кшталт «ми так старалися». І тривалість таких фестивалів повинна бути не два тижні, скажімо, а три дні, які б запам’ятались усім.

Утім, це дуже трудомісткий процес, і, зважаючи на брак театральних менеджерів та кураторів, зараз, припускаю, це неможливо.

 

Незалежний театр

На мій погляд, основна відмінність незалежного театру від проектного — це наявність ігрового майданчика або приміщення. По суті, незалежний театр влаштований за тими ж принципами, що й репертуарний, проте він залежить не від держави, а від спонсорських коштів та має інші договірні умови з власними працівниками, більш вільну та динамічну ротацію творчого складу та оригінальну репертуарну політику (тобто, власне, — формат і обличчя, про які йшлося вище).

Отже, незалежний театр може бути професійним, а може бути аматорським, студентським. З професійних незалежних театрів Києва можна навести як приклад Центр сучасного мистецтва «ДАХ» і театр-студію «Чорний квадрат». Перший є особистим театром бізнесмена, а другий співіснує з акторською школою, тренінгами з особистісного зростання та публічних виступів. У Харкові є «Театр–19», який виріс зі студентського театру. Кожен із цих театрів має власну репутацію, свій стиль, свого глядача, свій підхід до репертуару.

 

Проектний театр

Проектний театр, в кращому випадку, — це те, що, існуючи в умовах антрепризи, може збагатити її новою якістю і новим підходом, де акцентуються не медійність і епатаж, а нововведення й актуальність (але тут важливо також відрізняти спекуляцію цими поняттями).

Проектний театр існує, можна сказати, від випадку до випадку. Це разові зобов’язання і капіталовкладення. До цієї категорії потрапляє і практика створення насправді фестивальних вистав, коли фестиваль запрошує режисера, драматурга, акторів і оплачує постановку, що є, по суті, майже невідомим для нашого театру явищем.

Для проектного театру життєво важлива наявність інституцій, які надають гранти, а також меценатів, спонсорів. На жаль, в Україні це також іще не надто поширено. Є фонд Рината Ахметова «i3», який надає гранти на театральні проекти, а також культурні центри інших країн, наприклад, Ґьоте-Інститут, Польський Інститут, Французький Інститут. І якщо «i3» може дати грант на будь-який проект, то закордонні інституції, що природно, підтримують проекти, які передбачають співпрацю з їхніми театрами, фахівцями або ж роботу з їхнім драматургічним матеріалом, тематичною програмою, яка не завжди релевантна соціальній ситуації в нашій країні.

Також є небезпека не отримати грант, провівши тривалу і виснажливу підготовчу колективну роботу. І оскільки більше з цим проектом звернутися немає куди, дехто вирішує показувати глядачам «півроботи», чи то пак потенційну виставу, за маленькі гроші, аби рухатися далі, не «застрягати» на цій ідеї, хоча задоволення така версія не викликає ані в творців, ані у глядачів.

Саме тому для написання проекту або аплікації на грант, крім режисерів і акторів, так потрібні продюсери, менеджери й куратори, які відіграють чи не найважливішу роль у діяльності проектного та незалежного театру. Звичайно, адміністрацію, маркетинг та піар також потрібно втілювати грамотно. На превеликий жаль, зараз ця ланка в роботі українського театру — продюсери, менеджери, куратори, маркетологи, піарники — відсутня. Переважно, на мій погляд, через непрестижність і вкрай низьку матеріальну віддачу в цій сфері мистецтва, яка ніяк не може розвинутися в індустрію й існувати за правилами бізнесу, як і більшість інших підприємств у цій країні корупції та узаконеного бандитизму.

 

Епілог

У театральних вишах є відділення «організатор театральної справи». У Центрі ім. Л.Курбаса в Києві минулого року проводилися курси для театральних кураторів. Але, за моїми спостереженнями, люди, які там навчаються, не розуміють, і їх не вчать тому, що театр може бути бізнесом, а за грамотного і гнучкого підходу — бізнесом дуже вдалим. І неважливо, який це за типом театр: якщо перейматися тим, що роблять там талановиті режисери й актори, адміністративно вдало цим керувати і знаходити можливість це вигідно продавати, то театр буде «нашим» за всіма параметрами. Там буде говоритися про речі, які нас хвилюють, і так, як ми ніколи не бачили, тому що кожен з творців вистави буде розуміти, що якщо аудиторія не в справжньому захваті, то ніяка держава йому не допоможе.

 

Під лежачий камінь вода не тече

Ми звикли знаходити винних у всіх своїх невдачах і нещастях. Нам легше скаржитися, ніж щось зробити. Але не можна закривати очі і робити вигляд, що ми в Європі і ми цивілізована країна. Насправді ми — в Африці.

І поки ми це чесно не визнаємо, не зізнаємося в цьому самим собі, не виховаємо в собі почуття власної гідності, гордість і самоповагу, то Африкою і залишимося.
І культура наша, зокрема й театральна сфера, далі гри на тамтамах не піде.

 

Український журнал