Ще раз про «бєспрєдєл»
(Скачати весь номер: 5/2013 [PDF, 2.8 Mb])
Олександр Бойченко, Чернівці
Ще раз, бо про «бєспрєдєл» на шпальтах «Українського Журналу» я вже колись розказував. А точніше, просто переказував оповідання Варлама Шаламова «Суча війна», в якому проаналізовано структуру совєтського злочинного світу пізньосталінських часів. Нагадаю тільки, що світ той складався з трьох основних груп: справжніх, так би мовити, ортодоксальних «ворів», які не йшли на жодну співпрацю з державною владою; «сук», тобто теж «ворів», які на таку чи сяку співпрацю погодилися; і «бєспрєдєльщиків», які залежно від власної вигоди то разом із «ворами» різали «сук», а то разом із «суками» — «ворів». Власне тому їхня поведінка й отримала назву «бєспрєдєл».
Тепер візьмемо такого «захисника прав одеситів» Ігоря Маркова. Для зацікавлених людей віддавна не було секретом, що Марков — абсолютно відморожений бандюган у найдослівнішому значенні цього слова. Перелік його злочинів кожен охочий нині легко знайде в інтернеті. Тут нам і незаконне зберігання вогнепальної зброї, і рейдерські атаки на чужий бізнес, і захоплення санаторійних земель під приватне будівництво, і фальсифікації на виборах, і звірячі розправи з опонентами із застосуванням бейсбольних бит, ножів і вибухівки, не згадуючи вже про відверто антиукраїнську діяльність його партії «Родина» та його ж телеканалу АТВ.
Заради справедливості треба сказати, що найактивніше Марков тероризував рідну Одесу не в останні роки, а ще за часів президентства Ющенка, але Ющенко, як знаємо, на те і був великим стратегом, щоб не забивати собі голову такими дрібницями, а зосередитися на поборюванні Юлії Тимошенко. І це — чи не єдина мета, якої йому, хоч і не своїми руками, врешті-решт вдалося досягти. До речі, тоді ж, за Ющенка, одеський журналіст Олексій Казатинський звернув увагу, що назви партій в Україні можуть бути зареєстровані лише в українському написанні, відтак «Родина» — це не «Родіна» у сенсі батьківщина, а саме родина, сім’я — як і заведено у мафіозі. Крім того, Марков співпрацював (або спонсорував) із чорносотенною газеткою «Наше дело», що знову ж, у перекладі на мову мафії звучить як «коза ностра».
Одне слово, хоч з якого боку подивитися, а знайти в собі бодай крихту співчуття до Ігоря Маркова я б навряд чи зміг, навіть якби побачив його залишеним повільно здихати на якій-небудь середньовічній дибі. Ну, в кожному разі факт його нещодавнього арешту, який наробив стільки галасу в Україні і, зрозуміло, в Росії, мав би мене дуже втішити: катюзі, як кажуть, буде по заслузі і так далі. Мав би, але не тішить. Бо, з одного боку, ще не знати, чи дійсно буде. А з другого — якщо й буде, то зовсім не так і не з тих причин, з яких повинно бути.
Дефініційними зусиллями американського політолога Кіта Дардена, а потім і Миколи Рябчука за Україною цілком справедливо закріпилося визначення «шантажистська держава». Влада у такій державі є поблажливою до корупції та іншої масштабної злочинності (а зазвичай і прямо заохочує їх), але водночас збирає на всіх забруднених представників «еліти» компромат. На слухняних — просто збирає. Натомість до тих, хто раптом вирішить відхилитися від «лінії партії», застосовує вибіркове правосуддя.
Саме це тепер — на його превеликий подив — і відбувається з Ігорем Марковим. Ясна річ, Януковичеві «правоохоронні органи» завжди прекрасно знали про всі «подвиги» Маркова. І Марков знав, що вони знають. І вони знали, що Марков знає. Вони взагалі всі все одні про одних знають. Але на першому етапі навіть такі покидьки, як Марков, були потрібні Януковичу в ролі союзників проти помаранчевих. Тому помаранчеві вибірково потрапляли під суд, а Марков і решта марковоподібних отримували депутатські мандати і привласнювали державні території. Аж раптом Янукович, принаймні на словах, розвернувся від Росії у бік Європи. Ідейний — слід йому віддати належне — українофоб Марков цього не стерпів і голосно заявив про свою незгоду з новим курсом. Влада у відповідь заявила про свою незгоду з його незгодою, блискавично визнала вибори в окрузі Маркова недійсними, позбавила його мандата і взяла під варту.
Коли затриманий Марков шарпався і, маючи на увазі Януковича, кричав: «Уголовник пошел на беспредел!», — він по-своєму, по-бандитськи, мав рацію. Бо з погляду «воровських понятій», Янукович справді діє, як «бєспрєдєльщик», кидаючи вчорашніх спільників і укладаючи тимчасові союзи винятково з огляду на власну користь. Ось тільки Марков, який, певно, не читав Дардена з Рябчуком, не врахував, що Віктор Федорович не лише «уголовнік», а й голова шантажистської держави, який веде важкі шулерські перемовини з Європою про подальшу долю Юлії Тимошенко. Арештувавши Маркова, Янукович, як йому здається, непомітно дістав додатковий козир із рукава: ось, мовляв, я і своїх саджаю, то де ж тут вибіркове правосуддя?
А що на все це, узагальнено кажучи, Європа? Європі в усій цій драмі маразму не позаздриш. Не бажаючи остаточно втратити Україну, вона продовжує торгуватися з Януковичем, хоча давно розкусила його «бєспрєдєльщицьку» сутність і всі його шантажистсько-шулерські трюки. Тим більше, що він їх завжди виконує з характерною для олігофрена одноманітністю. Хотілося би подякувати Європі за терпіння. Однак виникає сумнів: чи не надто затягнулася ця гра? І чи той, хто надовго сідає за один стіл із Януковичем, не починає бути трохи подібним до самого Януковича?
