Ukraiński Żurnal - 5/2013
Погляд із Харкова
(Скачати весь номер: 5/2013 [PDF, 2.8 Mb])
Театр — це просто театр. Не більше і не менше. Театр своїми комунікаційними можливостями значно поступається інтернету, кіно, телебаченню. Але виграє своєю унікальністю. Ви приходите в театр і проживаєте з нами годину. Ви плачете чи смієтеся. Можливо, зауважуєте, як актор забув текст чи послизнувся. Можливо, двічі відвідуєте ту саму виставу і бачите, що вона інша за настроєм. Ну, це щось таке, як прогулянка в парку з дитиною чи відвідини батьків. Телевізор та інтернет не дають цього. Хотілося б, щоб український театр був гострішим, соціальнішим. Щоб виліз нарешті зі своєї архаїчності та провінційності. На жаль, як писав у 1921 році Лесь Курбас: «Сучасний український театр — це наслідок антиукраїнського режиму. Недодумана думка, недонесений тон, недотягнений жест».
Театр уже давно не є надто популярним мистецтвом. І не тільки в Україні. У таких країнах, як Німеччина, до театру ходить 4% населення. Але ці 4% забезпечують повноцінне існування театру як явища. В Україні такою соціологією ніхто не займається. Глядач у нас «стихійний», тобто вже виросло декілька поколінь без такої культурної звички — ходити до театру. Тому «Арабески» часто виходять на інші майданчики: в клуби, тюрми тощо. Але ситуація буде змінюватися на краще. Люди все ще хочуть бачити «живих» акторів. У цьому і є вся радість театру, тут усе «наживо».
У Харкові шість державних театрів, що порівняно мало. Але функціонує десь близько 40 недержавних театральних ініціатив. Харків зараз, мабуть, найтеатральніше місто в Україні. У ляльковому театрі молода головна режисерка. У російській драмі нарешті почали запрошувати сторонніх режисерів. Решта державних театрів поки що сплять. А от у недержавних — постійний рух. З’являються нові драматурги, якісь фестивалі, події. Тут є свої глядачі. Шедеврів поки що не спостерігається, але це питання часу. Головне, що є динамічне середовище і з нього рано чи пізно виростуть дуже серйозні гравці на культурному полі.
Український театр, як і Україна, фізично знаходиться в Європі, але до кінця не уявляє собі, що ж воно таке. Так само, як українці поволі починають подорожувати Європою, так і український театр поволі починає знайомитися з європейською сценою. Хтось їздить на фестивалі, хтось — на навчання. Частіше стали приїжджати в Україну театри з Польщі, Британії, Німеччини, Австрії. Вони нас теж потроху починають зауважувати. Я був минулого року на першій постановці Анни Яблонської в Німеччині. «Арабески» за останні пару років зробили декілька українсько-польських проектів, у яких були задіяні актори з цілої України. Тобто ситуація загалом не така вже й погана, але хотілося б швидше рухатися у потрібному напрямі.
