УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 5/2013

Петро Яценко: «Кількість історій, які можна створити, базуючись на спогадах, не знає кінця»

(Скачати весь номер: 5/2013 [PDF, 2.8 Mb])


Розмовляла Анастасія Левкова, Львів–Київ

 

Тексти цього автора можна означити без претензій і ненавязливо: добра література. Себто та, яку можна радити всім, хто має добрий смак. Романи та оповідання Петра Яценка (нар. 1978 р.) — захопливі й динамічні, та захопливість — далеко не єдина їхня перевага. У цих текстах вражає передусім глибина образів та ідей, а також мова — така, якій хочеться вірити, вправна стилістика.

Петро Яценко народився й виріс у Львові і тривалий час працював журналістом, заснував і адміністрував сайт text-context.org.ua, але, на відміну від багатьох інших українських авторів, зумів вийти за межі гуманітаристики: став програмістом і працює зараз у цій галузі.

У літературу цей автор увійшов романом «Йогуртовий бог» (2002), який зробив Яценка лауреатом всеукраїнського конкурсу «Нові автори»; потім були романи «Повернення придурків» (2004), «Львівська сага» (2010), «Дерево бодхі» (2011) та «Січкарня» (2012), що увійшла в довгий список Книжкової премії BBC Україна. 2010 року, впродовж стипендії «Gaude Polonia» під кураторством Ольги Токарчук, Яценко написав роман «Чоловічки», наразі неопублікований, але який охочі можуть прочитати на сайті avtura.com.ua.

В інтервю для УЖу ми говоримо з Петром про поєднання його іпостасей програміста й письменника, про те, чим слід жертвувати, коли ти є письменником, про Львів, де Яценко виріс, і про Київ, де тепер мешкає, про неперехідність минулого і про рукописи, які (не) горять.

 

Більшість українських письменників за фахом — філологи або принаймні мають гуманітарну освіту. Ти один із небагатьох винятків, бо маєш освіту в галузі IT і навіть працюєш у цій сфері. Як ти думаєш, чи відрізняється сприйняття світу гуманітарієм від сприйняття світу кимось іншим, і як це може відображатися на письмі? Ти бачиш цю різницю чи ні?

Думаю, освіта не має визначального впливу на те, як і про що пише автор. Можливість писати книги, які будуть читати інші, — це певний світогляд, сприйняття оточення і бажання це бачення зафіксувати на папері. Звичайно, мені важко пояснити філологу, що таке, наприклад, інтерфейс класу, але про книжки ми можемо говорити на рівних. Філолог може стати вправним письменником, а може й ні. На щастя, здатність створювати художній текст не залежить від освіти. Проте знання й досвід, безперечно, надають цьому хисту глибини та вправності. Дуже добру прозу зазвичай пишуть лікарі, думаю, через те, що вони ставляться до людини без сентиментів.

 

Література є для тебе радше забавою чи серйозним заняттям, без якого себе не мислиш (а фах і робота — просто способом заробляти)?

Наприкінці 90-х у мене був вибір. Моя перша книга стала лауреатом конкурсу «Клубу сімейного дозвілля», і мене почали впізнавати як письменника. У той час знайомий запропонував добру роботу за моєю спеціальністю. Зарплата у сто доларів була тоді вершиною мрій. Проте я відмовився: завжди хотів писати книги, бути письменником, а щоденна робота мені б заважала. На той час ми мали деякі заощадження, тож я міг споглядати світ і писати. Це видавали, але достатньо грошей за це я не отримував. Тоді, в двадцять три роки я дізнався, що таке самотність: працював у прохолодній старій квартирі, а надворі проминало чергове літо, бавилися діти, і їхні крики відлунювали в моїй тиші. Щороку в сусідньому будинку відбувався «Форум видавців», але жодним чином я не відчував своєї спорідненості з цим заходом.

Коли я був у Польщі на стипендії і стажувався в Ольги Токарчук, вона казала, що чималу статтю доходів письменника становлять гонорари за зустрічі з читачами, які завжди добре оплачують, адже там розуміють, що викликати письменника має бути дорого, це як виклик сантехніка до забитої каналізації. Тільки тут це — каналізація розуму.

Зараз у мене є дитина, я справді працюю програмістом, інакше б збанкрутував. Це вимога часу. Як написав мені знайомий з Лондона: «програмування оплачує рахунки». Але тоді треба зважати на іншу річ, яку сформулювала Галина Пагутяк, коли ми нещодавно зустрілися. Вона сказала: «Так, ви можете писати, у вас ще є на це час. Але у вас бракує часу, щоби думати». Письменник має багато спостерігати, багато знати і дуже багато думати. Часом це основне його покликання. «Львівську сагу» я писав ночами, працюючи у потогінній щоденній газеті, дві книги написав за півроку завдяки стипендії «Gaude Polonia», яку надає польський уряд. Загалом, ми живемо у полоні стереотипів. Зокрема, це стосується й того, як пересічні українці уявляють собі письменницьку творчість.

 

А як вони уявляють письменницьку творчість?

Переконався, що більшість вважає це нікому не потрібною забавкою диваків або марнославних людей. Я трохи поїздив Західною Україною, розказуючи дітям у малих містечках, для чого потрібно читати, навіщо їм книга. Основна ідея була в тому, що книга потрібна, аби отримати свободу. Свободу від стереотипів, глибину мислення, широту світогляду і, як результат, — покращення рівня життя, можливість подорожувати, добробут. Я казав їм, що приклади з їхніх маленьких містечок не конче наслідувати. Власник бару чи магазину — це потрібна та шанована суспільна позиція, однак, коли вони будуть читати, а можливо, писати самі, перед ними постануть значно ширші перспективи. Невдовзі в Австрії, куди мене запросили в рамках літературної стипендії, я буду розповідати місцевим школярам про сучасну прозу, про те, що таке — творити літературу доби цифрових носіїв інформації.

Ми живемо в суспільстві постколоніальному, яке тільки зараз обережно нарощує інтелектуальну масу, і скажу, що загалом приємно жити в такий оптимістичний час і за цим усім спостерігати. Тому жодних претензій до того, що в Україні письменнику важко з матеріального погляду, я не маю. Як казав творець Матриці в однойменному фільмі: «Є різні рівні виживання, до яких ми можемо вдатися».

 

Натхненна твоєю «Львівською сагою», запитаю таке: чи відоме тобі щось таке, як «переживання міста»? Як ти «переживав Львів» і як зараз «переживаєш Київ»? Чи не маєш задуму написати щось про Київ, чи це місто не надається для твого письма?

Міста, безперечно, мають свою неповторну ауру і genius loci. Важливо усвідомити, що кожне місто певним чином впливає на своїх мешканців, не лише вони на нього. Мені видається, що Львів дуже ображений на нас. Колись я порівняв його з великим кораблем, що затонув. Тепер у його каютах зовсім інше життя — інше до невпізнанності. Там, де була бальна зала, тепер плавають риби, де був камбуз — водорості, зруйновано капітанський місток. Трагедія старого Львова та сучасних львівян у тому, що вони належать до різних цивілізацій. Зрештою, це не є чимось унікальним у світі: давні єгиптяни чи давні римляни суттєво відрізнялися від сучасних мешканців цих країн. Та, на відміну від них, нам пощастило бодай доторкнутися до епохи, яка більше ніколи не повториться. Ці доторки, це співіснування бувають дуже різними, народжують чимало конфліктів, але часом — прозрінь, навернень. І це останнє тішить найбільше і свідчить про те, що львівський геній місця живий.

Київ має інший характер та структуру, ментальний клімат. Він добрий до всіх, але тут добре бути широким душам, цілеспрямованим та амбітним. Києву, як і кожному місту, загалом байдуже, що буде з кожним мешканцем окремо, але він піклується про загальне благо — тільки для того, щоби цей світ тривав. Ми думали про Київ з письменницею Галиною Ткачук, і вона дійшла такого висновку, а я погодився.

Що ж до письма, то воно дуже інерційне, тобто між досвідом та написанням твору на його основі має минути певний, іноді досить тривалий час. Гадаю, це потрібно для переосмислення, вбудовування фактів у певний внутрішній простір. Свіжі враження надаються хіба для щоденника або репортажів. Саме так я робив у Польщі — описував те, що бачу, для української газети. Але досвід новоприбулого навряд чи може бути таким же глибоким, як корінного мешканця.

 

Поговорімо про минуле, якого так багато у твоїх текстах. Едвард Саїд у «Культурі й імперіалізмі» пише: «Звернення до минулого — одна з найпоширеніших стратегій інтерпретації теперішнього. Їх породжує не лише незгода стосовно того, що було в минулому і чим було минуле, а радше непевність стосовно того, чи минуле насправді минуло, завершилося, пройшло, чи триває — хоч, мабуть, і в інших формах». Чим для тебе є минуле і память передусім? Чи відчуваєш ти неперехідність часів?

У «Січкарні» я показую минущість усього, подих великого всесвітнього забуття, тліну, на якому виростає життя нове, аби забути все, що було, і знову відтворити одвічний цикл. Коли Євген Сверстюк писав про пожежу 1964 року в бібліотеці Академії Наук, що знищила унікальні фонди, він та його співавтори бачили це як непоправну, дуже сумну втрату, яку неможливо компенсувати. Але насправді таких втрат за життя ми переживаємо дуже багато. Вся культурна спадщина людства, відома тепер, — це, певно, лише одна тисячна частка від усіх справді вартісних досягнень різних часів і народів. Але це природний процес, нехай і несправедливий з нашої точки зору. Ніколи, за жодних умов, у жодний час не буде збережено всієї спадщини. Лишиться тільки якась її частина, часом навіть випадкова. Але є й добра новина: оскільки все на світі є повязаним, вершинні здобутки певним чином матимуть вплив на всі інші. Ми дізнаємося про це так чи інакше. Я думаю, що всі часи та здобутки, що були до нас, існують у нашій реальності. Це така всесвітня і всечасова інтертекстуальність, вплив одних умів на інші, спадковість традиції. Вона була завжди, адже людина, що вперше побачила колесо, вже ніколи не буде задовольнятися ручним перенесенням вантажів. Людина, що почула виступ оратора, пронесе це знання і передасть іншим навіть у своїй реакції на якісь учинки. Ми є ноосферою, тут ніщо не зникає намарно, навіть і попіл із рукописів, що згоріли, теж несе зміст.

 

В «Музеї покинутих секретів» Оксана Забужко висловила цю ідею так: насправді рукописи горять, і хоча кількість спогадів — нескінченна, кількість історій, що їх можемо розповісти, скінченна.

На мою думку, кількість спогадів покоління, на жаль, завжди зменшується з часом. Проте кількість історій, які нащадки цього покоління можуть створити, базуючись на цих спогадах, не знає кінця. Зараз панують (та й завжди панували) два крайні розуміння минулого: «все було добре» та «все було погано». Я додаю сюди інше розуміння: «все було так само» — це і є неперехідність часів. Власне, вся книга «Січкарня» про це. І «Львівська сага», загалом, теж про сучасність, побачену мною крізь призму минулого, часом дуже тонку, з хиткими гранями. Це водночас і не альтернативна історія, а сплав того, що зараз мені вдалося помітити у сучасному Львові, разом із фрагментами минулого, які оживали перед моїми очима. Мені до вподоби саме такий підхід: реконструкція того, що до нас не дійшло, за допомогою того, що ми знаємо. Загалом, вектори історії залишаються незмінними завдяки тому, що існує поступова зміна поколінь.

 

Але ж ми знаємо про те, що покоління часто заперечують одне одного. Як, наприклад, бути з більшовицьким переворотом — ти вважаєш, що не був знищений попередній вектор історії?

Більшовики не змінили жодних векторів: Росія залишилася Росією, що прагнула панування, а Україна зосталася землею з її давніми поразками. Можна знищити документи, людину, країну, але знищити вектор історії значно важче. Коли я лише «входив» у літературу, моєю метою було знайти вектор того, куди рухаються наші характери, хтось називає це «знайти нового героя». Адже стільки літ минуло з часів давньогрецької драми, а почуття все ті ж самі, трагедії та драми теж незмінні. І тут певним, не хистким, матеріалом може бути тільки те, що ми бачимо, — наше сприйняття та інтерпретація.

 

Український журнал