Листя
(Скачати весь номер: 5/2013 [PDF, 2.8 Mb])
Дім, у якому живу, невидимий. Зусібіч його закрило осіннє листя — воно підіймається щоранку, мов роса, долає туман, долає крики пухнастих пташенят, долоні мої, що торкаються сонних очей, простір мій, порожній і прохолодний, і вертається назад, затихає під землею, щойно визирне сонце.
Яку відстань треба здолати листові, аби накрити дах мого дому? Відірватись від гілки, наблизитись до землі, схопити потік вітру, піднятися вище, вище — до чорної крівлі, і впасти.
Яку відстань потрібно пройти мені?
До чого іти?
Мовчати, коли зціплюєш зуби, тамувати злість, коли хочеться крикнути, працювати замість жалітися, — усе це долання відстані у собі. Долання безмежної пустелі тиші, в якій крикнути тепер — значить зробити крик суттю. Бо те, що заповнює мою порожнечу, стає мною. Саме тому щодня перевтілююсь: то стаю невидимим боком хмари, що від землі пухнаста і лагідна, мов ягнятко, а згори гостряком замахнулась на сонце, то рядком, який убиває вірш, то галасом двох жінок у натовпі, їхніми рухами, спіненими обличчями, то двома темними дзеркалами, що стежать за моїми опівнічними рухами, то пташкою, яка забарилась і втрапила під колеса машини, то кульбабою, на яку крапає сонячний мед, то дитиною, яка тягне до рота брудний целофановий пакет, то випадковим падінням людини посеред вулиці. Я стаю тим, що бачу зараз. І зникаю, як зникала, граючись у дитинстві, коли заплющую очі.
Як стати листям — піднятись вище за тіло свого дерева, за тіло своєї пам’яті і не порушити внутрішньої тиші...
Щоразу, коли їду від значимої людини, дороги розсотуються землею, мов жили — вони такі ж довгі й пружні, швидкі, ніби серцебиття, чорні, мов нори. Щоразу, коли не долаю відстань, вона витягує з мене тишу.
Коли обставини не дають нам рухатися, ми починаємо ходити всередині свого тіла: долаємо горби мозку, солоні нервові вузли, падаємо у кротові нори судин, як маленькі казкові дівчата, у суху траву спогадів, у безкінечне коло птахів та звірів, вигаданих і побачених... Коли обставини не дають нам рухатися, ми танцюємо довкола своїх спогадів, дмухаючи на них обережно, ніби від цього вони окріпнуть і розгоряться сильним новим вогнем. Коли обставини не дають нам рухатися, ми хапаємось за точки, за центри, які трапляються на наших коротких шляхах, і біжимо по колу, яке — ніде.
Коли я була дитиною, ноги могли занести мене в будь-який куточок світу, в будь-яку чарівну місцину. Я бувала на летючому кораблі, у непролазних джунглях, в порожньому ранковому трамваї, в нагрудній кишені діда, в оці собаки, проходила крізь стіну (тільки потім сварили мене за сліди підошов на підвіконні). Тепер все інакше: я говорю деревам: «Ідіть», — а вони не чують мене, я кличу свого друга, а він не приходить більше, всі подорожі, люди, події — я відчуваю їх, як те, що ніколи не відбувалось. А тепер, аби стати хмарою — я купую квиток на літак, щоб летіти швидше від вітру — прошу водіїв відчинити вікна, але навіть тепер, щоб стати невидимою, варто лише затулити очі долонями.
Коли нема куди бігти, ми біжимо назад у пам’ять, вона сама біжить до нас, вертається, коли немає ні людини, ні землі, ні снів.
Ми стикаємося лобами зі своєю пам’яттю, як барани, — все тріщить та іскриться, сплутується і стягується, завиває і оглушує безкінечною тишиною.
Які зусилля пса стати ластівкою! Які зусилля осіннього листка — закривати мій величезний будинок, щоб світла у ньому ставало менше. Щоб тиші в мені ставало більше. Щоб дороги ширшали і розкривалися під моїми ногами, якими тільки би йти, якими тільки би тихо йти і не порушити тишу, не вертати пам’ять.
Олена Герасим’юк, письменниця
