УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 5/2013

Ворзель

(Скачати весь номер: 5/2013 [PDF, 2.8 Mb])

 

Більша частина Ворзеля — густий ліс. Переважно сосни, але є і дуби, тополі, берези… Часто дерева порослі омелою і ще всякою зеленню, аж влітку це нагадує бачені тільки по телевізору джунглі. Хоч який я лінивий до коротких прогулянок, дуже люблю тут ходити.

Живу недалеко від колії і звик чути потяги в будь-який час доби, але сьогодні півднини терплю вантажівки і пи́ли. Вони зрізують сосни, аби розчистити територію. За якихось сто метрів від мого балкону «камаз» вивантажує гравій, а з фури знімають брезент, під яким виявляються лісоматеріали. Ще бачу кілька іномарок та діловитих чоловіків, що ходять туди-сюди і керують.

 

Я у Ворзелі вже два роки, але сумніваюся, що проживу тут ще стільки ж. Може, так навіть краще.

Ворзель започатковано, коли будували залізницю Київ–Ковель. Перший дім тут — будиночок лісника, але далі містечко розвивалось як відпочинкова зона під Києвом, що й зробило його таким дивним нині утраченим світом. Десятки порослих бур’янами санаторіїв чекають, поки розваляться остаточно. Стіни і навіть вікна, як не дивно, переважно цілі. В деяких приміщеннях крізь скло можна побачити меблі, фіранки, хідники, вази для квітів та інші ознаки ще недавно обжитого інтер’єру. Деякі з цих будівель, що поки не впали в анабіоз, слугують оздоровницями або просто житлом. Я квартирую в санаторії «Зірка». Неподалік від мого житла, поряд із пустуючими спорудами, будують дитячий садок.

Люблю роздивлятися щити з мапами корпусів: «стоматкабінет», «адміністративний корпус», «будинок культури». Віднаходжу об’єкти, відповідні цим написам і намагаюсь уявити людей, що кілька десятків років раніше тут жили й працювали. Тепер, може, й згадують ностальгуючи: «розвалили союз, — мовляв, — і ніхто вже путівок не видає». Ніхто вже не каже, де тобі відпочивати.

Минулої весни до нашої «Зірки» приїздили люди з апаратурою і знімали тут «Дім з ліліями» — щось про війну, як я собі припустив, бо цілий день вони коптили один з корпусів, перелицьовуючи будівлю забуту на будівлю спалену й розбомблену. Ще там бігали молоді акторки в хустинах, широких спідницях нижче колін і завеликих калошах. Таки війна, точно. А залишили по собі кілька пляшок з під кока-коли, пластикові стаканчики, обгортки від солодощів і «побитий фашистами санаторій», хоч музей там роби.

Взагалі це не єдина точка перетину Ворзеля із кіно. Коли я розповідаю про містечко друзям, то кажу: «Це як “зона” в Тарковського». Краще не поясниш. Разом із тим думаю, що попри весь антураж, освітлення, камери і навіть гонорово залишене сміття очевидно, що ані до Андрєя Арсенієвича, ані до самого Ворзеля тутешнє кіно дотягнути не здатне: надто багато всього в цих стінах і соснах, аби ставши поряд із ними не виглядати мізерно, навіть у об’єктиві.

Звичайно, не весь Ворзель такий. Тут є й елітні райони, дбайливо і боязко, а тому неприступно загороджені парканами. Є старі будиночки з лущеною фактурною фарбою (знову Тарковський), покриті шифером, іржавою бляхою, оброслі, як дерева грибами, нескінченними прибудовами й будами. Через подвір’я протягнуто линви, де сушиться кольорове і часом дитяче вбрання. Поруч з оселями і прибудовами, іноді просто приперті до огорожі живуть алюмінієві тазики, дірявий емальований посуд, велосипедні рами, прогнилі дошки, купи іншого нікому не потрібного брухту й будівельного сміття. Як у Анджея Стасюка, котрому все «розпадається на очах, так нічим і не ставши»[1]. Пси ходять вулицями, ніби повноправні мешканці, що жеруться й любляться поміж іншим. Тут гавкіт є таким самим несподівано вибухаючим і звичним фоновим звуком, як шум потягів. По всьому місту на стовпах розклеєні оголошення зі злісною мордою бульдога і написом «Дрессировка служебных собак». Якби бідолашні інтелігентні дворняги вміли читати, то могли б почуватися як хлопці, що успішно відкосили від армії.

Такий Ворзель імпонує мені куди більше, аніж новий, тобто «Гранд віллас», «Грін парк», «Софіївський» чи «Онтаріо», хоча й залишається улюбленою захована «курортна частина», подібна до гнилих пнів під травами лісу. Але й там не все ідеально. На такому приємному і вже багато років неторканому затишку, поки що позбавленому торгових центрів, реклами чи інших набутків пластикової цивілізації, неодмінно мусив лишитися відбиток людської байдужості. Живу на вулиці Леніна! На окремих парканах, поряд із табличками сусідів «подвір’я зразкового благоустрою» красуються червоні зірки.

Не так давно я відправляв листа в Чехію і посоромився на звороті писати свою тутешню адресу. Позаяк відповіді не передбачалося, формально вирішив вказати ту, що у паспорті: село Велика Кам’янка Коломийського району, де батьки мешкають. І що!? Останнім часом якось, знаєте, не замислювався про це, але згадав, що й там у мене вулиця Жукова. В такі моменти мимоволі приходиш до типового усвідомлення: треба щось у житті міняти. Колись це інакше сприймалося. Малим я любив назву своєї вулиці, бо вона мені звучала жуками. Жук — це так гарно, не те що сусідня вулиця Ковпака: «Закрився ковпачком і світу не бачиш». Я тоді точно знав, що сусідам пощастило менше. А вулиця Мирного, де жив мій двоюрідний брат, як це не смішно, здавалась найбільш совєтською, бо слова «мир», «труд» і «фронт» були в моїй голові десь поряд. Вийшли з одного гнізда чи, ліпше сказати, з фанерних стендів у школі, за інерцією залишених у дев’яностих.

Тут можна годинами ходити, дивуючись назвам вулиць. Просто тобі музей законсервованого і виродженого СРСР. Біда лишень, що ніхто його не сприймає ані музейно, ані на сміх. Тут усе серйозно і тим більше буденно, нормально. Центральна, найбільша і паралельна до колії вулиця називається Великого Жовтня. Від неї можна звернути на Радянську, а далі на Пролетарську. Червоноармійська межує з вулицею Івана Франка, Шевченка — з Ворошилова. Або так: Шевченка, що паралельна до Радянської і Дзержинського, перетинає Ворошилова і виходить на вулицю Крупської, а та — на Першого Травня. Вулиця Котляревського знаходиться поміж Пушкіна і Тургєнєва, а перетинає Будьонного, Кірова, Чкалова, Крилова, поки врешті не виходить на всюдисущу Великого Жовтня. Тут є вулиці 8 Березня і Партизанської Комуни. Є також маленький провулок, що з’єднує Лесі Українки з Ковельською, і називається Незалежності, ніби навмисне хотіли, щоб тієї незалежності не видно було.

Тут у центрі натягнутий величезний і вже порізаний плакат «Відроджуймо курорт Ворзель»[2], а неподалік — широка інформаційна дошка з мапою-схемою (просто й доступно поданий згаданий вже вуличний вінегрет), короткою довідкою з історії міста, а також інформацією про його видатних людей та споруди. Тут серед іншого на вулиці, нагадую, Великого Жовтня (!) першим у списку — Валер’ян Підмогильний, що деякий час жив у Ворзелі та «ніколи не переймався ейфорією революційних гасел, не розчулювався від утопічних перспектив нової влади…».

Все у Ворзелі саме собі суперечить, як Ленін, що показує рукою на пагоду посеред центральної площі калмикської столиці Елісти. Пам’ятаю, як стояв тут на вокзальній платформі якраз навпроти церкви і випадково почув розмову двох місцевих жіночок, котрі також чекали на «тягу». Ще тоді, пригадую, свято було, дзвони дзвонили і люди у кращому своєму вбранні поверталися додому. Одна другій пояснювала: «Вот, церковь щас. Раньше, бачиш оно будиночок коло храму отой-той. — Показала рукою на службове церковне приміщення. — Раньше важне зданіє було, і навіть Лєнін приїзжав якіто документи подписувать. На тій стіні табличка була, всьо там писало. Ну щас уже зняли. Вобшєм, дом Лєніна був, а зробили дом Божий».

Якраз на тій залізничній станції недавно поставити пам’ятну дошку «Ворзель був заснований в 1900 р. завдяки будівництву залізниці Київ–Ковель», виконану на чорній могильній плиті з ретельно дотриманою стилістикою. Точно таку, тільки з інформацією про шанованого тут педагога, я бачив на вході до школи. Якби дізнався, що хтось наближений до селищної ради має тут «ритуальний» бізнес, не дуже би й здивувався.

Окремі частини Ворзеля не померли тільки тому, що їм не відправили похорон. Вони вже давно не є тим, чим були створені, але й тим, чим судилося — пилом, землею — стануть також не скоро. Таким є «Будинок творчості композиторів» — резиденція, що була однією з небагатьох їй подібних в імперії та єдиною такою на території України. Ми забрели сюди випадково, плентались дорогами-алеями поміж розкішних вілл, де центр далеко, а лісу багато, поки побачили зарослий закинутий корпус. Перед ворітьми стояв собака, а за ними починався прохід кудись вглиб, поміж сосни, у зарослі, траву, густо переплетену з ожино-малиновими кущами та старим гіллям. Пес люб’язно пропустив, і ми пішли таки бетонною доріжкою, що вела в зелене плетиво, кожних сто чи двісті метрів відгалужуючись на менші стежки до окремих будиночків. Павутина, суниці, кропива, згадані вже колючі кущі ожини, повалені дерева, і над усім цим цнотливим добром — метелики. У кожному з котеджів, що розміщувались на спеціально врахованій відстані, аби композитори не чули музики одне одного, був рояль. Це ми прочитали, а бачили вже традиційні фіранки, вази для квітів, килими. Вікна — цілі й неушкоджені. Таня, опинившись тут, напівсерйозно вигукнула: «Чому сюди не пустять митців?! Вони б і їсти самі собі варили».

На центральній галявині описаної «зони» — дерев’яний котедж із пам’ятною дошкою про акторку Ганну Борисоглібську, яка заповіла свій двоповерховий дачний будиночок на потреби композиторів, започаткувавши цим самим резиденцію. Скраю галявини статуя жінки чи русалки, що лежить на боці з типовими для радянської монументалістики широкими звабливими стегнами і малими грудьми. Б’юсь об заклад: всі ці побілені вапном «женщины» від Калуша аж до Сєвєродонецька — не інакше, як рідні сестри — аж настільки вони вдалися в одну маму чи батька. Інша справа — жінки з барельєфів на стінах совєтських дев’ятиповерхівок. Сильні, широколиці, наче від шахтаря й шахтаря народжені, найчастіше вони сусідять із відверто фемінними чомусь космонавтами, а фонтанним русалкам доводяться, вочевидь, двоюрідними.

Не знаю, чи дивиться хтось за «Будинком композиторів». Досі я зустрічав тут лише людей із банками для суниць. Може і є якийсь недоречний начальник чи управитель, а може єдині наглядачі — пес-волоцюга й арматурний паркан.

Пишу це за тиждень до вересня і думаю, що важко згадати Ворзель осіннім. Все тут зелене: старі ліси, трава, омела, повитиця, суниці. Все тут є, бракує хіба платоновських соняхів, що повиростали б із димарів закинутих будинків. Той самий абсурдний, непридатний для логічного осмислення світ: чи вигаданий, чи дивним чином самостійно пророслий, як бур’ян з-під асфальту.

Може Ворзель не запам’ятовується мені восени, бо наполовину він вічнозелений? Дивлюся з балкону і бачу, як подекуди вже пожовкла трава. Скоро така доля спіткає й дубове листя і воно впаде: сухе до сухого, жовте до жовтого, залишившись в тіні високих зеленокроних сосен. Настане пора оголення — люди бачитимуть усе неприкритим і неприкрашеним: сухі гілляки, мури, котрим від цього лише холоднішатиме, бляшанки, обгортки, недопалки. Врешті все це дійде до кінця (щорічного, не абсолютного), яким є пора обілення, аби око в майже цілковитій одноколірності й чистоті вулиць відвикло від живого смертного розмаїття, аби знову могло дивуватись.

 Коли танули минулорічні, щонайменше метрові товщі снігів, санаторій, колись побілений, а тепер так старанно закопчений кінематографістами, опинився в заплаві. Будинок був островом, і вода по коліна трималась тут більше місяця. Я щоднини вертався повз нього додому, кожного разу вдивляючись в мур посеред водного плеса, й розумів, що більше такого чуда може не бути, хоч скільки фотографуй чи фільмуй. За два чи три тижні вода почала смердіти, аж доносилося до мого балкону. Потім зникла, народивши на місці болота чи не найбуйнішу траву, яку мені доводилось бачити. Відмирання й гниття дало поштовх життю з новою силою. Чудо змінилося чудом, а обсмалений будинок лишився відгородженим, ніби й справді намагаючись відштовхнути дикунів з кока-колою. Тут і мури стали природою, злились у симбіозі з тепер уже рідними, також нікому не потрібними і минущими бур’янами. Бачу, що й ті починають жовтіти і скоро їх не буде аж до весни. Проростатимуть, всихатимуть, проростатимуть. Будинок колись розвалиться, а сосни, саме ці сосни, можливо, довше протримаються зеленими, бо росли тут ще до санаторіїв, до колії і навіть до лісникової хижі.

 

Богдан Ославський, Велика Камянка/Ворзель



[1]              Цитата з есею Юрія Андруховича «Ангели і демони периферій», що слугує післямовою до українського видання «Дорогою на Бабадаґ» А.Стасюка.

[2]              А на момент друку цього тексту, вже й знятий

Український журнал