З нестерпною легкістю про доросле /рецензії/
(Скачати весь номер: 5/2013 [PDF, 2.8 Mb])
Катерина Бабкіна. Соня, Харків, Фоліо, 2013.
Нерідко прозові спроби поетів (а Катерина Бабкіна в Україні відома передусім як поетка) видаються надміру поетичними і малочитабельними, проте цей роман геть не такий. Перед нами легкий текст про абстраговану і розслаблену, a la Амелі, дівчинку в легеньких сукнях, яка постійно втрапляє в якісь пригоди. Вона живе, не задумуючись над глобальними речами і не напружуючись. Просто пливе життям і насолоджується красою, яку бачить навколо себе. Це відчитуємо скрізь, починаючи з першого рядка: «Жити їй загалом подобалося». І по всьому тексту розтікаються легкість і простота, сполучені з жіночністю та відвертістю.
Головну героїню роману, гарненьку Соню, яка живе то з малювання й дизайну, то з плетіння светрів, то із варіння джемів, раптом покидає хлопець, у якого вона закохана. Прагнучи розвіятись, вона вирушає з подругами на підозрілу вечірку в лісі, де на п’яну голову знайомиться з чоловіком, який зі спини видався схожим на колишнього хлопця. Соня кохається з незнайомцем у голуб’ятні (в книжці ще не раз виринатимуть образи голубів) і після цього вагітніє. Далі все перевертається з ніг на голову: більше не можна плисти за течією і сподіватися, що дитина зникне сама собою. Світ вимагає від Соні якогось рішення, але вона по-дитячому втікає від проблеми і зненацька вирушає на пошуки свого батька, який покинув її матір ще до Сониного народження.
Цей текст — дуже жіночий. Тут мало послідовного і раціонального. Соня шукає батька навмання, їде у місто свого дитинства, розпитує давніх знайомих, відчитує знаки, зрештою, більше відчуває, ніж думає. Мандруючи, вона знайомиться з чоловіком, який викликає у неї дивне відчуття безпеки. У них зав’язується роман. Той, кого вона знайшла, може насправді бути абсолютно ким завгодно, але Соня переконана, що відшукала власного батька.
Тут зовсім не варто шукати логіки, особливо наприкінці роману, де читачеві важко буде відрізнити сни від реальності. Власне, марення чи сни відіграють у «Соні» особливу роль. Іноді серед реалістичної оповіді з’являються потойбічні олені, голуби або померлий під час Другої світової єврейський хлопчик, який просить його народити. Тож дівчина, наче Діва Марія, одержує послання, а втім, на останніх сторінках її подруги, розглядаючи знімки УЗД, стверджують, що в Соні таки дівчинка. Сни рятують Соню (недарма ж її звати Сонею), коли їй хочеться втекти, сни обривають оповідь у незрозумілих ситуаціях. Дівчина засинає на молільному килимку в аеропорту, загубивши паспорт. Як вона вибереться звідти, ми не знаємо, просто текст уривається, очі заплющуються.
Цей роман торкається багатьох поважних тем, але якось наче мимохідь, пробігаючи повз них та не акцентуючи на важливому. Бабкіна пише про проблеми гомосексуалістів і про Голокост так само легко, як і про любовні пригоди. Всі проблеми і смерті десь далеко від персонажів, вони почуваються так, ніби ніколи не помруть.
Трохи складніше з народженням… Вагітність у цій книжці описана як щось неусвідомлене і небажане, «незрозумілі неприємності, розтягнені в часі». Всередині Соні хтось живе, але вона не може і не хоче в це вірити, навіть пробує повторно зробити тест, сподіваючись, що станеться чудо, і друга смужка зникне. Соня почувається так, ніби в ній «якийсь порожній, зачинений на реконструкцію басейн, звідки відкачали любов і біль, як голубу хлоровану воду». Вона намагається зрозуміти свій стан, але їй це не вдається. Згодом Соня зустрічає чоловіка, з яким їй знову стає добре, але про майбутню дитину вона не може йому розповісти. Ця дитина — її недолік, якийсь ґандж. З цією дитиною щось потрібно зробити, «бодай же не пити більше алкоголю, не перевертатися на машині і все-таки її народити, зрештою, це теж такий-сякий спосіб її позбутися…».
Цей роман варто похвалити бодай за його цілісність і за ту повсюдну нестримну легкість, з якою Катерина Бабкіна торкається дорослих тем. Її інфантильне дівчисько, котре найбільше любило «повертатися додому зранку, коли всі йдуть охайні по своїх справах, пахнуть душем і не знають, де ти був і як тобі було там добре», наприкінці книжки таки усвідомлює, що має народити дитину. Тема вагітності й дорослішання набуває в авторки нової тональності, нехарактерної для молодої української літератури, де про вагітних, якщо й пишуть, то пишуть зазвичай ніжно і солодко. І хоч багато що в цьому тексті виглядає надуманим і непрожитим, утім, читати його однаково приємно.
Альбіна Позднякова, Сіетл
