Сага про не таку вже й заборонену любов /рецензії/
(Скачати весь номер: 5/2013 [PDF, 2.8 Mb])
Наталка Сняданко. Фрау Мюллер не налаштована платити більше, Харків, «Клуб сімейного дозвілля», 2013, 304 с.
У поствеликодньому з цього року номері київського тижневика «Країна» було опубліковано репортаж зі святкування в греко-католицькій громаді Мілану. Авторка матеріалу Ірина Павлик, відповідно до стилю даного журналу, себто без жодних комплексів та розшаркувань переказала, як наші – за існуючими стереотипами – «нещасні заробітчанки», хрестячись та молячись, називали своїх підопічних стареньких скотинами, всіх італійців скупими, а відразу по покропленні пасок побігли до плебані зайняти місця, «бо де будемо їсти?». Описала, зрештою як воно є, бо надворі вже далеко не несамовиті 90-ті – заробітчани пообростали новими сім’ями, навчилися добре говорити місцевими мовами, «запаніли». Подібне враження про четверту хвилю української еміграції до Європи залишається теж від прочитання останнього роману львівської письменниці Наталки Сняданко «Фрау Мюллер не налаштована платити більше».
Хоч ця книга не лише і не стільки про заробітчан, хочеться почати саме від них. Як написав у передмові Андрій Любка, і важко з ним не погодитися, Сняданко «дивиться на трагедію мільйонів українських сімей без надриву: мовляв, нічого ненормального, досвід заробітчанства за кордоном – це просто ще один досвід, до того ж цікавий і часом навіть приємний, бо можна пожити в Берліні, подивитися на інший світ, познайомитися з новими людьми, зрештою – просто змінити своє нудне й застояне життя». Від себе додам, що завжди дивувався, як не роблять трагедії із заробітчанства поляки: для них навпаки, якщо співвітчизник працює за кордоном, значить це свідчить про його відповідність тим умовам. Зрештою, український вислів «нашого цвіту по всьому світу» також попри пафосність, опирається на необхідності виїзду та гідного облаштування деінде.
Заробітчани Наталки Сняданко не нещасні. Сезонна робітниця в Польщі пані Марія після ліплення вареників дозволяє полякові-господареві, розвернувши її тилом, «робити своє» («нікди не думала, шо жінкам то теж тре»); житомирський торговець автомобілями з Європи Стьопа в Європі має коханку, а вдома «пса, дітей і жінку» (саме в такому порядку він показує друзякам фото з мобільника); головна героїня книжки Христина не переймається, що їй – попри вищу музичну освіту – треба фізично працювати прибиральницею: робота завжди робота. Навіть на вулицях Венеції, поміж нелегалами-арабами та місцевими хопцями-геями можна зустріти заклопотану українку, котра спішить додому й питається по телефону, чи не купити по дорозі прального порошку в «Lidl». Життя як воно є.
Зазначу, що однією з найбільш вдалих родзинок книжки є вживання в діалогах народної мови, причому для кожної категорії випадкових і не зовсім героїв зарезервовано свій локальний її варіант, включаючи й вікові особливості. Поміж іншими, цікавою канвою через оповіді старенької Ганни Копириць вплетено історичний контекст – ми дізнаємося, що так насправді легко не було ніколи, але завжди був незнищенний галицький оптимізм.
Можна припустити, що коли з намаганням авторки перебороти стереотип «нещасності» кількох мільйонів наших співвітчизників, що опинилися за західним кордоном, український читач ще зможе погодитися, то набагато важче буде це йому зробити щодо центральної теми книги: внутрішнього світу жінки-бісексуалки (чи лес бійки з досвідом буття із чоловіками – як вам зручно). Бо занурюючись в нього, Наталка Сняданко описує його із тим же стоїчним спокоєм, як і «гірку долю заробітчан» (хто чув, як Наталка говорить вживу, може цей спокійний тон уявити вже). В одному місці роману порпання в цьому світі (хай простить авторка таке неліричне слово), займає 24 сторінки, і читати їх зовсім не нудно, - навпаки закрадається питання, звідки так добре Сняданко може це уявляти.
Не будемо втім на нього відповідати, а поміркуємо, чому власне читач в рідному для письменниці Львові мав би зрозуміти та прийняти її героїню? Бо ж судіть самі – вчителька піаніно в музичній школі потайки спить із іншою, вчителькою-арфісткою, - своєю до того ж колись однокласницею. Після закриття школи через рейдерську атаку, без жодного жалю за батьківщиною виїздить за її межі, а з часом перетягує до себе і арфістку також. «І ці люди вчать наших дітей??», - вже чуємо обурені вигуки.
Виходом для такої акцептації і навіть співчуття до героїні є її справжність, знов-таки нормальність, звичайність у ситуації інтелігентських історій Львова. Вона підростає у цілком традиційній сім’ї, де батько багато в чому залежний від думки своєї матері, неспроможний захистити власну родину від її домінації, де мама втрачає інтерес до життя і згасає від раку. Ця наша героїня ходить поміж такими посполитими пані Ґенями та пані Маріями, багато в чому їх розуміє, а чи розуміють і хочуть розуміти вони її? Вона їздить до такої близької Польщі, і так само лише вийшовши на привокзальну площу Перемишля з українського автобуса, опиняється у Європі. Рибний запах забігайлівки та тій площі бігтиме за нею аж до потяга на Краків. Аби до тої Польщі потрапити, мужньо кидається на амбразури консульства для отримання візи: цю процедуру проходило тисячі галичан. Вона є однією із них, але іноді стидається до них заговорити десь в проміжному аеропорту. Вона від них зморилася і поїхала за кордон жити, як їй видається жити краще.
Закінчується роман на оптимістичній ноті, і в ній ми теж відчуваємо сподівання Наталки Сняданко, що піднята нею тема буде читачем сприйнята із належним зрозумінням.
Роман Кабачій, Буча під Києвом
