Ukraiński Żurnal - 4/2014
Вибори із запахом Пороху
(Скачати весь номер: 4/2014 [PDF, 2.4 Mb])Текст: Мілан Лєліч, оглядач журналу «Фокус», Київ
Своїм феноменальним результатом на виборах Петро Порошенко має завдячувати вкрай щасливому збігу обставин і правильній поведінці на Майдані і після нього. Юлія Тимошенко, навпаки, зробила все, щоб програти.
Нинішні президентські вибори в багатьох аспектах були безпрецедентними для України. Пальців рук заледве вистачить, щоб описати всі їхні особливості: вперше кампанія йшла в умовах війни, не інформаційної, а цілком реальної, зі зброєю та жертвами; вперше на значній території країни вибори взагалі не могли відбутися — мова в першу чергу про окупований Росією Крим, в другу — про підконтрольні бойовикам-сепаратистам регіони на Сході України; вперше серед лідерів гонки не було жодного проросійського кандидата — як наслідок, ці вибори стали єдиними за останні десять років, на яких питання про розкол між Заходом і Сходом не поставало апріорі і так далі.
Але головна особливість полягає в тому, що українці, знову ж таки, вперше за роки незалежності, не прагнули обрати на виборах «президента своєї мрії». Більшість громадян пішли на дільниці і вистояли довжелезні черги задля того, щоб у постреволюційній Україні нарешті і якомога швидше з’явилася абсолютно легітимна влада. І не так було важливо, яке прізвище носитиме голова держави, головне, щоб він якомога оперативніше вирішив цілий ряд нагальних завдань (найперше, звісно, боротьба з сепаратизмом). Крім того, за чинною Конституцією, повноваження президента є досить обмеженими, тож більший вплив на подальший курс держави матимуть дострокові парламентські вибори, проведення котрих чекає переважна більшість населення.
Через сукупність цих причин уся президентська кампанія, котра в мирний час є головним змістом суспільно-політичного життя, у масовій свідомості відійшла на задній план. Звісно, українці уважно слухали виступи та дебати кандидатів, дивилися політичні ток-шоу та читали агітаційні листівки — але присвячували цьому значно менше часу та уваги, ніж обговоренню новин з Донбасу. Більшість політиків ухопила цей настрій — тому, у порівнянні з попередніми кампаніями, агітації було не так уже й багато. Наприклад, у Києві наближення виборів з їхніми обов’язковими бігбордами, лайтбоксами та агітаторами на вулицях стало доволі помітним лише у травні.
Тактика проти емоцій
Як наслідок, уперше з 1991 року вибори президента відбулися в один тур — Петро Порошенко отримав підтримку 54,7% виборців. Це є справді феноменальний результат з огляду на те, що ще рік тому межею амбіцій Порошенка було балотування на посаду мера Києва, про що він довго та безрезультатно домовлявся з опозиційними партіями (втім, і самі вибори у столиці тоді так і не оголосили). Півроку тому, на початку Євромайдану, всеукраїнський рейтинг Порошенка коливався на рівні статистичної похибки, але з початком революційних подій почав повільно, але впевнено зростати.
За оцінками більшості експертів, «феномен Порошенка» можна пояснити його вдалим позиціонуванням та поведінкою під час Майдану. Коли майданівська публіка ще була переконана у дієвості мирного протесту, Порошенко особисто зупиняв «радикалів», які намагалися штурмувати адмінбудівлі чи вступати у силову боротьбу з міліціонерами. Коли тренд змінився, і протестувальники почали масово брати в руки коктейлі Молотова, Порошенко намагався утриматись від публічного осуду таких дій. Він завжди був серед його лідерів, але все ж тримався дещо осторонь «опозиційного тріо» у складі Арсенія Яценюка, Віталія Кличка та Олега Тягнибока. Останні своїми нерішучими, недолугими, або й просто кумедними діями та заявами впевнено «спалили» власні рейтинги, а на Порошенка, який стояв за їхніми спинами, невдоволення протестувальників не поширювалося. Крім того, така поведінка не викликала агресії і в тих українців, котрі поставилися до Майдану без великого захвату — певно, тому Порошенко став лідером президентських перегонів у всіх без винятку областях України.
Крім того, на його перемогу вже в першому турі спрацювали ще декілька факторів. Найголовніший — домовленість з Віталієм Кличком, який знявся з президентської кампанії на користь Порошенка в обмін на підтримку останнього на столичних перегонах. Відповідно, рейтинг Кличка, хоча вже й не такий великий, як на початку Революції, перейшов до його партнера.
Крім того, Крим та значна частина Донбасу були позбавлені можливості голосувати (лише близько 20% донеччан та 12% луганчан отримали таку потенційну можливість). Нескладний аналіз кількісних результатів виборів доводить, що якби вибори відбулися по всьому регіону, в першому турі Порошенко б не переміг. Хоча серед тих жителів Донбасу, хто все ж проголосував, він і став лідером симпатій, але необхідних 50% підтримки не мав і близько.
Невдалий похід за президентством Юлії Володимирівни
Технологи Порошенка відчули запит українців на те, щоб якомога швидше покінчити з навколовиборчою боротьбою та кинути всі сили на боротьбу з терористами — і через підконтрольні медіа, експертів та лідерів думок почали просувати ідею про категоричну необхідність обрати голову держави вже в першому турі. І це спрацювало. «Все одно Порошенко стане президентом, так навіщо ще морочитися з другим туром, якщо все ясно?!» — такі розмови можна часто було почути на вулицях українських міст.
Натомість головний опонент Порошенка, Юлія Тимошенко, навпаки, діяла всупереч настроям більшості українців, що й мало наслідком її нищівну поразку у понад 40% відриву від переможця. Її 12,8% — це електоральне ядро екс-прем’єрки, що лишається більш-менш сталим упродовж багатьох років.
Невдалий похід за президентством для Юлії Володимирівни почався ще з її першого виступу на Майдані невдовзі після звільнення з в’язниці. Типова для неї риторика «домайданного» періоду викликала обурення у значної частини революційного натовпу. Пізніше Тимошенко будувала всю свою кампанію на протиставленні, в першу чергу — на протиставленні себе та олігархів, під якими мала на увазі насамперед Порошенка. Натомість країна вимагала об’єднання як на ділі, так і в риториці, тоді як до олігархів загалом ставилася без агресії, а один з найбільших багатіїв країни, губернатор Дніпропетровщини Ігор Коломойський, і взагалі користується симпатією мільйонів українців завдяки своїм успіхам у боротьбі з сепаратистами.
Тимошенко постійно намагалася перевести питання виборів в емоційну площину, у звичне для себе «голосуй серцем», тоді як народ вимагав тверезих поглядів, спокійних оцінок і реальних планів дій. Тимошенко годинами не сходила з телеекранів, — а українці почали віддавати перевагу не словам, а вчинкам. Тимошенко, прямо чи опосередковано, займалася антирекламою свого опонента, в той час як виборці втомилися від бруду й «чорнухи». Вона, згідно зі старими політичними рецептами, намагалася подати себе як політика, який самотужки зробить Україну сильною і багатою, тоді як мільйони людей, які пройшли через Майдан, вже не хочуть шукати собі «месію», натомість звикли покладатися лише на себе і своїх однодумців.
Крім того, причини поразки Юлії Володимирівни варто пошукати і у слабкій організаційній роботі — за даними УЖу, за час кампанії неодноразово мінялася структура штабів, одних політтехнологів звільняли і брали на роботу інших, багато її місцевих штабістів насправді не докладали зусиль до перемоги свого кандидата, або й негласно працювали на опонентів.
Однак найважливіша причина — Україна після Майдану не хотіла «старих» політиків, а Юлія Тимошенко, за химерною народною логікою, якраз і стала уособленням «політиків з минулого».
Радикальний прорив
Справжнім сюрпризом виборів стало третє місце Олега Ляшка з результатом у 8,3%. Епатажний нардеп, якого, здавалося, досі мало хто в Україні сприймав серйозно, впевнено обігнав багатьох старожилів-важковаговиків української політики. Такий результат — наслідок уміння Ляшка вловлювати поточні народні настрої та вміло на них піаритись. Варто віддати належне і особистій хоробрості нардепа — на відміну від багатьох «серйозних» політиків, його можна було помітити у перших лавах під час боїв на вулиці Грушевського та інших «гарячих точках» Майдану, а згодом — в охоплених антитерористичною операцією регіонах Сходу України. Ляшко тижнями перебував на Донбасі, допомагаючи українським військовим і супроводжуючи свої дії вправним піаром. Прості та рішучі месиджі, які озвучує Ляшко, припали до душі багатьом українцям, котрі не надто знають про сумнівну в багатьох аспектах біографію депутата і його зв’язки з попередньою владою. В будь-якому разі, своїм результатом Ляшко забезпечив собі місце у вищій лізі української політики на довший час — тим більше, що після виборів він не став святкувати успіх, а одразу повернувся на Донбас, про що негайно сповістив у своєму «Фейсбуці».
Несподіванкою став також низький результат лідерів націоналістичних партій, особливо на тлі загального зростання патріотичних настроїв у суспільстві. Так, лідер ВО «Свобода» Олег Тягнибок набрав лише 1,2% голосів, а провідник «Правого сектора» Дмитро Ярош — тільки 0,7%. Ярош, фактично не вів передвиборчої кампанії, зосередивши свої зусилля на боротьбі зі східноукраїнськими сепаратистами. Та й загалом, ажіотаж довкола «Правого сектора», як показали вибори, був лише медійним. Тягнибок, на відміну від Яроша, активно проводив кампанію, однак, схоже, часи розквіту «Свободи» вже минули. За півтора року в парламенті, куди «Свобода» пройшла, отримавши понад 10% підтримки, партія запам’яталася переважно скандальними діями та заявами окремих її членів, що й мало наслідком такий результат її очільника.
Окремо варто згадати про справжній курйоз виборів, обґрунтувати який майже неможливо, — сьоме місце бізнесмена Вадима Рабіновича з 2,25% голосів. Офіційній російській пропаганді, котра місяцями твердила про засилля ультранаціоналістів і розквіт антисемітизму в Україні, важко буде пояснити, як президент Всеукраїнського єврейського конгресу Рабінович набрав більше, ніж «бандерівські вожді» Тягнибок та Ярош разом узяті.
Єдність, вибори, реформи
Результати виборів українці обговорювали, мабуть, лише пару-трійку днів. Власне, обговорювати було особливо нічого — перемога Порошенка вже в першому турі була цілком прогнозованою. Тепер у фокусі суспільної уваги — завдання, які виборці ставлять перед новим головою держави.
Безумовне завдання номер один — перемога над сепаратистами на Донбасі. Порошенко вже заявив, що його позиція залишається незмінною: амністія та переговори тим, хто складе зброю і не був причетний до тяжких злочинів, і покарання та фізичне знищення всіх озброєних терористів. Збіг це чи ні, але вже наступного дня після виборів антитерористична операція суттєво активізувалася, і сепаратисти зазнали безпрецедентних досі втрат у живій силі та техніці.
Завдання номер два — проведення дострокових парламентських виборів, котрі мають завершити постреволюційне перезавантаження влади. Порошенко вже пообіцяв, що буде домагатися їх проведення в досяжній перспективі. Але з реалізацією цієї обіцянки можуть виникнути проблеми. Конституція дає голові держави вичерпний і короткий список приводів для розпуску Верховної Ради, і створити їх можна буде лише штучно (наприклад, розваливши парламентську коаліцію або заблокувавши на місяць трибуну ВР). На політичне самогубство (саморозпуск) цей парламент навряд чи піде, адже сотні депутатів ще не встигли відбити затрачені на обрання кошти та (або) не мають реальних шансів на переобрання (наприклад, ті, які активно співпрацювали з режимом Януковича і публічно виправдовували його злочинні дії). Як Порошенко буде вирішувати ці проблеми, поки невідомо.
Зрештою, завдання номер три, яке стоїть перед новим президентом, є незмінним упродовж останніх двадцяти років: провести реформи у різних галузях, подолати корупцію, зробити прозорою систему державного управління, забезпечити свободу слова і так далі. Часу на все це у п’ятого голови держави не так багато, хоча запас довіри у Порошенка є, варто поглянути хоча б на результати виборів. Але якщо, скажімо, через рік громадяни зрозуміють, що вони не почали «жити по-новому» (головне гасло кампанії Порошенка), його високий рейтинг упаде з такою ж швидкістю, з якою він зріс. І виборці почнуть говорити про новий Майдан і нову революцію.
