Крим: анексії, депортація, окупації
(Скачати весь номер: 4/2014 [PDF, 2.4 Mb])
Текст: Арзи Османова (Бахчисарай), Андрій Живачівський (Варшава)
В перші дні анексії Криму перед очима кримських татар проминуло не лише їхнє особисте життя, а й уся трагедія, що її зазнали їхні предки, на долю яких випало кілька окупацій, а також виселення. Звичайно, зараз 2014 рік ХХІ століття і слово «депортація» в сучасному словнику має бути відсутнім. Але ж ще кілька тижнів тому такими самими анахронізмами здавалися й слова «анексія» чи «збройне захоплення невідомими». Через 70 років люди знову думають про повторення трагедії, яка стала невід’ємною часткою кримськотатарської ідентичності, частиною самозбереження і національної пам’яті.
В XV столітті виникає держава Кримський ханат, починає формуватися кримськотатарський народ, який донині несе прадавні традиції інших культур та народів, які населяли Крим. Кримські татари (кримськотатарською qırımtatarlar), або кримці (qırımlar), — народність, яка сформувалася на Кримському півострові. Їхня самоназва — «киримли». Говорять кримськотатарською мовою, що належить до тюркської мовної сім’ї. В основному кримці — мусульмани-суніти. Монгольський історично-політичний чинник відіграв важливу роль у виникненні кримськотатарського народу, прискорив процес симбіозу різноетнічних народностей, проте самі монголи, як свідчать сучасні дослідження, зокрема генографічні, практично не залишили на півострові ані мовних, ані антропологічних слідів. На думку історика Леонтія Войтовича, в етногенезі кримських татар взяли участь близько 30 племен і народів.
Чорне століття
По закінченню російсько-турецької війни 1768–1774 років був підписаний Кючук-Кайнарджийський мирний договір, відповідно до якого Кримське ханство визнавалося незалежним (до цього — васальна залежність від Османської імперії). В 1783 році Катерина ІІ видала указ про приєднання Криму до Російської імперії, хоча раніше зобов’язувалася не змінювати його статусу. Указ суперечив умовам Кючук-Кайнарджийського миру і був, по суті, протизаконним актом. Зразу ж після входження російського війська почали відбуватися перші переселення кримських татар. Тисячі людей втікали на територію тодішньої Османської імперії. Через півстоліття, а саме після Кримської війни 1853–1856 років, у якій Росія зазнала поразки, проти татар почали застосовувати примусове виселення. Царські чиновники заявляли про те, що «татарський чинник небезпечний для держави». Місцеве населення побоювалося репресій і масово почало залишати Батьківщину. За даними Г.Левицького, відбувалися розстріли російськими козаками невинних селян-татар, які нібито намагалися перейти на бік ворога (Левицкий Г.П. Переселение татар из Крыма в Турцию // Вестник Европы. 1882, октябрь, с.596-639.). Позиція першої особи держави — царя Олександра ІІ — також була ворожою до кримських татар: «Копия. Конфиденциально. Ваше сиятельство, Милостивий Государь, Граф Александр Григорьевич. На письмо Вашего сиятельства от 29 сентября имею честь уведомить, что в заседании Комитета по заселению Крыма, бывшем у меня в доме 20 августа, под моим председательством, Действительный Статский Советник Гернгрос, объясняя цель своей командировки, между прочим сказал, что Государю Императору неудобно удерживать татар и что его Величество изволит смотреть на выселение их, как на факт благоприятный, потому что они не способны к земледелию, развитие й усовершенствование коего в Крыму весьма желательно. Вашего сиятельства покорнейший слуга Григорий Жуковский. 2.X. 1860 г.» (Из Архива Новороссийского Генерал-Губернатора 1860 г. № 138).
За офіційними даними — за паспортами й посвідченнями, лише за два роки (1860–1862) переселилися 181 тисяча 177 душ обох статей. Та була ще й нелегальна еміграція. Щоб хоча би приблизно уявити розміри цієї переселенської хвилі, досить сказати, що в одному Перекопському повіті спорожніло 278 селищ, і за даними земства, до 1870 року 244 із них залишалися в руїнах; усього ж у колишніх чотирьох кримських повітах татари покинули 687 селищ, із яких 315 зовсім спорожніли (Памятная книжка Таврической губернии за 1889 г. под редакцией Вернера — том IХ).
Загалом від анексії Криму у 1783 р. і до початку ХХ століття, за різними даними, рідну землю покинули від 800 тисяч до мільйона осіб, що, безперечно, мало неабиякий вплив на подальший розвиток народу.
Швидкий кінець радянської «татаризації»
Після встановлення радянської влади, як і в інших республіках, розпочався процес коренізації, тут — «татаризації»: відкривалися татарські школи, розвивались освіта і наука, проте дуже швидко це закінчилося. Показово, що розправа з кримськотатарською елітою відбувалася майже в той самий час, коли і «справа Союзу визволення України», сфабрикована ОГПУ Української РСР проти української наукової та церковної еліти. На місце коренізації прийшла тотальна русифікація. Тому зовсім не дивує, що чимало кримських татар, як і росіян, українців, білорусів та багатьох інших народів СРСР, у 1941 році зустріли німців зовсім не вороже, бо, на відміну від совєтів, німці відкривали мечеті, національні школи. За різними даними, з німцями співпрацювали від 9 до 19 тисяч кримських татар, проте не можна не згадати й того (в Росії про це зараз воліють не згадувати, але це достовірні факти), що близько 15 тисяч росіян з Криму сформували козачий корпус СС, росіяни Криму поставили майже 45 тисяч солдат до 11-ої німецької армії, також входили в інші німецькі формування — якщо говорити про територію всього Радянського Союзу, то саме росіяни становили найбільшу кількість колабораціоністів. Персонаж книжки британської письменниці Лілі Хайд про кримських татар «Омріяний край», який у романі є етнічним росіянином, каже: «Якщо б ми всі мали тримати відповідь за те, що робили під час окупації, мабуть, більшість із нас висіла б на вуличних ліхтарях». Утім, треба згадати й те, що в лавах Червоної армії воювали близько 35 тисяч кримських татар, були кілька Героїв Радянського Союзу, серед них і національний герой, двічі Герой Радянського Союзу льотчик Амет-Хан Султан.
Проте влада вирішила пришити тавро зрадників на весь народ. Згідно з офіційними даними, операція з виселення розпочалася на світанку 18 травня, а завершилася 20 травня о 16.00. Тобто менш ніж за три доби було виселено цілий народ. 18 травня стало чорним днем в історії кримськотатарського народу. За даними українського вченого Аркадія Наберухiна, який досліджує цю тему, під час транспортації померли 7889 осiб (натомість офіційна цифра — 191 смертний випадок). Історики, пов’язані з кримськотатарським національним рухом, наводять ще більш вражаючі цифри. Вони твердять, що з 423 тисяч депортованих 195 тисяч загинули в дорозі та протягом перших півтора року життя у спецпоселеннях (тобто 46 вiдсоткiв виселених). Слід додати, що всіх кримських татар, які воювали в лавах Червоної армії, після закінчення війни у 1945 році було відправлено до спецпоселень. Крим на 50 років спорожнів — він був заселений іншими, але втратив свою «родзинку» — як інакше можна сказати про край, позбавлений свого автохтонного народу, що жив на цій землі споконвіку?
«Зрадники», які їдять людей
В офіційних документах тих часів депортація називається «переселенням», а потяги з вагонами для худоби називаються «пасажирськими», не кажучи вже про те, що згадується про їжу і медичне обслуговування під час «подорожі». Цей злочин десятиліттями був замовчуваний, але на сьогодні оприлюднено безліч документів, спогади про ті страшні злочини проти кримців зафіксовано як письмово, так і сучасними мультимедійними записами. Дорога була довгою, людей везли до Середньої Азії через степи, через пустелі близько 4–6 тижнів. Зупинки були короткі, можливості поїсти не було, навіть води не мали змоги напитись. Люди вмирали від голоду, від спеки, а від знесилення організму починались епідемії. Тіла мерців кілька діб могли їхати з живими людьми, а на зупинках не давали можливості поховати мерців за мусульманським звичаєм, тож залишали їх просто на узбіччях.
Кожна родина має свої трагічні історії, пізнаючи які, можна осягнути масштаб нелюдяності тих дій і шкалу несправедливості того режиму. Доки чоловіки були на фронті у лавах радянської армії, у їхні доми вривалися солдати й під дулами вогнепальної зброї наказували виходити з хати. Населення, яке складалося зі старих, жінок та дітей, зігнали на головних площах населених пунктів. Зі спогадів дізнаємося: на той момент більшість думали, що їх розстріляють, тому нічого з речей з хати не брали. Але план був іншим: їх повантажили на військові машини й повезли до найближчого залізничного вокзалу, почали запихати у товарні вагони, не розбираючи, де яка сім’я, де чия дитина. Внаслідок цього часто сім’ї опинялися у різних вагонах, потім у різних країнах і ніколи не знаходились.
Доки кримські татари їхали до місць депортації, там поширювалися чутки, спрямовані на виклик ненависті до майбутніх прибульців. Окрім того, що розповідали про «зраду», додавали, що приїдуть дикі люди, які їдять людей, вбивають дітей, та інші історії, які могли б вороже налаштувати місцеве населення. Чутки розповсюджувались, і на момент прибуття кримців платформа для ненависті і ворожості була успішно збудована.
Знесилені, голодні і вбиті горем люди, які дорогою втратили значну частину своїх родин, зіткнулися з новою проблемою. В населених пунктах ніхто не хотів допомогти, навпаки: коли бачили кримських татар, у них кидали камінням, обзивали їх. Кримці, які опинилася в таких умовах, мусили жити поза населеним пунктом у саморобних землянках, які для деяких стали могилами. На щастя, були райони, де радянська пропаганда не мала успіху. Недовіра до чужинців була великою, та все ж у таких місцях місцеве населення приймало переселенців з Криму в якості робочої сили, натомість виділяли барак і годували. Золоті та срібні прикраси їм обмінювали на хліб і борошно. Життя «спецпоселенцев» зводилося до важкої фізичної праці в місцях спецпоселень, з повним підкоренням спецкомендатурам.
Нема такого народу
Кримці не мали жодних громадянських прав, їх використовували лише як робочу силу. Дискримінаційними були умови праці: важка фізична робота, не було можливості вибору місця праці, тобто самостійно ніхто не міг улаштуватися на роботу, що підтверджує наступний документ: «в числе неиспользуемых по специальности специалистов и квалифицированных рабочих имеются лица, которые до переселения из Крыма работали в органах связи и на железнодорожном транспорте, где их использовать согласно директивного указания НКВД СССР № 1/1447 от 4 августа 1945 года запрещается». Для всіх громадян, згідно з Конституцією 1936 року, проголошувалося ПРАВО на працю, а не ОБОВ’ЯЗОК. Щодо спецпоселенців, то в документах говорилося про те, що «всі працездатні спецпоселенці зобов’язані займатися суспільно-корисними справами». У зв’язку з цим НКВД організовувало трудове працевлаштування спецпоселенців у сільському господарстві, в промислових підприємствах, на будові, в колгоспах. За порушення трудової дисципліни спецпоселенців притягували до відповідальності.
Особливо принизливими були регулярні відмітки в комендатурі, які обмежували пересування. Ті, хто завдяки листуванню або через розпитування торговців знаходили рідних, загублених під час депортації, не могли зустрітися. Тих, хто порушував цей режим і все-таки вирушав у сусіднє село, бо почув, що там живе його знайомий або родич, саджали за ґрати, могли посадити і на 20 років.
Зрозуміло, що після того, як радянська машина викреслила кримських татар з енциклопедій, наукової літератури, з кінця 1950-х років в переписі населення була відсутня така нація. У відносинах з іншими народами було заборонено згадувати, що вони кримські татари, тих, хто мав необережність випадково про це сказати, саджали, тож доводилося називати себе місцевими назвами.
Тим часом у Криму...
Тоді, коли народ Криму на нових поселеннях боровся за виживання, нова політика «російського Криму» розгорнула масштабну діяльність: здійснювалося залюднення новими жителями, статус краю був спрощений із Кримської АРСР до Кримської області, створювалася і пропагувалася нова ідеологія, а точніше, навіть міфологія. Протягом перших років після «очищення» Криму від корінного населення було змінено назви всіх населених пунктів, гір і річок. Академія наук СРСР, окремі історики почали писати «правильну історію російського Криму».
Після смерті Сталіна в березні 1953 року була відчутна деяка лібералізація режиму, що позначилося й на житті спецпоселенців. Демократичні настрої особливо стали відчутними після ХХ з’їзду КПРС, де влада зняла з депортованих народів статус спецпоселенців. У 1956 році було дозволено деяким народам повернутися на Батьківщину: 24 листопада було прийнято Постанову Політбюро ЦК КПРС «Про відновлення національних автономій калмицького, карачаївського, балкарського, чеченського та інгушського народів», а на початку 1957 року — Накази Президіуму Верховної Ради СРСР про повернення згаданих народів у місця попереднього проживання. Однак (sic!) кримські татари в цей перелік не увійшли. Відмова в поверненні кримців до Криму була пояснена тим, що півострів уже заселений і є територією УРСР, а в складі РФСР є Татарська АРСР, де мають право оселитися кримські татари. Керівництво Української РСР наприкінці 1956 року видало указ про заборону кримцям оселятися на території Кримської області.
Право на повернення
Почався національно-визвольний рух кримських татар. Дедалі голосніше лунали голоси кримців на чужині, часи змінилися, Сталіна вже не було, і народ плекав надію на повернення. Кількість звернень, що були написані кримськими татарами в 1950–80-х роках — про утиски, нищення культури, про мрію повернутися на Батьківщину в Крим, — годі порахувати навіть приблизно. Рух на той час не був централізованим і скоординованим. Уже в 1961 році виник «Союз кримськотатарської молоді» — нелегальна підпільна організація. Саме члени цієї організації стали одними з перших заарештованих за «наклеп на політику радянського уряду» — Марат Омеров і Сеїт-Амза Умеров, Рефат Годженов, Ахмед Асанов. Був також затриманий і Мустафа Джемілєв, але за кілька днів його разом із Р.Годженовим й А.Асановим було відпущено. Керівником історичного відділу був Мустафа Джемілєв, який після багатьох процесів і років ув’язнення став політичним лідером та моральним авторитетом кримських татар, є ним і зараз.
14 листопада 1989 року Верховна Рада СРСР прийняла Декларацію «Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, підданих примусовому переселенню, і забезпечення їх прав», а 7 березня 1991 року — Постанову «Про скасування законодавчих актів у зв’язку з Декларацією Верховної Ради СРСР від 14 листопада 1989 року “Про визнання незаконними та злочинними репресивних актів проти народів, які зазнали примусового переселення, та забезпечення їхніх прав”». Отже, було визнано законним право на повернення в «місця історичного проживання», відбувся перегляд справ, порушених за участь у кримськотатарському національному русі.
Територія нерозуміння
Розпочалося повернення кримських татар на їхню історичну батьківщину, але, як і слід було очікувати, вони не могли повернути собі будинків батьків та дідів — більшість із цих будинків були або заселені новими мешканцями, або в непридатному для користування стані. Кримські татари змушені були купувати нові ділянки, будувати нові будинки, переважно далеко від місць, звідки походили. До автохтонного народу, який повертався, тут ставилися вороже — по-перше, боялися, що татари вимагатимуть повернути своє майно, по-друге, людей, які жили тут у 1944–1990-х, годували міфами про те, що татари — зрадники. Траплялися збройні напади. На жаль, у Криму на чолі уряду протягом усіх років незалежності України були антитатарські сили. Постійне протистояння кримців із місцевими урядовцями, більшість яких була відкрито вороже налаштована і робила все, щоб якомога менше уваги приділялося кримцям. Усім у Криму і багатьом в Україні добре знаний факт силового розгону кримських татар на Ай-Петрі в 2007 році під керівництвом тодішнього начальника міліції Кримської АР Могильова (8 листопада 2011 – 27 лютого 2014 — Голова Ради міністрів АРК).
Навіть за часів «помаранчевої» влади у Криму були умови «радянської демократії і свободи». Зв’язок пересічних українців з кримськими татарами за 23 роки на рівні молоді, простого населення міцнішав. Мистецькі обміни, студентські табори сприяли побудові спільної ідентичності. Проте це відбувалося за межами Криму, а півострів так і залишався територією нерозуміння, шовінізму і нетерпимості.
І знову виклики до ФСБ
Всі роки з часу проголошення у 1991 році незалежності України, кримськотатарський народ завжди стояв на чітких проукраїнських позиціях, в основному саме кримці представляли Крим на Майдані 2004-го і 2013–2014 років. Кримські татари у політичному процесі завжди підтримували національно-демократичні сили (НРУ, «Наша Україна», БЮТ). Але українська влада так і не сформувала чіткої політичної лінії стосовно корінного народу Криму. Зрештою, саме поняття «корінний народ Криму» ВР України було прийнято вже під час окупації Криму у 2014 році, як і визнання Меджлісу представницьким органом кримських татар. Незважаючи ні на що, кримці вийшли на майдани 27 лютого заради українського Криму, але й тоді почувалися покинутими напризволяще Києвом перед обличчям ворога.
Однак, попри відсутність чіткої програми стосовно кримських татар із боку центральної української влади (кримська міліція у випадку збройних нападів на кримських татар була в кращому випадку бездіяльною, частіше — ставала на бік проросійських сил), незважаючи на ворожість росіян, які живуть у Криму, корінний народ почав відроджуватися, налагоджувати своє соціальне, культурне і національне життя.
Однак анексія 2014 року переломила цей процес. 18 травня 1944 року став невід’ємною частиною ідентичності кримських татар. Думка про повторення трагедії 44-го нібито позбавлена логіки, але як можна описати трагізм відчуттів та переживань старих людей, які малими дітьми пережили депортацію в 1944 році, коли їхніх дітей та внуків знову викликають до ФСБ (КДБ), проводять обшуки в їхніх будинках, або забороняють вшанувати загиблих предків і відзначати день депортації 18 травня? Переживання, які випали на долю кримців у середині минулого століття, ніяк їх не покинуть, особливо коли по вулицях ходять озброєні «зелені чоловічки». В цей час, на початку ХХІ століття, багато кримських татар знову змушені виїздити, а ті, хто лишаються, знають, що можуть наразитися на репресії з боку російської влади. Втім, після майже півстолітніх поневірянь, страху немає — часи знову важкі, проте кримці знають, що й після темних днів приходять світлі. Народ нищили століттями, але він вистояв, тож вистоїть і тепер. Про мужність і патріотизм кримських татар говорить уся Україна, про долю кримців говорять лідери провідних держав світу. Хотілось би закінчити цю статтю часто повторюваними кримськими татарами фразами: Qırım! Vatan! Mıllet! (Крим! Батьківщина! Нація!).
