УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 5/2015

Натхненник сучасної УГКЦ

(Скачати весь номер: 5/2015 [PDF, 2.1 Mb])

Текст: о. Михайло Димид, Львів

 

Є різні пори в історії народів — світлі й темні. Коли стає найважче, коли нації занепадають, Бог часто дарує їм людей, які своїм прикладом і масштабом дій нагадують про Його Отцівство. Їх називають «батьками нації», тими, хто надає їй справжнього сенсу існування, наснаги для чесного панування на своїй землі.

 

У першій половині ХХ століття український народ Галичини і його Греко-Католицька Церква отримали такий дар в особі митрополита Андрея Шептицького. Митрополит Андрей є для України людиною-символом рівня Івана-Павла ІІ для Польщі на межі ХХ і ХХІ століть чи Мартіна Лютера Кінга для США у ХХ столітті.

Перш за все, Шептицький забезпечив Церкву й народ внутрішньою певністю, впевненістю у собі. Це дозволило нам прямувати через страшне ХХ століття, пережити тих тиранів та ідеології, які засудили нас на смерть. Ідеї, які заклав митрополит Андрей — помісна Українська Греко-Католицька Церква і незалежна українська держава зі столицею в Києві — глибоко вкорінилися і, як ми знаємо, проросли наприкінці ХХ століття. У час життя і діяльності Шептицького батьками української нації претендували бути Сталін, Пілсудський та Гітлер — кожен зі згубними наслідками для України. Для того, щоб пережити цей складний час, фактично вижити, треба було мати душу і знати, якого вона походження і величі.

Паства Шептицького, хоч і була знищена, але не стала жертвою, хоч була принижена — не втратила людського виміру і спроможності любити. Хто має батька на подобу Бога-Отця, той усе переживе, насправді знову народиться і зуміє помножити та роздати отримані дари. Недаремно зараз у Росії намагаються відновити культ батька в особі канонізованого Путіним Сталіна. Люди мусять єднатися навколо великого. Таким для нас, на щастя, був і є Шептицький.

Які дари отримала Греко-Католицька Церква від Шептицького? Які з них вона зуміла розвинути, а які ще покликана віднаходити? Цими дарами є, безумовно, поворот до київських джерел, діалог із власною і світовою культурою, суспільна свідомість та потреба її політичної конкретизації, пошук єдності з Христом через приближення до інших конфесій, віднова автентичного монашества для свідчення Христа, економічна грамотність для справедливого розподілу благ, підтримка людини, незалежно від її поглядів, опіка над молоддю й повна довіра до неї, розуміння і пошана до культури сусідів для налагодження справжнього співробітництва.

 

Греко-Католицька Церква стає українською

Греко-Католицька Церква була колись денаціоналізованою і під проводом Руської Трійці повернулася до свого народу, заговорила українською. Розпочався час самоусвідомлення, виразником якого може бути отець Михайло Вербицький — автор музики гімну «Ще не вмерла України». Так само Роман [світське імя митрополита — ред.] Шептицький, відкривши свої корені, їх зміцнив, не зрікаючись при цьому надбань польської культури, а збагачуючи її новим діалогом, від якого вона довго відмовлялась.

Та сама Церква, оскільки була спільнотою «хлопів і попів», шукала свого місця серед тодішньої «еліти», тим самим піддаючись польським духовним практикам і «латинізуючись». Це привело до того, що колись одна Церква, Київська, яка розділилася між різними юрисдикціями, тепер уже надавала «релігійно-ідентичного» смислу практикам, які не були для неї природними, а прийшли з інших культур. Митрополит Андрей з великим трудом намагався відновити правдиве розуміння «свого». Для цього він, зокрема, розпочав літургійну реформу. Тепер Служба Божа звучала, як перед Берестейською унією, тобто як у православних братів.

Нагадати всім, що греко-католики є лише православними в єдності з римським престолом — ще один напрям діяльності великого Митрополита. Шептицький вважав, що важливо бути просто християнином — учнем Ісуса Христа, а головне — не забувати, що Бог просив, «щоб усі були одним». Метод Митрополита — пізнати, щоб полюбити. Така послідовність застосовувалася до власної східної традиції, до православного світу й до просування своєї окремішності серед римо-католиків. Завжди пам’яталося, що треба найперше в усьому бути християнином, а вже потім мати своє конфесійне забарвлення.

 

Богослови стають науковцями

Щоб дотримуватися цих цінностей не тільки на словах, потрібні острівці, де християнська наука по-справжньому б переживалася й актуалізувалася. Такими острівцями в Церкві є монастирі. Роман Шептицький сам вступив до ордену Василіян, щоб краще послужити своїй віднайденій церковній і національній приналежності. Йому це вдалося і він згодом, уже як митрополит Андрей, спровадив в Україну бельгійських редемптористів, сестер св. Вікентія. Їхнім завданням було продовжувати просвіту українського народу. Митрополит Андрей заснував монастир студитів для автентичної східної молитви й літургійної гармонії. Він мислив дуже масштабно і його задуми спрацьовували.

Дійсно, без знання своєї спадщини, без власної богословської науки не можна бути Церквою з власним обличчям. Багато століть богослов’я в Греко-Католицькій Церкві не викладалося українською мовою, і навіть викладачами були не-українці. Це, зрештою, не було київське богослов’я. Таке явище — не нормальне для будь-якої помісної Церкви. Задля того, щоб змінити такий стан речей, митрополит Шептицький заснував у Львові Богословську Академію та відомий журнал «Богословія». Він вишколив молодих богословів на науковців, які почали самі обдумувати свій дискурс християнського буття у візантійсько-українській традиції. Зі стін цієї вищої школи згодом вийшли ті, які розробили ідею помісності вже Української Греко-Католицької Церкви в тому значенні, що кожна Церква повинна мати й розвивати свою окрему духовність, правопорядок, літургію, устрій. В східній християнській традиції таке систематичне усвідомлення й накреслення власної ідентичності завершується патріархатом, що вказує на окрему дозрілу Церкву. В українських реаліях лише така Церква зможе жити в сопричасті із Церквою Риму, але також відновити втрачене православне сопричастя Київської Церкви, що означає знайти спільні бази для об’єднання із частинами Київської Церкви, які нині прив’язані до центрів Константинополя і Москви.

 

Різні люди однієї землі

Гуманізм львівського архієпископа проявлявся різними способами: до гуцулів говорив по-гуцульському, знав багато мов, вів діалог із єврейською громадою, захищав євреїв від нацистів, православних — від поляків, приймав російських єпископів-вигнанців, благословляв підпільну боротьбу народу проти зовнішнього окупанта, при тому високо цінуючи польську, німецьку і російську культури.

Суспільний вимір праці Митрополита виражається в сприянні й творенні кооперативів, кредитних спілок, лікарень, бурс для студентів, шкіл. Також варто згадати дбання про молодь. Час суспільної діяльності Греко-Католицької Церкви в Галичині під проводом митрополита Андрея приніс зниження алкогольної залежності серед селян, піднесення культурної діяльності сіл через творення «Просвіт», оркестрів, бібліотек, спілок господарів та інших рухів.

Напевно, треба згадати митрополита як першого збирача розсіяного українського народу на поселеннях. Він об’їхав Бразилію, США, Канаду, Аргентину, Боснію та інші країни, і там, де ступала його нога, життя емігрантів ставало краще зорганізованим, будувався храм, а подекуди, як, наприклад, у Боснії, з’являлася можливість працевлаштування для безробітних емігрантів. Дійсно, згодом було чітко видно, що в тих містах чи селах, де була своя церква, гуртувався український народ і зберігав свою національну ідентичність, а за відсутності церковної громади пропадало й культурне українське життя.

Відвідував єпископ і різні парафії України. Такі відвідини називалися «візитаціями», і про них залишилися оповідання по сьогоднішній день. Тим українцям, з якими не зумів зустрітися особисто, Митрополит писав пастирські листи. Вони були зрозумілі всім через простоту вислову, конкретні образи з життя.

Часті відвідини парафій, єпархіальні собори, конференції єпископів, видання пастирських листів, брошур, диктування інструкцій для розповсюдження — все це в той час було пробиванням інформаційної блокади, в якій знаходилося українське суспільство, все українське.

 

Соціально-політичні учні владики

Пророчий дар Митрополита полягав, наприклад, у тому, що він уже заздалегідь готував свою паству і пресвітерів до гоніння Церкви і до підпільного існування. Він вимагав від кандидатів на ієреїв, щоб вони мали подвійну професію та могли заробляти на хліб своїми руками чи головою. Пресвітери не розглядали свій церковний сан як професію, а як служіння, а це означало, що, незалежно від економічної чи політичної ситуації, вони були готові виконувати свою місію і в додатку працювати для заробітку, якщо не вистачало для життя зі служіння.

Оскільки все, що робить єпископ, є ділом Церкви в позитивному чи негативному значенні, то різноманітні соціальні чи політичні ініціативи Шептицького залишаються як спадщина Українській Греко-Католицькій Церкві. Одним із таких спадків є діяльність Митрополита на захист євреїв (про що вони пам’ятають і неодноразово згадують). Свідчення про Голодомор на Великій Україні й намагання допомогти гуманітарною допомогою — ще один вимір державницької позиції.

Розмову про багато інших аспектів життя Андрея Шептицького і його вплив на тодішню і теперішню Церкву можна і треба розвивати. Це потрібно робити, щоб шлях Митрополита став прикладом до наслідування для сучасних провідників українських церков, для батьків родин, для університетських викладачів, для економістів.

Шептицький був представником середнього й вищого класу, справжнім багатієм, який відповідав за національне майбутнє свого народу. Хто хоче йти тими слідами і дійсно бути патріотом, на ділі має еталон і приклад для наслідування. Соціально-політичні учні владики Андрея у сучасній Україні — це відповідальні і креативні інженери, чесні майстри, натхненні митці, глибокі пресвітери, милосердні лікарі, сумлінні студенти... Якщо за три останні роки Галичина зуміла численно дарувати Україні відважних добровольців і сердечних волонтерів для Майдану і російсько-української війни, замінюючи при тому функції держави, — це значить, що спадок родини Шептицьких приніс свої плоди. І знову народжується справжня українська шляхта як відповідальна суспільна верства за служіння і розвиток нації!

Український журнал