Тато
(Скачати весь номер: 5/2015 [PDF, 2.1 Mb])
Текст: Софія Кочмар, журналіст, Київ
У мого тата своя війна. Минулого року після перших жертв на Грушевського, коли ми з мамою схлипували від отриманих новин із Києва, тато збирав речі до Чехії. Він уже 7 років там працює, а додому приїжджає хіба двічі на рік. Я була впевнена, що він робить помилку — всі ми маємо бути в столиці, тримаючи в руках шини і коктейлі Молотова. А мій тато їхав в інший бік. От я і дорікнула йому. Мама тихо шепнула мені: «Не смій — він у нас чесний і таки поїде до Києва, а ми залишимося без батька і хліба». Що вона говорить? Як це — без тата?
Зовсім не знаю свого тата, бо третину мого життя він був не вдома, як і багато хто з вас. У психологів є такий термін «соціальне сирітство», що означає стан, коли діти залишаються сиротами при живих батьках, бо ті через роботу, подорожі ухиляються від виконання батьківських обов’язків. Так от, не вірте їм. У мене є тато. Навіть якщо він давно відучив мене від частих обіймів, я знаю, що таке праця, самостійність і впертість. Це від нього.
Тато дзвонить двічі на тиждень. Кожного разу питає маму про мене: «Що там?». «Мамо, скажіть, що заміж виходжу!» — пожартувала. Він настільки чекав такої відповіді, що забув перепитати: за кого? «Я тут бачив дуже гарні весільні стакани і подумав, що куплю їй ікону в подарунок!» — подзвонив наступного тижня. Він досі злиться на нас за такі жарти, певно, все моє дитинство чекав такого дзвінка.
Моєму братові було три роки, коли у нього раптом зросла температура до 38 градусів. Тато був удома сам з двома дітьми. Він переживав, бо Юрко важко переносив ліки. Мама йому завжди давала їх у порошку, а він усе одно не пив. Це я пам’ятаю. Я досі можу показати, звідки я спостерігала за тим, як малий лежить на ліжку, а біля нього сидить тато.
«Ну, ось він знову його так любить! А я просила взяти мене на руки, то ні, а біля Юри знову бігає, ніби той маленький, — ревнувала. — Навіть компот приніс!».
«Софійцю, візьми горнятко, але не пий, бо бачиш, як Юрчик захворів. Теж так будеш, як вірус підчепиш!». Компот був з малини і червоної смородини. Кислий трохи.
В дитинстві у нас з братом було надважливе завдання: щодня ми облазили всю стодолу, шукаючи місця, де неслися кури. Це було складно, бо яєць могло бути дуже багато і високо під дахом, а донести їх треба було цілими. Одного разу навіть тато до нас приєднався. То був надзвичайний ранок, бо якраз тоді наші кури знесли шоколадні яйця. «Мамо-мамо, подивіться, що ми маємо!» — пам’ятаю, як гукала з-під стріхи.
Згадала цю історію минулого тижня, коли в супермаркеті побачила гігантський кіндер-сюрприз. «Ого, а наші кури таких не несли!» — подумала.
Мій тато простий чоловік. Робочий. Він із тих, кому довелося жити на постійному зламі системи. Цукровий завод, який будували все його дитинство, збанкрутував у перший рік, коли він прийшов туди працювати на котельню.
Тоді годинники на ринку були дорогі. Саме той — тридцять гривень. Це точно. Але він одразу був приречений: металева защіпка час від часу відкривалася сама по собі, а від цього в годинника або розбивалося скло, або просто переставав працювати.
Ми з татом йшли кладкою через річку. Повітря було ще досить морозне, хоча вже не було снігу. Я повернулася, і годинник впав у воду. «Тату, дістаньте!» — почала плакати я. «Він уже не працюватиме!», — сказав тато. «Але я бачила, куди він впав», — вказувала на кола, що залишилися на поверхні води. Тато скинув одяг і поліз у воду. «Тату, що там?» — не заспокоююсь. «Нема!» — розсердився він. А в руках тримав той годинник, стрілка якого вже ніколи не йшла вперед.
Ми чекатимемо вдома, тату!
