Ukraiński Żurnal - 5/2015

Монахи Шептицького

(Скачати весь номер: 5/2015 [PDF, 2.1 Mb])

Текст: Оксана Козак, Львів

Чому Андрею Шептицькому настільки залежало на творенні монашого чину студитів? І якими наслідками таких зусиль можемо втішатися сьогодні? Невже якийсь один, навіть дуже поважний, монастир може змінити Церкву і Державу?

Одним із головних життєвих завдань митрополита Андрея Шептицького було оновлення Української Греко-Католицької Церкви. Владика розумів цю працю як історичну місію у лоні Вселенської Церкви — єднання Сходу й Заходу. Йому йшлося про відновлення східних традицій без порушення зв’язку з Апостольським престолом. На його думку, УГКЦ могла і мусила показати, що повнота єдності з Апостольським престолом аж ніяк не суперечить ані літургійним обрядам, ані богослов’ю східного монашества, ані ментальності східних українців-християн. Для цього необхідна була потужна методологічна богословська база, повернення монастирів до активної діяльності. Саме тому митрополит Андрей оновлення й модернізацію Церкви почав із чернецтва. Саме тому стільки уваги приділяв відродженню східного монашества Української Греко-Католицької Церкви й заснуванню, зокрема, східних гілок чинів студитів та редемптористів, підтримці ордену отців василіян, інших чернечих згромаджень.

Розвиток монашества
Перші чернечі обіти Андрей Шептицький прийняв у Добромильському монастирі отців василіян у віці 23 років. І вже за монашого життя розпочав місіонерську працю як проповідник. Тоді ж заснував друкарню й видавництво релігійного часопису, проводив реформи чернечих спільнот, займався впорядкуванням монастирів, викладав у богословській школі отців василіян.
У 1901 році, у львівському храмі Святого Юра, побудованому владиками з роду Шептицьких, новопоіменований митрополит Андрей у привітальній промові до вірних сказав: «Коли я обіймаю становище руського митрополита, то я ним хочу бути і буду ним». І цим словам був вірний до кінця життя. Розуміння того, що справжня любов до Бога — це діяльна любов до Господа й ближнього, позначило все життя владики. Тому й діяльність Митрополита була, так би мовити, багатовекторною, спрямованою і на суспільство, й на внутрішньоцерковну діяльність.
Зокрема, митрополит Андрей велику увагу приділяв розвитку монашества в Галичині, яке на початок минулого століття було нечисленним: чоловічий та жіночий монастирі отців василіян й жіноча громада сестер служебниць. До слова, саме жіночих чернечих покликань у Галичині було багато, проте то були переважно латинські монастирі. Саме тому Митрополит заопікувався кількома жіночими згромадженнями східного чернецтва — сестер студиток, сестер Святої Родини, сестер йосафаток, сестер йосифіток й сестер мироносиць. Ці жіночі чернечі громади розгорнули активну соціальну діяльність — опікувалися сиротинцями, дитячими садочками, робітнями.

Подарував дім, купив монастир
Саме завдяки Андрею Шептицькому у Галичині постала українська гілка ордену редемптористів. У 1913 році члени ордену з Бельгії прийняли греко-католицький обряд в Уневі. Центри редемптористів були на Збоїщах під Львовом (гімназія з інтернатом та новіціят), та на Голоску (дім філософсько-богословських студій). Місійні доми існували у Станіславові й Ковелі, у Львові й Тернополі. Отці редемптористи мали намір заснувати в Галичині й чин сестер, проте цьому задуму зашкодила Друга світова війна й комуністична окупація.
Чернечим спільнотам, які Митрополит застав у Галичині, він теж приділяв багато уваги й надавав всіляку підтримку. Так, чину отців василіян подарував у Львові свій будинок із просторим подвір’ям, на якому мав постати центральний дім провінції з новіціятом і школами. Сестрам василіянкам купив монастир у Львові, де розмістилися й монастирський дитячий сиротинець, і дівочий інститут, і гімназія. Сестрам служебницям допоміг у купівлі центрального дому. З обох чинів — Святого Василія Великого та Згромадження сестер Служебниць, — після знищення УГКЦ в Галичині, у світі залишилося лише те, що розбудували вислані на місійну працю ченці й черниці, а також їхні центральні доми в Римі.
Однак найбільшої уваги Андрей Шептицький приділяв розвитку чину студитів, підтримавши рух, який захопив Галичину в кінці XIX століття, — рух за віднову первісного чернечого життя східного зразка, «свого, дорогого, рідного», як сказав один із монахів.
У 1901 році Андрей Шептицький заснував монастир студитського правила. Перші студити жили під Львовом, у Скнилівській Лаврі, а вже у 1919 році митрополит Андрей передав їм Унівську обитель, яка отримала статус Лаври. Головним настоятелем студитів у чині архімандрита до кінця життя був митрополит Шептицький, а по його смерті — його брат ігумен Климентій.

З духовного центру — концтабір для духовенства
Завдяки опіці Шептицьких розвивався і Унівський монастир, і чин студитів. У Типіконі (Уставі), опрацьованому Шептицькими, йшлося: «Монаше життя має одне правило — Євангеліє Ісуса Христа, і одну ціль — спасіння душі. Як східні монахи, боремося за досконалість, додержуючись правил Святих Отців Сходу, і тому хочемо заховувати всі монаші традиції Сходу». Окрім чернечої діяльності й монастирської господарки, студити опікувалися ремісничими робітнями, сиротинцями, бурсами в Уневі і на Личакові у Львові, бібліотекою «Студіон» (Львів), малярською школою й палітурнею (Унів) тощо. Унівські брати займалися пасторальною опікою прочан, культурно-освітницькою діяльністю, катехизацією — ці традиції у Лаврі сьогодні відроджено. Ченці займалися й науковою діяльністю, при монастирі була велика бібліотека, друкарня, іконописна майстерня. За короткий період Унівська Лавра стала визначним духовним центром усієї Галичини й не тільки.
Та комуністичний режим зніс усе. У 1946 році, після ліквідації УГКЦ, у Святоуспенській Лаврі в Уневі було влаштовано концентраційний табір для католицького духовенства, яке відмовилося прийняти російське православ’я. А наступного року заарештовано архимандрита Климентія. Він помер у Владімірскій тюрмі у віці 82 років. Українська Греко-Католицька Церква проголосила Климентія Шептицького Блаженним.
У ті часи в Галичині залишилося близько 150 ченців-студитів, яких очолив архімандрит Никанор (Дейнега), а згодом — архімандрит Юрій (Макар). Вони жили у звичайних домах, працювали на державних роботах, зазнавали переслідувань КДБ, але водночас зберігали монаші устави та правило молитви, в умовах підпілля служили людові катакомбної Церкви.
Невеликі групи монахів-студитів осіли в Канаді, у Вудстоку, де заснували обитель, названу Святоуспенським монастирем у пам’ять матірної Лаври в Уневі. Опіку над студитськими ченцями поза Україною взяв на себе патріарх Йосип Сліпий по звільненню з радянської неволі. Поблизу Рима він заснував монастир Святого Теодора Студита — «Студіон».