Ukraiński Żurnal - 5/2015

Культура пам’яті

Текст: Остап Лозинський, НМШ, Львів

110 років тому, у лютому 1905-го, митрополит Андрей Шептицький засновував у Львові «Церковний музей». За основу взяв власну колекцію. Спочатку музей розташовувався на Святоюрській Горі, у п’яти кімнатах митрополичої резиденції. За п’ять років його перейменували на «Національний музей імені митрополита Андрея графа на Шептичах Шептицького», а у липні 1911-го — на «Національний музей. Ювілейна наукова фундація Галицького митрополита Андрея Шептицького». Тоді ж для цієї унікальної збірки творів давнього українського мистецтва, яка активно поповнювалася новими надходженнями, Митрополит викупив віллу професора Дуніковського на вулиці Мохнацького, 42 (тепер Драгоманова, 42). І за два роки, 13 грудня 1913-го, митрополит Андрей Шептицький урочисто передав у дар українському народові створений ним музей. Чому настільки цінною була ця установа у той час? І чим сьогодні, коли Львів уже давно український, живе Нацмузей імені Шептицького?

Зароджене на хвилі національного піднесення в Україні постання такого музею на початку ХХ століття стало важливою подією для українського народу, вага якої була засвідчена не тільки українською, а й світовою пресою. Про колекцію писали у Росії, Польщі, Німеччині, Франції, Італії та навіть у заокеанських США. То була не просто виставка творів, а музей у найширшому розумінні цього слова. З перших днів діяльності було започатковано тісні зв’язки з відомими знавцями музейної справи у Варшаві, Празі, Відні, Москві, Києві, Петербурзі та в інших містах.
Ще від самого початку митрополит Шептицький, який добре розумів важливість мистецтва для формування української ідентичності, запрошує до роботи Іларіона Свєнціцького. Ця подія була рятівною і дуже важливою для молодого науковця, адже тодішнє москвофільське керівництво Народного дому, де він працював, позбавило його роботи. Відтак він дістає запрошення від митрополита Андрея Шептицького взятися за упорядкування його музейних збірок. Свєнціцький з ентузіазмом став готувати основу майбутнього музею. З метою поповнення збірок він, щойно взявшись за доручену йому справу, здійснив чотиримісячну подорож Наддніпрянською Україною, Росією, Білоруссю. Далі поїхав на Бойківщину та на Лемківщину, де зібрав багато цінних для музею пам’яток. Пізніше вчений писав: «За ціль новозаснованого музею митрополит Андрей ставить зібрати, систематизувати, упорядкувати і зберегти для науки пам’ятки культурно-церковного життя південно-західної Руси-України». І цим усе сказано.
Ясна річ, діяльність Свєнціцького-директора не обмежувалася лише адмініструванням. Він був творцем перших експозицій та виставок, а також відкрив реставраційну майстерню, активно співпрацював з художниками та дослідниками мистецтва, а водночас сам провадив надзвичайно плідну наукову діяльність. На початках у музеї працювали також Михайло Бойчук, Михайло Драган, Ярослава Музика, Ярослав Пастернак, Євген Пеленський, Володимир Пещанський, Віра Свєнціцька, Володимир Січинський, Модест Сосенко, Петро Холодний, Вадим Щербаківський. Тут важливо наголосити, що всі вони зробили значний внесок у вивчення творів українського мистецтва, розробку критеріїв його поцінування, методику реставрації іконопису, розвитку музейної справи в Галичині.
...Фондові збірки музею поповнювалися завдяки численним експедиціям, подарункам художників, які вважали за честь, щоб їх твори потрапили до збірки Національного музею. У 1930-х роках, у зв’язку з необхідністю розширення виставкових площ, на подвір’ї вілли збудували нові корпуси. Робота кипіла. Музей жив.
Слід згадати про те, що важливим напрямком діяльності Митрополита була допомога молодим митцям. Серед них, звичайно, і Олекса Новаківський, який на запрошення митрополита Андрея у 1913 році оселяється у Львові, у віллі Яна Стики. Той будинок — імпозантна двоповерхова споруда із червоної цегли, виконана у неороманському стилі. Споруда є пам’яткою архітектури кінця ХІХ століття, що постала за проектом відомого львівського архітектора Юліана Захарієвича і свого часу була власністю польського художника Яна Стики. Саме тут Ян Стика разом із Войцехом Коссаком та Зигмунтом Розвадовським малювали знамениту панораму «Битва під Рацлавичами», яка до війни експонувалася неподалік вілли — у спеціальному павільйоні-ротонді у Стрийському парку (тепер експонується у Вроцлаві). У 1907 році будинок придбав митрополит Андрей Шептицький, а 1908-му подарував Національному музею у Львові — як фундацію для потреб митців. Перші десять років тут епізодично проживав Модест Сосенко — талановитий художник-новатор, творець стилю «український модерн» у монументальному мистецтві України. І нарешті у 1913-му сюди переїхав Олекса Новаківський. Він прибув із сім’єю з Кракова. Творча майстерня митця розмістилася на другому поверсі будинку у просторій, з верхнім освітленням, залі. Поруч, у п’яти кімнатах, було помешкання художника, його дружини та двох синів — Ярослава і Ждана.
Оскільки постать Олекси Новаківського і для Львова загалом, і для музею зокрема була багато у чому визначною, слід окремо згадати про те, що у 1923–1935 роках у майстерні цього художника діяла на правах приватного закладу перша в Галичині українська мистецька школа, в якій навчалось у різний час майже сто молодих талантів з усіх кінців України. У той час майстерня Новаківського і його школа були одним із найактивніших у Львові осередків українського мистецького життя. Атмосфера молодого творчого ентузіазму, що панувала у стінах школи, та візіонерське малярство самого Олекси Новаківського — все це привертало увагу культурної громадськості Галичини. Майстерню відвідували визначні представники української творчої інтелігенції, шанувальники, меценати та критики мистецтва. Окрім самого Митрополита, тут бували навіть відомі політичні діячі Олександр Барвінський та Дмитро Левицький, письменники Богдан Лепкий, Василь Стефаник та Ольга Дучимінська, поети Микола Вороний, Богдан-Ігор Антонич, юристи Володимир Старосольський, Іван Голубовський, Юрій Морачевський, лікарі Олександр Барвінський-молодший, Іван Панчишин, Іван Курівець, музиканти Василь Барвінський, Богдан Кудрик, мистецтвознавці Микола Голубець, Лідія Федорович-Малицька, Володимир Залозецький, архітектори Євген Нагірний, Володимир Пещанський та художник Осип Курилас. Цей довгий перелік видатних постатей важливий, аби продемонструвати, наскільки спільнототворчим, наскільки важливим для розвитку українськості був музей, заснований великим Митрополитом. Тут були всі!
...Сьогодні Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького є одним із найпотужніших в Україні та світі осередків збереження, вивчення та популяризації надбань української духовно-мистецької спадщини. Це понад 180000 експонатів! Предметом особливої гордості є найповніша і найчисленніша в Україні збірка українського середньовічного сакрального мистецтва ХІІ–ХVІІІ ст., а найбільш вартісним є зібрання творів іконопису ХІІ–ХVІІІ ст. (понад 4000 одиниць), у тому числі пам’ятки золотої доби українського іконописного малярства (приміром, «Юрій Змієборець» ХІV ст. зі Станилі, «Архангел Михаїл з діяннями» ХІV ст. зі Сторонної, «Св. Параскева П’ятниця» ХІV ст. з Ісаїв, «Богородиця Одигітрія» ХV ст. з Красова та ін.). Вартісні пам’ятки писемної культури ХІ–ХVІІІ ст. зосереджені у фонді рукописів та стародруків. Мова про Бучацьке Євангеліє (початок ХІІІ ст.), Пандекти Антіоха (1307 р.), кириличні інкунабули друку Швайпольта Фіоля, Франциска Скорини, Івана Федорова та ін. Цінними є зібрання графіки (понад 30000 одиниць), скульптури, народного мистецтва (понад 30000 одиниць). У фондах живопису ХІХ – початку ХХ ст. представлено твори класиків української образотворчості — Шевченка, Копистинського, Устияновича, Васильківського, Труша, Кульчицької, Новаківського.
Окрім того, до складу музею сьогодні належать художньо-меморіальні музеї, експозиції яких розгорнуті у колишніх оселях та творчих майстернях митців — Івана Труша, Олекси Новаківського, Олени Кульчицької, Леопольда Левицького.

Яким є Музей імені Шептицького сьогодні? І чому так?
На сучасний стан музею, звісно, вплинули історичні обставини в час тотального ідеологічного тиску в умовах відсутності держави. Установа пережила репресії музейних працівників, вагома частина збірки була знищена за ідеологічними принципами, вимушені передачі іншим музеям окремих музейних пам’яток, а то і цілих фондових груп не були рідкісним явищем. Проте завдяки відданості музейних працівників вдалося зберегти надбання музею, адже основним завданням було власне збереження музейних збірок для майбутніх поколінь. Збереження спадщини мусить реалізовуватися не через створення певних бар’єрів, а навпаки — через їх стирання, тобто залучення прихильників до роботи, до поширення у такий спосіб культурних цінностей. Музей зберігає пам’ять про минуле, але потрібно пам’ятати й про другу, не менш важливу функцію музейної галузі — не тільки зберігати пам’ять, але й пояснювати значення нашої спадщини наступним поколінням. І кожному наступному поколінню потрібно пояснювати це мовою, яка є для нього зрозумілою. Тому музей змушений бути інноваційним, креативним, яскравим. Він мусить бути привітним і «своїм».
У доволі важкий економічний час музейна галузь, як і культура загалом, переживають не найкращі часи. Попри неможливість поповнення музейної колекції новими пам’ятками шляхом закупівлі, попри роками незавершений ремонт палацового комплексу музею на Драгоманова, 42, попри проблеми з фондовими та експозиційними площами, попри крадіжки з фондів музею та цілий комплекс інших проблем, працівники Національного музею імені Шептицького таки не зневірюються. Не вдається на високому професійному рівні реалізовувати наукові, виставкові, освітні, видавничі та реставраційні проекти. Останніми роками музей намагається відповідати вимогам часу, запроваджуються інтерактивні форми комунікації з відвідувачами, пріоритетним аспектом є робота з дітьми та молоддю. Музей як інституція культури пам’яті мусить зуміти підняти перед собою нові сміливі питання і знайти чіткі шляхи пошуку відповідей. За відсутності достатнього фінансування це складно. Складно, але можливо.