УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 1/2008

Конкурс на народ: Україна у чеській полеміці

(Скачати весь номер: 1/2008 [PDF, 3.4 Mb])

Текст: Давід Свобода, Прага 

До самого кінця т.зв. першої республіки Бенеш так і не позбувся слави українофіла, якою повинен завдячувати своїм противникам. Але нічого чужішого для нього не було, про що свідчать і відгуки його демократичних критиків. Нова журналістська зірка першої республіки Фердінанд Пероутка у день свого 26-ліття писав: «У закордонній політиці Чехословацької Республіки існує одне туманне та неясне місце: ставлення до українського питання», — а все ж це питання для нас не означає «сухий академічний предмет, яким цікавляться лише на університетських семінарах» — це, навпаки, одне з найбільш практичних політичних та економічних питань. Пероутка його навіть назвав ледь не іспитом для нашого відчуття політичної реальності, і лише особливі та виняткові обставини, мовляв, спричинилися до того, що не визнається важливість цієї проблеми, і що про українські справи «мислимо дуже мало і що висновки цих роздумів залишаємо для особистих потреб». Пероуткові заважало те, що у роздумах про ставлення Чехословаччини до оточуючих держав Україна, як «вже не дуже віддалене майбутнє», не має місця. Бенеша він осудив за те, що той у своєму експозе, де значний простір приділявся Росії, про це питання не згадав ані словом. «Тиша у цьому куті нашої закордонної політики не відповідає славнозвісному реалістичному чуттю нашого закордонного міністра. Насправді ми вирішили замовчувати українську проблему? Перед ким її хочемо замовчувати? Хіба що перед собою. (...) Ми є останній народ і остання держава, яка мала би причини великою мірою сприяти тому, щоб над українським питанням нависало perpetuum silentium, (...) зрештою, то не є справжня слов’янська політика». Шукаючи добрі відносини з Росією, писав Пероутка, ми мусимо шукати і добрі відносини з Україною, оскільки Україна є частиною цієї Росії. «Єдина і неподільна» Росія, як разом з багатьма вірив і сам автор, вже не існуватиме інакше, ніж федеральний союз. Наша вірна слов’янська політика мала б тільки підтримувати українські устремління до самостійності.  «Сміливими» були уявлення Пероутки про співвідношення українського питання з міцністю більшовицької держави. «Якщо рухне більшовизм, тоді можна буде сказати з впевненістю, що у день його падіння, якщо не скоріше, постане самостійна Україна (...) Звісно, справа не обернеться таким чином, що Росія звільниться і потім дасть Україні свободу».Категоричним опонентом подібних висновків стало видання «České slovo», орган (національних) соціалістів, який підтримував русофільські традиції своєї партії. Серед помилкових суджень про поразку більшовизму була також ідея падіння більшовизму спершу в Україні та інших «околицях», що потім, за принципом доміно, повинно було вразити Москву; цю ідею поділяли і сили, що заступалися за український сепаратизм. «Це вчення було побудовано, зокрема, з тією метою, щоб здобути західні держави та слов’янські народи для реалізації воєнного плану німецького імперіалізму для відторгнення південної, малоросійської гілки російського народу та російської держави». У кінцевому результаті такий розвиток матиме підбадьорливий ефект для більшовиків. Редакція посилалась на авторитети, зокрема на Масарика, який у «Новій Європі» визнав лише відторгнення Фінляндії та Польщі, очікуваний протест прозвучав також у статті професора Лубора Нідерле, написаної на замовлення газети «Tribuna». Відомий археолог відштовхувався від нещодавно надрукованої статті Алоїса Крейчі, який писав: «Підступна російська та польська політика, яка не дотрималась жодного з договорів з українцями, зрештою виховала з українців тип особливого, закритого та недовірливого народу». Але Крейчі бачив, що згодом німці реалістично засновували культурні, економічні та політичні німецько-українські організації, на що реагував із сумом: «А що робимо ми? Чи не проганяємо ми своїм холодним ставленням і нерозумінням цих людей назад до Відня та до Берліна?»Вже вступні рядки реакції Нідерле вказували на те, що автор став на позицію полеміки. Стаття поважного академіка віддзеркалювала скрутне становище, у яке потрапив чеський науковий дискурс при конфронтації з реальністю нової Росії. Політична обережність була настільки сильною, що перешкоджала дивитися на ситуацію неупереджено та дозволяла використовувати аргументацію, що виходила із суб’єктивних суджень та почуттів. Чеське суспільство, зрештою, не було готовим прийняти настільки разючий прорив, яким би стала українська самостійність.Спершу йдеться про те, чи українці по праву домагаються своєї національної та державної самостійності, а потім — чи справді етнографічне відношення до решти Русі є таким, як вони стверджують? Нідерле не міг погодитися з обома речами водночас. «Я щиро бажав би українцям, щоб самостійна держава, яку можливо здобудуть, принесла їм бажану свободу, блаженство та мир. Але не вірю у це (...) Навпаки, я переконаний, що самостійна Україна (...) принесе з собою небувалий розбрат та бій двох найбільших слов’янських держав (...) Велика Росія не зможе бути без Чорного моря, а якщо відносини України до тої Русі будуть такими, що нова держава буде останній перешкодою у вільному доступі до Чорного моря, то тоді виникне братовбивчий бій, гірший за інші». Своїм ідеалом опонент представив співжиття обох самостійних (sic!) держав в одному цілому. І хоч автор допускав відмінності між «Великою» та «Малою Руссю», але не приховував те, що для нього вони не більші ніж відмінності між чехами та словаками — недостатні для того, щоб виключити українців з «лона російського народу, частиною якого вони є так само, як білоруси та великоруси».Полеміка між Нідерле та Крейчі неначе підсумовувала основні рефлексії обох, відмінних у поглядах, таборів: Крейчі приписував українському державному управлінню поважну традицію. До Хмельницького Україна мала власні органи управління, армію та закордонне представництво і, як він згадував, українці вважались за Петра Великого найкращими дипломатами і багато з них було покликано на службу до російських царів.Нідерле (з антропологічної точки зору) припускав, що між обома народностями існують помітні відмінності, але всередині кожної з них — у першу чергу української — існують настільки великі відмінності, що «не можна проти себе поставити один український тип проти типу великоруського». Об’єктивного іноземця, який пізнав Росію, розсмішить твердження, що мешканці «Київщини» та «Полтавщини» мали би бути іншим (ніж росіяни) народом.Внесок Нідерле до дискусії вийшов поза межі сторінок газети «Tribuna» та спричинив значний розголос. Його погляди не залишилися непоміченими з боку Степана Смаль-Стоцького, який двома роками пізніше відплатив вченому тим, що через «негативний погляд» Нідерле на українське національне питання не зарекомендував поважного славіста як члена вченого товариства ім. Шевченка, всупереч тому, що ім’я Нідерле фігурувало у листі-пропозиції. Нідерле, тим не менш, дочекався членства через два роки (у 1925 р.), коли українська еміграція почала пов’язувати з ним надії на власне представництво у новоствореному Слов’янському інституті.Натомість складнощів уникнув історик Східної Європи Ярослав Бідло. Його публіцистичний доробок не відзначався стриманістю щодо українського питання. За два місяці до опублікованої статті Нідерле у заголовку своєї статті він поставив запитання «Скільки є слов’янських народів?» До війни вчитель отримував відповідь — сім: чехословаки, поляки, росіяни, лужицькі серби, сербохорвати, словенці, болгари. Та вже тоді у вчених були розбіжності. «Хоча в моїх руках знаходилась редакція “Слов’янства”, я не вимагав у окремих співпрацівників доведення їхніх поглядів; оскільки це питання мало у науці ще характер суперечливий, я залишив їм повну свободу у цій справі. Однак для мене воно суперечливим не було, оскільки я усвідомлював, що жодна сила не примусить українців вважати себе народом, тотожним з великоруським». Він поділяв також жаль та незадоволення чеського суспільства з приводу того, що це ставить під загрозу єдність великої та могутньої Росії, але додавав, що «детальнішим вивченням російської та польської історії я поступово з’ясував, що український “сепаратизм” сягає корінням глибоко до минулого (...)».Таким чином, Бідло дійшов до переконання, що український націоналізм є явищем того ж походження та характеру, що і новий націоналізм чеський, словенський тощо. «Я визнав, що абсолютною нісенітницею є переконання, що якась дипломатична інтрига або махінація сама по собі могла би викликати національне усвідомлення у мас людей аж до найдальших сіл та хуторів або навпаки, що політичні силові або штучні засоби змогли би погасити та викорінити з народу його національне усвідомлення та устремління (...)» Передусім у квантитативному питанні він зайняв цілком відмінну від попереднього оратора позицію, яка базувалася на психологічному реалізмі: вихідною думкою було переконання, що право обрати собі ідентичність належить самому народу. Якщо українці відчувають себе самостійною нацією — руйнується кожна мовознавча, етнографічна або культурна теорія: тут можна у найкращому випадку робити висновки аж потім, на підставі вже поясненого питання, чому народ, у якому мовознавець бачить лише плем’я, жадає для себе статусу народу. Історик має, зрештою, компетенцію лише пояснити «чому так діється, що шльонзак (мешканці польсько-чеського прикордоння у Сілезії – прим. перекл.) не хоче бути поляком». Якби свідомі не бралися за несвідомих, з них би могли розвинутися і цілком нові етноси (напр., з карпатських русинів, у Боснії тощо), але агітація змусить кожного обрати національність. Бідло прикладом такого штучного утворення наводить Югославію і ставить риторичне запитання: чи існує один південнослов’янський народ? Не інакше, ніж для роздумів, чому у Словаччині таку підтримку має Андрей Глінка. «Може наука сьогодні точно (...) відповісти на запитання, яких і скільки ж є слов’янських народів? (...) Я за те, щоб наука служила політиці, але не так, щоб для політичних акцій шукала аргументи “ad hoc” (для даного випадку – прим. перекл.) і де їх нема, там щоб їх створила, добилась, а щоб політиці подавала свої відносні об’єктивні висновки, холодний матеріал (...) Я вважаю, що якби слов’янська наука поводилася тільки науково, вона могла би покласти край численним сутичкам між слов’янськими народами у національному питанні (...)”.

Український журнал