УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 1/2008

Як її ділять поляки

(Скачати весь номер: 1/2008 [PDF, 3.4 Mb])

Текст: Анна Вилєґала, Варшава 

Поняття «двох Україн» протягом останніх декількох років зробило запаморочливу кар’єру. Микола Рябчук, пишучи 2001 року першу статтю про дві України, певно, й не підозрював, що за кілька років цей термін стане поняттям-ключем, а його полеміка з Ярославом Грицаком розростеться до таких розмірів. Хочу спробувати подивитися на це питання з польського боку і побачити, яке відлуння мала в Польщі ця інтелектуальна дискусія і що для поляків означають дві України. Бо, здається, в польській колективній уяві поділ України на дві чи більше часом означає щось цілком інакше... Кольорова революціяУкраїнські суперечки про кількість Україн не залишилися в Польщі непоміченими. Але спочатку вони відбилися луною переважно у вужчих колах осіб, зацікавлених українською проблематикою. Лишень події Помаранчевої революції привернули до цього питання увагу ширшої громадськості. У Польщі рецепція Рябчукової теорії збіглась із наголошенням у медіа «революційних» подій, а тому дві України означають для поляків найперше «помаранчеву» і «блакитну» Україну. Ця перша, що підтримує Ющенка, є прозахідною, прогресивною, хоче демократії, говорить доброю українською, має традицію опору комунізмові та боротьби за незалежність. Десь там несміливо озивається пам’ять про те, що вона гризеться з Польщею, мов кіт із собакою, за Цвинтар Орлят, але в довколареволюційній ейфорії ця пам’ять відійшла на другий план. Друга Україна, ота «блакитна», голосувала за Януковича, тужить за добрими часами Країни Рад, поглядає в бік Росії і загалом є нецивілізованим, російськомовним молохом, що складається переважно з донецьких шахтарів. Ту першу Україну треба підтримувати, надсилати посилки, леліяти її на міжнародній арені, другу ж — або охопити програмою прискореної освіти (хай навчаться говорити українською і навернуться до пошанування європейських цінностей), або ж тихцем і без жалю віддати Росії.Звісно ж, це дуже спрощене бачення, але воно дає уявлення про те, в яких тонах польські медіа висвітлювали українські події 2004 року і який образ двох Україн міг вирости на такому ґрунті. А медіа — як і всі медіа — надають перевагу яскравим барвам. Здається, поляки радо підхопили Рябчукову схему двох Україн, але десь поділася друга, засаднича частина полеміки Рябчука з Грицаком, повідомленням якої було констатування, що цей незвично місткий конструкт є метафорою, що означує два протилежні полюси українських ідентичностей, між якими може знаходитись безліч проміжних цінностей.Те, що в польській рецепції міфу про дві України було нового, це виразна оцінковість: у польському варіанті міфу виразно видно, що одна Україна добра, а друга — погана. Польський наплив спостерігачів досконало вписувався в традицію польської «цивілізаційної місії» на сході, хоча це була вже не цивілізаційна, а демократизаційна місія, що поважає право сусіда вирішувати власну долю. Чи, може, радше право кращої української половини наполягти на своєму і переконати в своїй правоті ту гіршу половину. 

Історія, література і символи

Певно, варто було би замислитися над тим, чому теорія двох Україн, потрактовуваних географічно, впала в Польщі на такий благодатний ґрунт. Мені здається, що витоки цієї ситуації треба шукати в історичному контексті польських зв’язків із Україною. Спадщиною І Речі Посполитої був дуже виразний оцінковий поділ України в польській свідомості на дві частини: «нашу» (знану, цивілізовану, культурну) та «чужу» (поза досяжністю наших впливів, незнану і небезпечну). «Наша» частина України (ця добра) охоплювала території, що довший чи коротший час входили до складу польсько-литовської держави, на яких вдалося прищепити польську та латинську культуру, поставити обійстя, замки і костели. «Чужа» Україна — це землі бунтівні або ніколи не завойовані, Дике Поле, де живуть козаки і татари.У політичному розумінні «наша» частина України поступово скорочувалася від середини XVI століття, поступалася «чужій» Україні, щоби остаточно зникнути разом із Річчю Посполитою як незалежною політичною формацією наприкінці XVIII століття. У символічному просторі саме втрата українських земель поклала початок кар’єрі міфу Кресів і Дикого Поля — двох протилежних символічних реальностей. Виплекані романтиками образи всіяної обійстями та вишневими садочками «нашої» України та сусідської їй «чужої», дикої степово-козацької України надовго вросли в нашу національну уяву, підживлювані з часом романами Сєнкевіча й інших співців польських Кресів.Сьогодні сила впливу цих образів значно менша бодай же тому, що дедалі менше людей читають літературу доби романтизму, поволі відходить і останнє покоління поляків, що народилися на українських землях. Романтичну візію Кресів і степу в сучасній рецепції піддано значній модифікації на рівні і змісту, і оцінковості. Щораз далі зменшується чи й зовсім зникає ревізіоністськи забарвлена ностальгія за Кресами. Сентимент залишається, але постає радше як спокійна ностальгія, ніж колись дошкульне відчуття браку. Змінюється і уявлення про ту другу, «не-нашу» Україну. Якщо раніше це був страх, змішаний із захватом, відчуття чужості, не позбавлене, проте, зацікавлення — засмаглі козаки, що мчать галопом через степ, і інші деталі цього мальовничого літературного комплекту — то сьогодні їхнє місце зайняли так само сильно демонізовані, але значно менш вдячні образи шахтарів із Донецька. Ними захопитись якось значно складніше, ніж козаками, може тому, що вони менш естетичні, а може тому, що живі й справжні, не літературні. 

Стереотипи й інші конструкти національної уяви

Історичний контекст і давня традиція символічного поділу України навпіл спричинилися до того, що міф про дві України впав у Польщі на сприятливий ґрунт. Потужне коментування в медіа легко наклалося на набутки колективних літературно-символічних уявлень, і ось що з цього вийшло: помаранчево-блакитний дуалізм, що ясно і просто говорить, кого треба любити і підтримувати, а кого — ні. Такий образ України в польських очах є неповним і неправдивим, але, однак, це вже є кроком уперед, порівняно зі стереотипним уявленням пересічного поляка про Україну перед Помаранчевою революцією. «Дореволюційний» стереотип метався між сентиментом до напівреальної України кресів із минулого та нехіттю в ставленні до сучасних українців, що асоціювалися переважно із торгівлею на базарі з початку 90-х років. У цілком іншому вимірі, але це теж була схема двох Україн — кращої і гіршої, доброї та поганої.Після 2004 року соціологічні дослідження почали показувати раптове потепління почуттів поляків до українців. Соціологи пов’язували це почасти з емпатією, що виростала з польського досвіду «Солідарності», а почасти — із особистим заангажуванням безлічі молодих поляків у революцію. Українці дуже виросли в наших очах, особливо, якщо взяти до уваги їхнє місце майже в самому кінці рейтингів до 2004 року. Треба визнати, що позитивний образ України в польській уяві є сильнішим, і, коли треба, він переважає негативний. Цьому сприяє і популярна в Польщі сентиментальна туристика, оздоблена численними літературними листівками з подорожей до Львова, Дрогобича чи Софіївки, повними позитивних описів, а ще нам готують чергову порцію позитивних емоцій, пов’язаних із EURO-2012.Кожна з польських візій двох Україн — історична, літературна, революційно-виборча, нелогічно змішувана — є, звісно ж, тільки суспільним ментальним конструктом. Часто чим витоптаніша стежка, тим більше людей її обирає. Завжди менше тих, хто ходить власними стежками, тож поки що добре, що з образів двох Україн більш знаним і містким, а тому сильнішим, є образ України, що є «нашою» і любленою, навіть якщо це не до кінця правдивий образ. До правдивого треба докластися поїздкою в Україну не слідами героїв Сєнкевіча, польських кресів чи революції, а просто — в гості.
Український журнал