УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 1/2008

Мої чотири України з тисяч можливих

(Скачати весь номер: 1/2008 [PDF, 3.4 Mb])

Текст: Олег Коцарев, Харків 

Я не громитиму сепаратистів. Я песимістично намалюю кілька шкіців культурно яскравих частинок нашої країни, аби насамкінець виявитись оптимістом. Те, що на СходіКінець 2004 року. Два величезні натовпи довкола харківського Оперного театру. Ми кепкуємо одне з одного, вигукуємо ритмізовані гасла. Ось уже кілька днів, як одне з їхніх улюблених гасел — «ав-то-но-мі-я!». Вони смішні й незграбні по суті, але оця автономія з характерною наліпкою «пісуар» нас особливо смішить. Чарівна наївність тих днів і є їхньою особливою цінністю, а хто цього не розуміє, тому я щиро співчуваю.Початок 2005 року, Львів. Я розплачуюсь за листівку ювілейною монетою «200 років Харківському університету». Продавець уважно її розглядає, а потім виголошує: «О, то це гроші вашої республіки?». Львів’яни помирають від сміху. А ще місяць по тому мене саркастично спитають, чи не довго тримали нашу маршрутку Харків-Черкаси «на кордоні»...Із часом усе це стало викликати менше сміху, а тема, здається, втратила гостроту. Та я переконаний, що вона до нас іще повернеться, бо нікуди не ділося те, що насправді поділяє Україну. Я ніколи не повірю, що «розкол» могли просто так вигадати політики й політтехнологи — вони радше використали давно підготовлений ґрунт.На моїй батьківщині, в Харкові, завжди багато хто не любив «западенців». Коли мій сусід, родом з Рівного, сварився зі своєю харківською тещею, вона обов’язково називала його, цілком російськомовного, «бандерою». Біля дому, де я живу, є дешевий продуктовий ринок — Кінний базар, а в одному з його закутків завжди стоїть десяток буковинських фур із яблуками. Не купувати в «бандер» час від часу переконують харківські «яблучники» з інших секторів ринку. Ви скажете, що все це звичайні побутові проблеми, а я скажу, що продавців з Херсона, Полтави чи навіть Криму так не виділяють. Тисячу разів правдиві слова про виняткову роль Харкова й інших східних областей в українській культурі, я перевірив на собі. Бути українським письменником тут навіть почесно (певною мірою, звісно, й у певних колах). Але не можна не помітити й того, що мені, як цілком україномовній людині, значно важче спілкуватися з широкими колами городян, ніж русофонам чи білінґвам. Не можна не помітити й того, що саме на Сході розташоване місто Сіверодонецьк, яке по «ящику» чомусь називають Сєвєродонецьком. І саме на Сході (за певного зовнішнього сприяння і певної внутрішньої підтримки) активно працювали наймаститіші, хоч і непослідовні сепаратисти на кшталт товариша Артема, Євгена Кушнарьова та Бориса Колесникова, якого по «ящику» чомусь називають Борисом Колєсніковим. Південне нечорномор’яІ все-таки добре, що України насправді не дві, а значно більше. Інакше 2004 рік, можливо, закінчився б зовсім інакше. Є, наприклад, Південь. Із майже зовсім іншою країною Кримом, із незбагненною Одесою, зі спогадами про махновщину, козаччину і Дніпрогес, із русифікованими містами й двомовними селами. Якщо для степової частини Півдня бодай суто умоглядно питання «української єдності» вирішується однозначно позитивно, то з приморською частиною все значно складніше. Чи створила Україна свою яскраву морську культуру? Морську міфологію? І взагалі щось таке, на що було б зручно в цих краях оперти якусь українську ідентичність, відмінну від теперішніх локально-середземноморських та постімперських, що їх дуже легко використовувати сусідам під час «заварушок»? Можливо, щось знайдеться в архівах, але підозрюю, що назагал таки ні. «Майстер корабля» Яновського, окремі твори українських письменників про відпочинок у Криму, трішечки кіно, епос козацьких чайок, живопис, котрий майже ніхто не вважає українським, сайт «Українське життя в Севастополі», дипломатична війна за острів Зміїний, ну а ще — одвічна тема для жартів: український флот. Грубо узагальнюючи, це і є Морська Україна в культурному розумінні. Якщо ж перелічити явища культури, де море й примор’я не екзотизуються й не відчужуються, перелік іще скоротиться. Дай мені Боже помилятися, та коли я не помиляюся, то з таким набором артефактів приморській українській ідентичності неможливо на рівних співіснувати з пафосом і силою російської постімперської та радянської морської культури й міфології, із загальними середземноморськими й романтичними кримськотатарськими та ісламськими тенденціями.Натомість український Південь, за винятком Криму, видається миролюбним, спокійним і консервативним. Для його єдності з рештою країни вирішальною може бути навіть звичка жити в державі з назвою Україна. Що ж до Криму, то, на моє переконання, там тепер не на часі самодостатні культурологічні роздуми. Там на часі — створення надзвичайного штабу різнопрофільних спеціалістів (хоча б соціологів, контррозвідників, економістів, істориків, фахівців із культури), аби негайно рятувати ситуацію. Що відбувається в кримському суспільстві насправді, важко зрозуміти, і особливо важко зрозуміти на місці. В цьому агресивному до України і до себе самого регіоні потрібні негайні, але й делікатні дії: достатньою підставою для них був би сам лише факт появи на слов’янських масових заходах «козаків», а на кримськотатарських — поки що поодиноких чоловіків з характерними формами борід і стилем одягу. Не кажучи вже про останні «земляні» сутички. Дивний ЗахідНаша, сказати б, «серйозна» частина медіапростору вже не потребує розвінчування міфів про Західну Україну. Саме тому за деякими з цих міфів я тепер із чистим сумлінням можу визнати рацію. Принаймні, значною мірою. Наприклад, не можна заперечити ролі Галичини в доцентрових тенденціях. «Галицький сепаратизм» у сьогоднішній Україні лишається екстравагантною метафорою, і саме тамтешні мешканці, здається, найбеззастережніше ототожнюють себе з Україною.Але чарівна і неповторна галицька специфіка — водночас рідна і несподівана, культурна і ментальна — провокує характерну галицьку замкнутість. А та, своєю чергою, відштовхує інші регіони від дивакуватих, зарозумілих — то надто гонорових, то надто кугутуватих, «собі на умі» — «бандер». Чи сприяє порозумінню те, що україномовну немолоду жінку зі Сходу з трішечки недо-львівським акцентом, яка прожила у Львові майже все доросле життя, її подруги-вчительки й досі постійно називають «східнячкою»? Чи викликає повагу те, що горді оборонці рідної мови так часто (хотілося написати «майже поголівно») й беззастережно переходять на смішну російську (з майже естонським акцентом) не лише в Донецьку, а й у Харкові чи навіть у Києві? Можливо, їм здається, що вони потрапили за кордон? Чи не задовгим був митний контроль над Збручем? Об цю специфіку Галичини розбилася не одна закоханість у Львів пафосних патріотичних україномовних дівчат і юнаків зі Сходу. А особисто мені зберегти інтимне ставлення до Галичини допомогли тільки великі дози терпіння та уваги.Ну, та не Галичиною єдиною. На тлі Буковини з румунськими паспортами та Закарпаття, де на окремих сільрадах можна побачити як український, так і угорський прапори, тут усе ідеально. Як і на Сході, в Буковині та у Закарпатті держава застосувала лише половину розумної версії ліберального підходу до культурно й соціально орієнтованих назовні громад. Вона дала певну (хоч і не завжди послідовну та достатню) свободу користуватися не-українською мовою і культурою, але не прищепила поваги до культури й мови української. А тим паче — її знання.Пригадую красиве містечко Виноградів на Закарпатті, що трапилося мені дорогою влітку все того ж 2004 року. Чудовий місцевий колорит: високий готичний костел, бароковий монастир, приємні низенькі будиночки, руїни замку на горі, суміш української та угорської на вулиці... Ночував я в милої бабусі-мадярки в старому романтичному будинку з колонами. Там була дірка в стелі, тому, коли йшов дощ, посеред кімнати ставилося мидницю, куди велично, наче у фільмі Тарковського, спадала згори вода. Так от ця жінка дивилася тільки угорське телебачення, мала тільки угорські книжки, стіни квартири було обвішано рекламою якоїсь партії, що балотувалася до угорського парламенту. Українською вона зі мною розмовляла досить стерпно, але була свято переконана, що говорить... російською. А коли дізналася, що я з Харкова, спитала дві речі: в якій країні знаходиться це місто, і чи є там що їсти? Центр відвойовано?Центральна Україна — класика перехідного жанру. Східняки на Заході й західняки на Сході, мешканці Центру, втім, можуть зійти за своїх і тут, і там. А ще в Центрі знаходиться столиця. Вже ці два чинники роблять даний регіон засадничо несепаратистським в усіх вимірах.Хоча і тут є деталі. Насамперед — хронічно, як на мене, закомплексоване ставлення дуже багатьох мешканців Центральної України до української мови та культури. Чи не для більшості україномовних житомирян, черкащан та киян українська залишається головно мовою для «хатнього вжитку». Щоправда, не можна не помітити певних змін. Порівняно з якимось 1996 роком, української мови на вулицях Києва побільшало в кілька разів. Подібні, хоч і не такі виразні тенденції я спостерігав і в інших центральних містах. А так оптимістично було не завжди. «Українські симпатії» Центру в електоральному сенсі були під сумнівом аж до 2002–2004 років, політтехнологи-«розкольники» ще донедавна марили про Київ у «східній половині», аргументуючи це невиліковною ностальгією наддніпрянців за СРСР.Невпинно зростає сьогодні роль Центральної України у творенні сучасної української культури. І мова не лише про, наприклад, феноменально потужний і невичерпний потік талановитих літераторів із Житомира та Ніжина-Конотопа. Митці з усіх закутків країни разом з людьми інших інтересів та професій масово з’їжджаються до Києва. Перетворення Києва на українську Москву, своєю чергою, посилює динамічність громад навколишніх областей. Багато хто переконаний, що саме цей дивний і не завжди «здоровий» конгломерат має найбільші перспективи в розбудові об’єднувальної ідентичності. А з іншого боку — Київ, як країна-в-країні (за моделлю «Москва–СРСР»), завжди залишатиметься і чинником відцентровості. 

Що ж, я згадав лише чотири частини України, у чомусь схожі, у чомусь відмінні, а в чомусь — драматично протилежні. Розмови про їхню несумісність перебільшені, але й небезпідставні. Найсумніше те, як мало ці регіони знають одне одного. Як і те, що їхній майже єдиний спільний культурний простір — пострадянська попса в усіх варіаціях. І якою мірою для багатьох із них умовна спільноукраїнська ідентичність. Зміцнити єдність країни в царині культури допоможе тільки взаємодія, взаємообмін і взаємне знайомство. Як не дивно, важливим кроком у цьому напрямку мені видається Помаранчева революція. Власне там і тоді люди з різних регіонів країни побачили одне одного саме як носіїв специфічних поглядів, культур та ідентичностей. Як показав Майдан, така зустріч має й певні ризики. Познайомившись зі своїм родичем ближче, у ньому можна розчаруватись. Але не познайомившись, ніколи не станеш повноцінним родичем. Десь так. І ще одне: потрібна логічна, красива і зрозуміла ідеологічна концепція. Таких в Україні, здається, немає взагалі. І від того, хто перший її віднайде — «соборники» чи «сепаратисти» — залежатиме багато що.

 
Український журнал