Ukraiński Żurnal - 1/2008
Сірі кардинали української політики
(Скачати весь номер: 1/2008 [PDF, 3.4 Mb])Текст: Петро Андрусечко, Київ
У 2007 році ми стали свідками чергового етапу політичної кризи в Україні. Нагадаємо, навесні цього ж року стався відкритий конфлікт між президентом і так званою антикризовою коаліцією та урядом. Президент вирішив, що їх агресивні дії є загрозою його позиції і наважився на радикальний крок, яким став розпуск Верховної Ради. Конфронтація завершилась проголошенням дострокових парламентських виборів, що більшість експертів визнала перемогою президентського табору. Сам президент отримав у своїх громадян репутацію дієздатного та рішучого політика. А це не дрібниця, якщо взяти до уваги, що після президентських виборів 2004 року, а особливо, після парламентських 2006 року, його почали вважати слабким політиком. Що призвело до такої зміни в особі та вчинках президента? Все вказує на те, що Віктор Ющенко скористався досвідом свого попередника — Леоніда Кучми. Політична криза-2007, рішучі дії президента та дострокові парламентські вибори пов’язуються лише з однією особою з його найближчого оточення, — шефом Секретаріату Президента Віктором Балогою. Антикризовиком, який прийшов з Міністерства надзвичайних ситуацій, аби зайнятись розв’язанням кризових ситуацій у політиці.
Сьогодні Віктора Балогу вважають одним з головних «сірих кардиналів» української політики. Очевидно, він не перший і не єдиний. В українських реаліях їх було достатньо. Вони були і є присутні при президентах, у лавах урядовців, в окремих партіях. Однак власне «кардинали» з оточення українських президентів викликали найбурхливіші емоції і реально мали найбільший вплив на формування політики президента (читай: політики держави). Чи є у тому, що Віктора Балогу «нагородили» високим саном також заслуга мас-медіа? Щоб відповісти на це питання, варто придивитись, ким були його «відомі» попередники.«Сірі високопреосвященства» з’явилися в Україні разом із Кучмою. Шефи його адміністрації відігравали велику роль, впливаючи на перебіг подій в Україні. Їх було п’ятеро, вони створили Президентську адміністрацію — орган влади, який офіційно (конституційно) таких повноважень не мав. З точки зору результатів та впливу, який вони мали на президента, та вочевидь, власних амбіцій, роль своєрідних прототипів Балоги виконали дві людини — перший та останній шефи кучмівської адміністрації.
Всемогутній Діма
Леонід Кучма у 1994 році виграв президентський поєдинок з першим президентом незалежної України — Леонідом Кравчуком. На користь його перемоги, як згодом висловлювався сам Кравчук, зіграла динамічна кампанія з використанням нових виборчих технологій, за які відповідали «свіжі» молоді люди. А очолив їх Дмитро Табачник, молодий керівник виборчого штабу Кучми. Особа талановита і працьовита, судячи хоча б з кількості опублікованих наукових праць під час роботи у державному апараті. У віці 32 років Табачник стає доктором історичних наук. Йому не бракувало великих амбіцій — впливати на процеси, що відбувались у державі, яка лише формувалася. Разом з перемогою Леоніда Кучми він стає керівником його адміністрації.
Табачника часто називають «типовим представником епохи Кучми», про яку колись шеф президентського Секретаріату висловився так: «Це політично стабільний режим з елементами авторитаризму, який характеризується успішним реформуванням та високими темпами росту економіки й соціальних гарантій, що забезпечує формування та поступовий розвиток громадянського суспільства впродовж десяти років, та перетворив Україну з держави де-юре на державу де-факто». З особою Дмитра Табачника пов’язана «технологія» використання телефонного права, політичні закулісні інтриги, боротьба за «доступ до тіла Даниловича».
На чолі адміністрації Кучми він залишиться до 1996 року. «Всемогутнього Діму», як називали його з огляду на політичний вплив, який він намагався здійснювати, згубила надмірність. Під час першої каденції президента Кучми один із депутатів Верховної Ради публічно розповів анекдот, що президент Кучма працює в адміністрації Табачника. Кучма під час першого терміну боявся будь-яких потенційних опонентів у своєму оточенні. Він ще деякий час користається послугами Табачника, щоправда, лише на посаді радника. Головне завдання Табачника полягало на становленні відповідних відносин між ЗМІ та президентом. Однак подейкували, що Табачник насамперед працював над підпорядкуванням цих відносин собі.
Попри те, що кар’єра Табачника в адміністрації Кучми закінчилася вже під час першого терміну Леоніда Даниловича (а можливо, власне й тому), він не зникає з політики. Перед виборами 2004 року він заангажований у виборчій кампанії Віктора Януковича. З цим пов’язаний скандал, коли Табачник намагався змусити «Урядовий кур’єр» надрукувати інформацію про перемогу Януковича у виборах. А оскільки Янукович відомий лояльністю до відданих йому людей, в його уряді знайшлось місце і для Дмитра Табачника.
Князь темників
Можливо, Табачнику поталанило, що він не був останнім з шефів кучмівської адміністрації, а можливо, він не мав такого потенціалу, як його наступник Віктор Медведчук — юрист, зірка якого вперше спалахнула радше негативно у 1980 році, коли він виступав на боці захисту Василя Стуса. У тому процесі Стуса засудили на десять років ув’язнення, дехто натякав, що саме завдяки його адвокату.
У незалежній Україні Медведчук розвинув свою адвокатську практику і зайнявся бізнесом. Як багато інших, він звернув увагу на можливості, які дає політика. У 1994 році спробував створити власну партію, а згодом увійшов до лав Соціал-демократичної партії України, яку зобов’язався фінансувати разом з Ігорем Суркісом. Медведчук пройшов до парламенту у 1997 році під час дострокових виборів в одному із закарпатських виборчих округів. Це власне Закарпаття кілька наступних років будуть вважати розсадником СДПУ, — партії, яка переживе відчутні зміни, зокрема, перейде під цілковитий контроль Медведчука (він усунув з її лав засновника — Василя Онопенка). Цікаво, що через партію пройшли і «любий друг» майбутнього президента Ющенка — Петро Порошенко, і двоє наступних голів Секретаріату президента Ющенка — Олександр Зінченко та не хто інший, як Віктор Балога.
Під кінець 1990-х років Медведчук зав’язує відносини з Кучмою, головним аспектом яких стає призначення Медведчука шефом адміністрації президента у 2002 році. Щоправда, був і короткий період охолодження взаємних стосунків. Як підкреслюють спостерігачі, причиною була спроба Медведчука проштовхувати свою кандидатуру на місце наступника Кучми. Отримання посади голови адміністрації показало, що Медведчук погодився з виконанням своєї впливової ролі, але в тіні. Очолюючи адміністрацію, Медведчук фактично досить швидко став другою (неофіційно) особою після президента. Пам’ятаймо, що це був час кризи, пов’язаної з боротьбою за впливи окремих кланів, і час, коли позиція Кучми слабшала. Медведчук, ставши «сірим кардиналом», взяв на себе більшість негативу, пов’язаного з епохою кучмізму. Без сумніву, в кучмівській владній машинерії він виявився успішним менеджером, який зумів подбати про свого шефа і випрацювати різні варіанти дій. Пам’ятаймо також, що це Медведчук разом із Морозом стояли за політичною реформою, яка тепер є головним кризовим чинником в Україні.
Адміністрація президента під керівництвом Медведчука докладно фільтрувала приплив інформації і доступ до президента. Адміністрація особливо цікавилась ЗМІ. Відомі так звані «темники», які перед виборами 2004 року готувалися в адміністрації президента і поставлялися в окремі редакції. Під час виборчої кампанії 2004 року та самої революції його вважали однією з головних негативних постатей режиму. В 2005 році, в інтерв’ю сайту «Главред» він так окреслював свою роль голови адміністрації: «Тому що ні глава адміністрації, ні керівник Секретаріату, та як завгодно можете назвати його, не має права на публічну позицію. Він працює у Президента України, він створює умови для виконання ним конституційних функцій, і не повинен публічно висловлювати свою позицію».Медведчук вважає, що з усіх шефів Секретаріату він був найвдалішим, ефективно використовуючи надані йому механізми. Натомість про голів секретаріату Ющенка, — Зінченка та Рибачука, — він був невисокої думки. На думку Медведчука, в роботі з президентом його помічники не повинні думати про власну кар’єру. «Сьогодні механізму адміністрації чи Секретаріату не існує, і він не допомагає Президенту. Та й сам Президент, фактично, поки не почав по-справжньому виконувати функції Президента. Ющенко став Президентом, але він ним не працює». В цьому контексті його партійний колега — Віктор Балога — здається значно ближчим до ідеалу головного помічника президента, створеного Медведчуком.Антикризовик
Балога надзвичайно талановито вишукує відповідні моменти. Початки його політичної кар’єри пов’язані з СДПУ та Медведчуком. Однак у потрібний момент він залишає партію (2000 рік), аби долучитись до «Нашої України» перед виборами 2002 року і набрати для неї голоси в «аванпості» СДПУ — Закарпатті. Голосною прелюдією до президентських виборів 2004 року стали події у Мукачеві, де Балога балотувався на посаду мера міста. Скандальні вибори стали своєрідною апробацією «технологій», які згодом використали під час президентської кампанії. Після виборів 2004 року Ющенко віддячує Балозі і призначає його губернатором Закарпаття, а далі — Міністром з надзвичайних ситуацій. На цій посаді з невеликою перервою він перебуває до 2006 року.
Водночас конфлікт між Віктором Ющенком та антикризовою більшістю і урядом Віктора Януковича все більше загострюється. Президент, на думку більшості, втрачає ініціативу. Йому вкрай потрібна людина, яка зможе змінити ситуацію, і антикризовик Балога виявляється ідеальним кандидатом. Адже перед цим він зробив чимало корисного для «Нашої України» у рідному Закарпатті.
Балога розробляє план протидії, а президент його реалізує. Як наслідок — розпуск парламенту навесні 2007 року і примус політичних опонентів до прийняття ініціативи президента, а саме — дострокових парламентських виборів. Президента називають сміливим та рішучим. Без сумніву, причиною цього є закулісна гра шефа секретаріату. Багато говорили про контакти Балоги з Борисом Колесниковим, приятелем та правою рукою Рината Ахметова (вони разом оглядають футбольні матчі «Шахтаря»). Власне Ахметов мав «змусити» Партію регіонів погодитись на дострокові вибори. Останні однак не принесли президенту очікуваного результату, — пропрезидентський блок отримав значно менше голосів, ніж хотілося. Лише на Закарпатті через двоюрідного брата шеф Секретаріату зумів «забезпечити» «Нашій Україні» відповідні цифри. З’явились навіть думки, що Балога, який відповідав за виборчу кампанію, заплатить за це своєю посадою. Однак виявилось, що уміння антикризовика надалі дуже потрібні президенту в новій ситуації.
Незабаром після виборів розпочинається трилер під назвою «демократична, а можливо, й широка коаліція». Сценарій написано на Банковій, у головній ролі — Президент, режисер — Балога. Згодом трилер переформатовують у серіал і не виключено, що продовження доведеться оглядати в наступному 2008 році. На думку спостерігачів, саме Балога стояв за зняттям кандидатури В’ячеслава Кириленка на посаду спікера парламенту. Від самого початку виборчої кампанії говорилося про конфлікт між Балогою та Кириленком, причина — боротьба за вплив у пропрезидентському блоці. Серед депутатів, які тягнули з підписанням коаліційної угоди, було двоє, безпосередньо пов’язаних з головою Секретаріату. У черговій серії епопеї — голосування за кандидатуру Юлії Тимошенко на посаду прем’єра. Хоча жодних доказів (принаймні, поки що) немає, з’явилась інформація про поломку системи голосування «Рада» хакером. Нагадаємо, що під час голосування у Верховній Раді, не спрацювали дві картки для голосування. За інформацією Олеся Донія, систему зламав хакер, який раніше працював у міністерстві Надзвичайних ситуацій за часів Балоги, а тепер ніби у Секретаріаті президента. Сам Доній визнав, що жодною мірою не звинувачує у цьому Балогу. Відомо, однак, що Доній досить критично ставиться до шефа президентського Секретаріату. Подібно як і Борис Тарасюк, який напряму звинуватив Секретаріат в участі в інтризі, спрямованої проти формування демократичної коаліції. Так само вважає Давид Жванія, говорячи, що причини «задержки» треба шукати у Секретаріаті. А Балога, якому бракує одного — харизми — шукає лише найкращого розв’язання для свого шефа, іншими словами, безпосередньо для себе. Пам’ятаємо, що іде гра навколо наступних президентських виборів.
Балога, щоправда, немає таких можливостей і повноважень, які колись були у Медведчука (щоб там не говорили, часи змінились). Однак порівняння цих двох постатей стає не таким вже й необґрунтованим. Балога ідеально пасує до портрету першого помічника президента, який часто змальовував Віктор Медведчук: шеф Секретаріату в стані переконати Ющенка у своїй відданості, а той віддячує йому величезною довірою. Балога дістав право на написання сценаріїв для президента. При цьому він усвідомлює, що його кар’єра пов’язана з Віктором Ющенком, хоча власні амбіції голови Секретаріату сягають значно далі, деякі кажуть, що його цікавить посада прем’єр-міністра. Однак поки що він діє в тіні, будучи майстром дій, істотних для української політики.
