УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 1/2008

Дмитро Лазуткін: «Дивитися люблю православний телеканал “Глас”…»

(Скачати весь номер: 1/2008 [PDF, 3.4 Mb])

Спілкувався Олег Коцарев, Київ – Харків

 

 Поет-двотисячник Дмитро Лазуткін — дуже своєрідна постать у наймолодшій українській літературі. Бодай вже тим, що він є водночас поетом-лауреатом літературних премій «Смолоскип», «Гранослов», «Літературний Олімп», «Русская премия», «Культреванш» та бронзовим призером Кубка світу з кікбоксингу і кік-джитсу, Чемпіоном України з козацького двобою. Дмитро народився 1978 року в Києві, здобув вищу технічну освіту і встиг попрацювати металургом, тренером з карате і журналістом. Його три українські книжки «Дахи» (2003), «Солодощі для плазунів» (2005), «набиті травою священні корови» (2006) та російська збірка «Паприка грез» (2006) — це дуже емоційна й лірична поезія, переповнена, однак, специфічною іронією, блискучими ребусами соціальних стереотипів, пошуками екзистенційних прірв і гучних афористичних фраз та зазвичай доречними маленькими зірочками масової культури.Дмитро Лазуткін в останні декілька років є одним із тих молодих поетів, кого найчастіше можна побачити на різноманітних літературних фестивалях по всій країні, а ще — в Росії, Польщі та Білорусі, а також одним із тих, хто викликає найжвавішу реакцію публіки. Від багатьох людей випадало чути, що деколи кострубата й розхристана, але надзвичайно потужна енергія Лазуткіна і як поета, і як особистості часом просто заворожує, а часом дозволяє вибачити будь-яку витівку. До речі, про витівки. У вузьких мистецьких колах Дмитро Лазуткін має славу неперевершеного Дон-Жуана. А в кожній розмові з цим поетом на тлі смішних і абсурдних декларацій завжди виникає свіже враження від, здавалося б, давно затертих речей...  

 

Скажи, Діма, як усе-таки в одній людині поєдналися поезія, журналістика, металургія та карате? 

Взаємодоповнення є основною перевагою цього поєднання. Я вампірично п’ю енергію з нібито важкопоєднуваних видів діяльності. Хоча щодо металургії, то про неї, мабуть, варто говорити вже в минулому часі, адже професійні навички втрачено й швидше за все — назавжди.  

Чи є якесь «універсальне послання», що його передає людству сучасна українська поезія, і чи потрібне воно? 

Порядок слів, який став поезією, — уже це послання саме по собі унікальне. А щодо універсальності, то тут не варто смішно намагатися навмисно і кон’юнктурно досягнути її, я переконаний, що настане час і український поетичний код співпаде з пазлами інтуїтивного осягнення культурної дійсності як такої — просто і ненав’язливо. 

Що загалом ти сказав би про стан сучасної літератури? 

Як на мене, зараз попит на сучасну літературу в Україні перевищує здатність самих письменників видати «на-гора» відповідну кількість якісного матеріалу. Але намагатися треба, суспільство не завжди настільки сприятливо ставиться до вітчизняного товаровиробника. Отже — це подвійна відповідальність. 

Як можеш визначити стиль і «філософію» своїх творів? 

Я пишу іноді зовсім різні речі, я маю на увазі, стилістично — тому однозначно важко дати визначення стилю і ще важче — так званій філософії. Тут є бунт і смирення, тут є пристрасть і цинізм. Усі людські слабкості у вимірі сили слова. 

Неодноразово траплялося читати й чути таку тезу, що, мовляв, для будь-якого українського митця найкращим шляхом до визнання є отримати якусь реакцію за кордоном, і тоді вже його радо помітять і в нас. Чи ти це підтвердиш? Адже ти півроку провів у Варшаві на літературній стипендії тамтешнього міністерства культури, а ще регулярно виступаєш у Росії, береш участь у литовських проектах, можна також пригадати й нашу з тобою феєричну подорож до Білорусі... 

Мене це радше розважає, ніж приносить якесь особливе визнання. Хоча, звичайно ж, авторитетність тих чи інших міжнародних проектів відіграє, мабуть, свою роль. Важливо інше — можливість набути унікальний досвід, який здатен розширити свідомість. Та й працюють за кордоном переважно якісно і з повагою до митця, відчувається комплексний підхід фахівців і невипадковість людей, які беруть на себе організаційні зобов’язання.

 

У якій країні тобі сподобалося найбільше? 

Всюди по-своєму добре. Збираюся до Таїланду. Сподіваюся, там буде найкраще. Щоправда, мета мого візиту не дуже стосується літератури — планую відвідати Чемпіонат світу з сумо. 

А як сприймають власне нашу літературу, зокрема твої вірші, в інших країнах? Це для них просто екзотика чи все-таки екзистенційні, образні моменти теж відчитуються?

 

Це сприймається, як українська європейська поезія, яка є частиною повноцінного літературного діалогу. Екзотика — це коли б, наприклад, я почав декламувати вірші Сулеймана Стальського — дуже крута екзотика вийшла б! А так — найрадше йдеться про взаєморозуміння, про спільні больові точки, на які випадає натискати. 

В Україні ти завжди публікуєш україномовні вірші, але я знаю, що в тебе є і російські тексти, котрі навіть вийшли в Москві окремою книжкою. Чим для тебе є така творча двомовність?

Це для мене, як спорт і металургія, — шанс не зациклюватися на чомусь окремому. Ну, а щодо скептичних закидів з приводу білінгвізму, мені приємно, що й у Росії я теж отримую доволі престижні літературні премії (наприклад, «Русскую премию», спеціальну відзнаку журі на «Дебюті» та деякі інші) — мабуть, це все тому, що не маю першої мови і другої мови, а маю свою — поетичну — мову. Й експериментую зі способами самовираження через слово. 

Розкажи, навіщо тобі так часто їздити й виступати у різних містах? На відміну від учасників рок-концертів, якогось помітного матеріального заохочення ти, читаючи вірші, скажімо, в якомусь клубі Одеси, театрі Ужгорода чи на гуляйпільському стадіоні, не одержиш. А попри те, ти об’їздив із виступами вже, мабуть, півкраїни. 

Напевно, вже більше, ніж півкраїни. Ну, по-перше, я просто люблю подорожувати і намагаюся не втрачати нагоду відкрити для себе щось нове. По-друге, особистий контакт із публікою на якомусь енергетичному рівні — це завжди водночас і адреналін, і тест, і просто неабияке задоволення. 

Ти береш участь у такому досить модному для сучасної літератури напрямку, як відеопоезія. Що це таке — просто новий вимір кліпмейкерства чи щось більше? 

Цікава форма, до речі, не така вже й нова — пам’ятаєш, іще при Союзі були десятихвилинки декламації під відео. Додаткові засоби завжди допомагають загострити відчуття слова. Щоправда, іноді хороший кліп можна зробити і на зовсім бездарний текст. 

Мені цікава твоя думка про слем. Слем-турніри відбуваються в Україні вже другий чи третій рік поспіль, і от на останньому такому заході у Львові навіть затятий апологет слему Толік Ульянов висловився в тому дусі, що слем опинився на межі самопоглинання... 

Ну, це радше така розвага. Коли все починалося, в нас у країні дуже мало поетів читали свої тексти добре, ще менше — робили це цікаво. Тому поорати це поле мені (тобі, думаю, теж) було по кайфу. Зараз ситуація змінилася на краще: автори не бояться публіки — і в цьому, думаю, є наш позитивний вплив.Слем — це для мене поштовх і виклик. А про культурну перспективу поговоримо пізніше, адже зараз слем має певну небезпеку опинитися за межами саме культурного процесу, стати такою собі рольовою грою, тимчасовою веселухою під час пиятики в барі — на зразок того ж російського слему. 

Чи не бракує тобі як бійцю і поету справжніх гучних літературних теоретичних та організаційних сутичок і дискусій, подібних до тих, що були, скажімо, в 20-х роках минулого століття? 

Мені не бракує. Просто іноді одна критична маса тексту породжує контррух, який у певний момент теж буде врівноважуватися ще чимось іншим. Це природно. А влазити в теоретику не бачу сенсу. Сьогодні я пишу верлібром, завтра схиляюся до силабо-тоніки — головне, щоби це не була реакція на моду, а потреба душі. Проблема не у формі, це точно. 

Один із приводів для дискусій сьогодні — ненормативна лексика у художній літературі… 

Якщо дуже хочеться, то можна і висловитися, так би мовити, ненормативно. Важливо тільки, аби не з’являлися матюки заради матюків — це гріх і взагалі некрасиво якось. 

Я хотів би трохи зачепити суспільну тематику. Різноманітні оглядачі й аналітики не втомлюються повідомляти, що наша громадськість геть втратила надію на те, що політичні еліти здатні хоч якось сприяти розвитку суспільства (хоча я процитував би тут радше Коробову про те, що народ і влада завжди з одного, м’яко кажучи, «тіста»). Ось, і тому багато поглядів тих аналітиків звертаються до «творчої інтелігенції» — мовляв, саме культурно-інтелектуальні еліти можуть забезпечити прогрес громади. Тут можна навести приклади, з одного боку, деяких наших західних сусідів, що в них мені ввижаються тенденції політизації мистецтва, а з другого боку, є приклад Білорусі, де мистецтво, навпаки, активно деполітизується. Як тобі це все? Чи відчуваєш якусь соціальну відповідальність? Суспільні амбіції? 

Певну соціальну відповідальність відчуваю, але маю на увазі не політику, бо це спокуса, котрої варто уникати, йдеться про небайдужість до країни, у якій ми спільно з більшістю моїх читачів живемо.  

Які ти маєш, окрім згаданих на початку нашої розмови, цікаві заняття й інтереси? 

Люблю слухати етнічну музику, люблю комусь допомагати просто так, люблю іноді побути на самоті. Ну, і, звісно ж, — секс, бокс, джаз — як без цього? 

Що читаєш, слухаєш і дивишся у вільний час? 

Читаю різне — від Костянтина Сімонова до Ерленда Лу, слухаю зараз здебільшого фінську «Вартіну» і монгольський гурт «Хун Хуур Ту». Дивитися люблю православний телеканал «Глас» — справді якісна кльова продукція, просто неможливо відірватися. А ще мені дуже подобається азіатське порно.   

Український журнал