Ukraiński Żurnal - 7/2007

В Естонії радянський солдат

(Скачати весь номер: 7/2007 [PDF, 3.7 Mb])

Текст: Віра Коник, Таллін

 

 

Не знаю, що почували в такий момент інші люди, а в мене під час відвідин гірки Тинісмягі після того, як з неї було вже перенесено пам’ятник, виникло відчуття, ніби тут відбулася хірургічна операція. Відчуття ще більше підсилювалося тим, що майже вся гірка була накрита білим пластиковим шатром (там ще йшли розкопки братської могили, над якою і стояв пам’ятник). «Ніби перев’язана бинтом рана», — подумала я. Вражала тиша, як біля постелі важкохворого. Але, незважаючи на це та на моторошне видовище забитих фанерними щитами магазинних вітрин на вуличках у центрі міста, де кілька діб перед тим бушував натовп екзальтованої російськомовної молоді, настрій все ж був оптимістичний. Сталося те, що мало статися: хірургічна операція не є приємною штукою, але в багатьох випадках необхідною. Після неї організм може ще якийсь час слабувати, але рани врешті загоюються і тіло виздоровлює.

 

В радянський час монумент на гірці Тинісмягі в центрі Таллінна називали пам’ятником Воїну-визволителю. Та в аннали історії він, напевно, увійде як Бронзовий солдат — саме під такою назвою пам’ятник фігурував у медійних хроніках останнього часу у зв’язку з подіями, які розгорталися довкола нього і стали приводом гострого політичного і міжнаціонального протистояння всередині Естонії, а також різкого погіршення естонсько-російських відносин.

Проблема, яка вибухнула масовими безчинствами російськомовної молоді 26-27 квітня, в латентному стані існувала з початку 90-х років, коли Естонія відновила свою незалежність і поділ між корінним і некорінним населенням, який існував завжди, став ще глибшим: росіяни ніяк не могли звикнути до того, що в незалежній Естонії вони раптом стали національною меншиною. Різна ментальність та різне бачення історії країни двома частинами естонського суспільства сфокусувалися на відношенні до пам’ятників радянським воїнам, яких в Естонії налічується близько 200. Якщо російськомовне населення сприймає ці пам’ятники як символ визволення від фашизму, то для більшості естонців це символ радянської окупації. Естонці вважають, що з приходом Червоної армії відбулася лише заміна одного, фашистського, окупаційного режиму на інший, радянський, який через масове знищення людей, депортації, насаджування чужої ідеології приніс їм не менше страждань, ніж гітлерівський. Тому питання перенесення пам’ятника з гірки Тинісмягі, що в центрі столиці, чекало свого вирішення вже давно — естонці були не те що проти самого пам’ятника, просто їм не дуже приємно було бачити символ свого поневолення у центрі своєї столиці. А тим часом щороку 9 травня біля «Альоші», як ще називали монумент, проходили зібрання ветеранів радянської армії, багато людей із числа російськомовного населення приносили до монументу квіти, таким чином відзначаючи День перемоги.

Допоки ж нічого кримінального там не відбувалося, естонські власті через небезпідставні побоювання спалаху екстремізму і міжнаціонального протистояння це питання особливо не порушували. Приводом для форсування подій стала очевидна політизація пам’ятника — кілька останніх років 9 травня радикальні сили стали проводити на Тинісмягі політичні акції із використанням радянської символіки та виголошенням антидержавних гасел, на що негайно наступила відповідь з боку естонських радикалів. Мали місце і сутички; під час однієї з них було сплюндровано естонський національний прапор, який естонці дуже шанують. Щоб запобігти сутичкам, гірку Тинісмягі було огороджено і встановлено цілодобову поліційну варту. У відповідь на це за участі марґінальної Конституційної партії була створена група «Нічна варта», яка заявила, що захищатиме «Альошу» до останнього…

Впродовж цілого року тема Бронзового солдата посідала чільне місце у щоденних хроніках естонських медій, причому естономовні та російськомовні медійні засоби трактували проблему кожен на свій лад. Тим часом естонський парламент (Ріігікогу) ухвалив Закон щодо захисту військових поховань, згідно з яким поховання не можуть знаходитися у непридатних для цього місцях. Слід уточнити, що братська могила на Тинісмягі знаходилася під асфальтовим покриттям на місці тролейбусної зупинки. І хоча важко не визнати, що це аж ніяк не є найкращим місцем для вічного спочинку людей (не говорячи про те, що це суперечить християнській моралі), Росія негайно зчинила галас, звинувативши Естонію у нарузі над могилами та (ні більше, ні менше!) у пропаганді фашизму. Відтак тема естонського пам’ятника стала обговорюватися і міжнародною спільнотою, яка, однак, не зовсім розуміла суті естонського питання, що зводилося до дилеми — радянський воїн приніс визволення чи окупацію?

Очевидним було і те, що конфлікт стосовно пам’ятника використовувався різними політичними силами як засіб пропаганди перед парламентськими виборами, які відбулися в березні цього року. Як завжди, свою роль у розгортанні конфлікту зіграли засоби масової інформації, які надто поверхово висвітлювали таке складне питання. В докраю напруженій обстановці журналістам не варто було б іґнорувати нюанси. Навіть від маленького префікса залежить дуже багато: варто у слові «перенесення» замінити «пере» на «з» — і ситуація змінюється докорінно. Свідомо чи несвідомо, більшість російськомовних медійних засобів замість слова «перенесення» пам’ятника, що відповідало реальним задумам естонських властей, вживали «знесення», «демонтаж», «плюндрування», що формувало як в Естонії, так і за її межами, неадекватне ставлення до ситуації. Російські ж ЗМІ висвітлювали і продовжують висвітлювати естонські події відверто упереджено. Навіть очевидно неправомірну ситуацію навколо посольства Естонії в Москві, коли російськими молодіжними радикальними організаціями впродовж тижня блокувалася робота естонських дипломатів, було подано як акт праведного гніву. І ні слова засудження; бодай пальчиком насварили б — як-не-як, «захисники благородної ідеї» на посла незалежної країни нападали! Згідно ж із Віденською конвенцією, дипломатичне відомство іноземної держави за будь-яких обставин є недоторканим, і російські власті були зобов’язані забезпечити нормальну роботу посольства.

Допоки російські «молодогвардійці» вимагали відправки естонського посла «до своєї фашистської Естонії», у «демократичній» Росії у місті Хімки бульдозери зносили (саме зносили!) пам’ятник радянському солдату. А перед тим аналогічний монумент було демонтовано у місті Ставрополі. Дуже дивно, що на ці факти міжнародна громадськість чомусь не звернула уваги… Трохи дивним було і те, що достатньо тривалий час свого відношення до подій не висловлювала «важка артилерія» світової політики — США та особливо Євросоюз, членом якого Естонія є вже три роки. Тільки тоді, коли зчинена Росією істерія досягла апогею і російськими «нашими» та «молодогвардійцями» була здійснена спроба нападу на естонського посла в Москві, ЄС та Сполучені Штати виступили на захист Естонії, заявивши про недопустимість блокування посольства іноземної країни. Вони також наголосили, що питання перенесенням пам’ятників є внутрішньою справою кожної країни, а тому дії естонських властей не вважають такими, що суперечили б нормам міжнародного права.

 

… 8 і 9 травня, коли світова спільнота відзначала річницю закінчення Другої світової війни, в Естонії пройшли, всупереч очікуванням, напрочуд спокійно. 8 травня прем’єр-міністр країни Андрус Ансіп та представники акредитованого в Естонії дипломатичного корпусу (крім посольства Росії, яке відмовилося брати участь у спільній церемонії, а самостійно організовувало акції 9 травня) поклали вінки біля кількох меморіалів полеглим у Другій світовій війні, у тому числі вперше і до сумнозвісного пам’ятника невідомому солдату, що донедавна стояв на Тинісмягі. З боку естонських властей це був крок на шляху до примирення суспільства.

 

 

І на завершення.

Сумнозвісний пам’ятник цілим і неушкодженим встановлено на військовому цвинтарі серед зелені та хрестів. На відміну від інших аналогічних монументів радянської епохи, сама скульптура воїна з непокритою похиленою головою не вражає показним патріотизмом — це просто втомлений після бою солдат, який тужить за полеглими побратимами. Монумент, який, на думку експертів, має художню цінність, виконаний естонським митцем, а прототипом для фігури Бронзового вояка послужив естонський хлопець. Біля цього пам’ятника скоро будуть перепоховані останки радянських солдатів з братської могили, над якою монумент було встановлено як надгробний знак. Що характерно: на цвинтарі, у місці вічного спочинку і скорботи, Бронзовий солдат відразу ж став сприйматися зовсім інакше, ніж він бачився на центральному майдані міста серед каменю та людської метушні, — із символу різних режимів він став просто меморіалом полеглим. Чим, по суті, і має служити пам’ятник. Коли дивишся на скульптуру, то здається, що Бронзовий вояк полегшено зітхає — після довгих поневірянь він нарешті знайшов спокій. Від війни, від політики, від людей… Адже пам’ятники не винні. Як, зрештою, не винні і прості солдати, які були віддані в жертву молоху війни…

 

 

Примітки редакції:

Коли Росія дуже голосно висловлювала обурення з приводу демонтажу пам’ятника невідомому солдату в Естонії, а згодом висловлювала протест з приводу рішення Львівської міської ради створити тимчасову депутатську комісію для визначення переліку пам’ятників комуністичної епохи для демонтажу, у Санкт-Петербурзі планувалося ліквідувати відразу два меморіали з метою створення автостоянки і так само в підмосковній Апрелівці, у зв’язку з розширенням Київського шосе, було знесено пам’ятник лейтенанту Василю Федоровичу Пойденку, українському льотчику, який захищав Москву в часи Великої Вітчизняної війни.

 

-ред-

На основі опитування, проведеного «Українським демократичним колом», більш як 2/3 українців не підтримують ідею демонтажу пам’яток, встановлених за часів радянської влади. Відповідно до результатів опитування, 51,4% респондентів вважають, що пам’ятники не потрібно демонтувати; 15,1% вважають, що зараз це неактуально; 12,2% — треба демонтувати лише там, де на це є згода місцевої громади. Тільки 11,3% респондентів виступають за демонтаж радянських пам’ятників, а 10% не змогли відповісти на це запитання. За словами Миколи Томенка, який оприлюднив ці дані, історія України складна, конфліктна, і в багатьох епізодах не об’єднує, а роз’єднує суспільство, тому встановлення нових пам’ятників може призвести до конфлікту.На думку експертів, проблем не виникатиме із загальновизнаними українськими героями, яких не дуже багато — Богдан Хмельницький, Михайло Грушевський, Тарас Шевченко, Леся Українка та Київські князі. «Всі решта не сприймаються окремими регіонами чи окремими соціальними групами»,— зазначив депутат.

-ред-