Ukraiński Żurnal - 1/2008

Мирон Левицький 

Не доведеться докінчити «Знедолених» Віктора Гюґо, хоч залишилося тільки двадцять сторінок. Учора умовився з Адамом на п’яту годину біля кіна «Аполлон». Ідемо в кіно. Пощастило мені продати вісімнадцять томів Карла Мая «Рід Родріґандів» по п’ятнадцять ґрошів за том, тож вистачить на кілька фільмів. Надворі погано. Морозу 38 ст. Цельсія. На вулицях міський уряд ставить великі ватри, щоб прохожі могли погрітися. Ватри не горять довго, бо бистроумна міська біднота воліє погрітися дома, тож, швидко погасивши ватру снігом, вивозить саночками великі поліна, щоб продовжувати процес горіння в приватних печах.

— Іду в кіно, — кажу мамі. Перше питання мами: звідки маю гроші; друге: чи я бува не здурів, бо ж надворі жахливий мороз. На хідниках скрипить під ногами сніг, а назустріч ліхтарник засвічує мої знайомі ліхтарі. Він ходить з довгим дрючком із запаленою лямпадкою на кінці, відкриває віконце ліхтаря і запалює газ. Ліхтарника дражнять хлопчаки «Лямпа пуф, пуф лямпа». На вусах у нього білий іней. Під враженням Віктора Гюґо мені стає його жалко і хочеться подарувати двадцять ґрошів, бож я при грошах, а він може сьогодні і на вечерю не має. Але, як швидко зродилася шляхетна думка, з такою ж швидкістю мозок її відкинув, мотивуючи тим, що ліхтарник може образитись.Кажуть, що м’якому трудно жити. Я ж м’який, але не відчуваю ніякої трудности. Важко мені тільки добитися до трамваю. Але і з цього є вихід: пропускаю обмерзлих і чіпляюся за поруччя та їду на східцях зайцем. Це ці­кавіше й нічого не коштує. Не плачу квитка, бо тільки надійде білетер — зіскакую на землю. Тією системою прямую сьогодні до кіна «Аполлон». Буває так тісно на східцях, що немає місця на ногу, тоді треба перебути дорогу етапами, бо на самому поруччі не доїдеш.

— Куди!Твердий лікоть якогось здоровила під моїм підборіддям і я знову на хіднику. Якась панянка пробує пропхатися до вищого східця.

— Гей, джентелмени, — гукаю, — пропустіть обмерзлу панянку!У відповідь тільки чую басове: «Зломи писок». Мене бере лють. Двома долонями притискаю панянку в тому місці, де плечі втрачають свою шляхетну назву, пропихаю її вгору. Через панянку я знову на хіднику. Але що це? Задубіння в руках зникає, ба, навіть тепло. Значить, треба більше руху.

— Хам! — почув я сопрановий голос.

— Хто? — питаю.

— Отой дрибиляс, що заступив вам дорогу.

— Хам! — повторив я, як відлуння, і відчув свою повагу.

— Стійте ось тут, — кажу жінці.

— Тільки під’їде трамвай, чіпляйтеся правою рукою за поруччя і ставте ногу на ступеньку. Якщо станете кому на ногу, не хвилюйтеся, він це прийме без образи.

— А ви стійте за мною, — відповіла вона з очевидним вдоволенням.Досі ніхто до мене не звертався на «ви». Вона вперше і то двічі. Значить, я вже зріла людина, тільки не всі це бачать. Ще трішки мені болить оте «зломи писок», але віддам те слово такому грубіянові, як і він.Займання місця пішло за пляном. На першому східці за жінкою стояв, як бджола біля матки — я.

— До переду, до переду, — намовляли деякі. — Заберіть лікоть! — Хтось знову: — Сідайте на фіякра, як вам невигода!— Квитки, квитки, — монотонно виголошував білетер на порозі плятформи. З гущі висовувалися руки з монетами.

— Ти, малий, — це білетер до мене: — Плати за квиток!Вдаю, що це звернення не до мене. Як він посмів!Моє обурення швидко зростає. Що собі подумає та жінка, що перед хвилиною звернулася на «ви»!?

— Чуєш, малий, плати за квиток!

— Зломи писок! — відрубав я з одчаю і в тілі стало гаряче.У трамваї дехто засміявся і це мені змен­шило обурення і жаль. Я вискочив біля будинку «Просвіти», бо білетер пропхався вже близь­ко мене. Дальшу дорогу перебуду пішки. Перейти ринок, ще одна вулиця, а далі уже «Віденська каварня» і біля неї на валах у підземеллі — міські туалети. Там чейже можна погрітися.Мені трохи ніяково, що відповів білетерові так грубо. Але, що ж, хай знає, що до зрілих людей так не слід звертатися.Тепло, що розбудилося в мені з люті, швидко мене покидало. Тупцюю, підбігаю і б’ю руками об поли пальта, бо рукавиці зрадливо пропускають мороз. Якби швидше до підземелля і трішки погрітися. Сьогодні дорога здається куди довшою, як звичайно. На вулиці майже ніхто не ходить, усі підбігають, сховавши голови в коміри, як черепахи в свій панцир. Не цікаві вітрини крамниць, навіть зґрабні постаті панянок стають тобі байдужі. Не мерзнуть тільки рококові фігyри святців довкола латинського собору. Стоять собі непорушно з безрадно наболілим обличчям, не з холоду, — ­з побожности. Ще кількадесят метрів і — спасенні сходи до підземелля.Що за фантастична огрівальня!Довкола постаті нерухомих чоловіків, наче б хто поспирав на стіни манекени з пап’є-маше для висушення. Нікому не спішно, бо надворі мороз, а тут справді тепло.Прибиральниця, поважного віку, єдиний представник жіночого роду, обкутана незліченною кількістю хустин, і стільки ж напевно на ній спідниць. Чоботи в неї обвинуті ганчірками, вона ходом качки мелянхолійно соває па кахлевій підлозі щіткою на дрючку з мокрими ганчірками, та стирає темні сліди, начебто хотіла затаїти кількість відвідувачів. Біля неї відро гарячої води. Ритм її рухів такий повільний, як ритм лірника на базарі. Оця монотонність наводить сум. Перед очима стає чомусь образ вмираючої жінки, одної з персона­жів Віктора Гюґо. 3роджується бажання помогти тій людині в її тяжкому житті. Але як?А вона соває щіткою і соває. Отак, мабуть, цілісінький день, не промовивши ні до кого ні одного слова. Кожний проходить біля неї байдуже, зайнятий своїми ґудзиками. А хіба так важко поздоровити її і промовити кілька ввічливих слів? Це зворушить її самітне серце, бо ж і вона його має. Ніхто не говорить, заговорю я. Спроквола підходжу до неї з привітною усмішкою.— Тепло тут, бабцю, правда?

Визвірившись, вона жбурнула прокльоном і замахнулася щіткою з ганчірками. Одна секунда — і я на сходах. Навздогін мені долетіло її пискливе докінчення: — Ще буде насміхатися, таке щеня!Кінцевий етап до кіна пройшов у роздумуванні. Я не сердитий на жінку, більше здивований. Я ж їй нічого поганого не сказав. Чому така реакція? Завжди, коли в мене найкращі наміри, виходить навпаки. І хто тут ви­нуватий? Хіба що Віктор Гюґо!