УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 4/2008

Зоя Сходу

(Скачати весь номер: 4/2008 [PDF, 2 Mb])

Текст: Анна Коженьовська-Бігун, Варшава У стильній кам’яниці, в одному з найвелелюдніших місць Варшави знаходиться «Зоя» — унікальна галерея, орієнтована на Східну Європу, де шукає інспірації та матеріали для наступних виставок. Грецькою «Зоя» означає життя. Зоя — це також ім’я художниці, творами якої розпочала діяльність галерея. «Значення мистецтва в житті, як і сенс самого життя, важко описати — їх варто також показувати, — каже засновник галереї Даріуш Жуковський. — Показувати зокрема те, що важко побачити з вікна квартири, залу, галереї. Вийти назовні, поза власні межі. Побачити, що роблять інші — поза кордонами країни. Показувати мистецтво зі «Східної Європи». Нав’язати діалог, розмову, співпрацю — як у житті». Отже, першою була Зоя Луцевич, молода художниця з Мінська зі своїми небанальними картинами на шибах автомобілів. Шиби ці оживали, починали жити власним життям і власною пам’яттю про місця, де побували, повз які промайнули скороминущі події, рефлексії, пам’яттю чиїхось думок. Крізь ці шиби проглядалися зовнішні й внутрішні краєвиди — краєвиди доріг, краєвиди душі художниці. На них збереглися віддзеркалення делікатних силуетів тварин, рослин, геометричних фігур, які втягують глядача в інший вимір, дарують іншу оптику бачення реальності. Зрештою, саме ці шиби спонукали Жуковського відкрити галерею. Повільне приручання світу «Зоя» на польському ринку мистецтва займає виняткове місце. Це єдина польська галерея, яка програмно презентує східних художників. «Ми знаходимося в центрі Європи, а Захід знаємо краще, ніж Схід. Ми хочемо пізнати Захід ще краще, а в той же час зовсім не цікавимося тим, що, по суті, відбувається в нас під боком. — каже Жуковський. — Але ж на Сході також живуть люди, які займаються мистецтвом, а не лише політикою. Нормальні люди, а не “інопланетяни”». «Зоя» — це також галерея, яка шукає. Приміряє різні артистичні темпераменти, різні теми, різні мистецтва — професійне, народне, міське... Тут зовсім поруч експонуються іронічні роботи Владиміра Цеслера та Сергєя Войченка, рафінована графіка Бессалиги, Нікішина, Селіханова й Радзивілька, народні макатки з Підляшшя і «vlepki» — тобто вуличне мистецтво в чистому вигляді. Галерея організовує міжнародні пленери. Часом сама буває «сходом» для артистичних ідей, які напливають, наприклад, з Німеччини.Спостерігаючи за черговими проектами «Зої», важко опертися враженню, що ми самі беремо участь у відкриванні мистецтва, яке насправді знаходиться десь дуже близько, поруч. Мистецтва так близького, що ми його зазвичай просто не помічаємо. Незбагненного, дивовижного, паперово-картонового, шматтяно-вишиваного, ніби щойно вийнятого з нашої повсякденності і піднятого до найвищих тональностей. Думати і відчувати Після Зої Луцевич була Ґеорґяна Козма з Румунії та її «Відкритий секрет». Вручну виготовлений папір, а на ньому — майстерно виконані знаки, символи, ключі до пізнання глибин митця, глибин людини. Вони є провокативним запитанням, кинутим у напрямку глядачів: «Ви зможете відшукати ці ключі? Ви зумієте ними скористатися? Ви маєте в собі стільки волі, аби зважитися на естетичну полеміку з художницею?» Зрештою, майже всі виставки в «Зої» змушують публіку до пізнавального зусилля. Це один із феноменів цієї галереї. Вона не вимагає від своїх гостей якоїсь надзвичайної теоретичної підготовки, але зате примушує думати, відчувати і... — дивитися. Дивитися уважно, зосереджено, усвідомлено. Як, скажімо, у випадку Цеслера та Войченка — двох художників з Мінська, які крім ефектної, дотепної графіки, мальованих анекдотів і жартів, роблять «лубки», повертаючи світові старий, забутий, базарний «лубок» і зводячи його до рангу мистецького твору. «Лубок» колись був «звичайною картинкою», дешевим мальовидлом, яку ще до половини ХХ століття можна було купити в крамниці чи на ярмаркових ятках... «Лубок» був чистим відбиттям реальності, часто з писаними коментарями до неї. З коментарями, які вміли бути шедевром самі по собі. Цеслер та Войченко перетворюють «лубки» на своєрідний діалог із сучасністю, користаючись старою мовою, щоб описати, а може й дистанціюватися від поточних речей, щоб подивитися на них злегка примруженим оком. Подібне відбувалося і з виставкою старих підляських макаток. Вони зависли в «Зої» минулого року на привітання весни. І відразу викликали контроверзи. Дехто називав їх кічем, дивуючись, що щось таке може опинитися в галереї та ще й у центрі Варшави. Інші були поблажливими. А ще інші клеїли мудрі етикети на кшталт «село-арт» чи «народний поп-арт». Тим не менше виставка віддала шану найпростішому і найщирішому мистецтву, що виникло з внутрішньої, справжньої потреби творити. Сакрум і... гепенінг З одного боку — високе мистецтво, з іншого — провокація. З одного боку — білоруська графіка, з іншого — вулиця і село. Де закінчується експозиція і починається життя? Кордони стерто. Особливо це було помітно на виставці «Vlepkі», де експонувалися маленькі малюнки-наліпки, що з’являлися у варшавських трамваях та автобусах, дотепно, часто в абсурдистській манері коментуючи ще абсурднішу від них реальність. «Vlepki» знайшли своє місце в «Зої». Так само, як знайшли там своє місце й митці, які свого часу вийшли із субкультури графіті, перейшовши згодом до олійного живопису, скульптури, реклами чи інсталяцій.Поруч із вуличним мистецтвом знайшлося місце і для мистецтва сакрального. На виставці «Дорога до ікони» презентовано твори дипломованої художниці Ганни Домбровської та Анджея Хмєловського, який не має художньої освіти, а його ікони є результатом власних пошуків і власного зрозуміння сакрального. «Людина має можливість зустрітися з красою, істиною, святістю саме через створення й аналізування ікони», — кажуть артисти і разом досліджують таємницю Джерела Найвищих Цінностей.«Зоя» разом із білоруськими митцями підготувала велику програму «Мінськ Мікст», у рамках якої відбувалися виставки, покази, літературні презентації, і навіть декілька музичних концертів. Зрештою, музику в «Зої» завжди приймають з радістю, бо на думку Даріуша Жуковського, з музикою легше привернути увагу. Особливо в такому непростому завданні, як промоція абсолютно некомерційного мистецтва на мистецькому ринку, якого в Польщі практично не існує.
Український журнал