Ukraiński Żurnal - 4/2008
Боротьба за чужу душу ХІІ. Медовий місяць на прощання
(Скачати весь номер: 4/2008 [PDF, 2 Mb])
Текст: Давід Свобода, Прага Згадані «сватання» Петлюри з Пілсудським зі зрозумілих причин обурили не лише галичан, але також викликали розкол у політичних колах, об’єднаних навколо обох державних діячів. Окрім того, вони спричинилися до полеміки в Празі. Вже за два місяці до підписання квітневого договору у Варшаві досвідченим спостерігачам було зрозуміло, до чого йде; Флоріан Заплетал зазначав, що деякі союзники Петлюри пропонують полякам і нашу Рутенію. Ця новина, хоч і була пізніше спростована, відображала факт, що Польща була зацікавлена у спільному кордоні з Угорщиною, оскільки — як вірив совєтофільський публіцист — у наступному бої з радянською Росією Чехословаччина стоятиме на боці Совєтів проти Польщі. Втім, український політик Лонгін Цегельський, який отримав досвід ще у віденському парламенті, у реакції на твердження Заплетала написав, що за передачу Східної Галичини Польщі можуть виступати лише авантюристи. Крім того, українці не заперечуватимуть проти того, аби Закарпаття було у складі Чехословаччини, оскільки вони надають перевагу спільному чехословацько-українському кордону (з цього виходив Голубович зі своїм проектом федерації Східної Галичини та ЧСР навесні 1919 року). Полеміка такого роду співвідносилася з нелегким питанням нової та невідомої чехам території у східній частині республіки. Як незабаром з’ясувалося, чеське ставлення до українства мало пройти практичним випробовуванням на прикладі Підкарпатської Русі — краю, що буквально «впав з неба» до рук Чехословаччини.«Угро-русини хочуть до нас. Є тут організація клерикальна (уніати); раніше перебували під мадярським впливом. Непробуджені, але хороший матеріал. (...) Вони є проти “українців”. І мають проти себе “карпаторусинів”, які є слабшою організацією русофільською, православною. Мали б ми союз з румунами. Також і карпаторусини хочуть до нас», — ділився в листі Едварду Бенешу Масарик, який ще перебував у Нью-Йорку, кілька днів після виникнення Чехословацької республіки. Таким чином він описав загальні контури проблеми, пов’язаної з територією, яка знову додавала роботи чехословацьким владним структурам.Суперечки між окремими національними фракціями проявлялися вже за світової війни на американському ґрунті, де почала політично формуватися ідея чехословацької Підкарпатської Русі. Ще у 1917 році ніхто не задумувався про відрив Угорської Русі від Угорщини. З розвитком подій на фронтах, а отже, і міжнародної ситуації, з’являлися також інші альтернативи — співіснування в Росії після перемоги більшовиків, навіть кокетування з незалежною Україною. Американська національна рада угро-русинів, що була заснована у липні 1918 року в м.Хоумстед у Пенсільванії під керівництвом молодого адвоката Григорія Жатковича (який тоді був юристом концерну «General Motors»), вимагала повної незалежності русинських територій, як альтернатива, допускався союз із співплемінниками Галичини та Буковини. І лише тоді, коли президент Вільсон висловив побоювання з приводу реакцій інших держав, Жаткович зосередив свої зусилля на автономії в рамках іншої країни (не виключав і Угорщину). Масарик у «Світовій революції» підбивав підсумки так: «Американські русини на чолі з Жатковським були проти напрямку російського та православного, через православ’я відмовлялись також від українців, але були і проти галицьких малорусів... дотримувались правопису історичного, чим відрізнялись від українців».Про те, що існували й інші погляди, ніж ті, що нині офіційно приймаються, свідчать і спогади активіста проросійської орієнтації Петра Гаталака, написані в 30-х роках. Автор вважав, що «угро-русини» не відважились би самі виступити проти Австро-Угорщини, і тому шукали союзників серед відважніших галичан та буковинців. Зрештою, означення «угро-русини» було відкинуто, оскільки воно пов’язувалося з Угорщиною, тому виграла назва «карпаторусини», що відображала руське походження, однак з територіальною специфікою. План самостійної України та співіснування в ній у цій секції не був прийнятий, враховуючи життєву залежність української держави від німців та австрійців, у випадку котрої до того ж очікувалось імовірне падіння, що загрожувало би існуванню карпатських русинів.Після рекомендацій Вільсона русини стали членами Центральноєвропейської унії — Союзу пригноблених народів Центральної Європи, головою якого був Масарик. Після переговорів обох лідерів, на зібранні Русинської народної ради 12 листопада 1918 року в м.Скретон була прийнята резолюція, що відображала прагнення русинів приєднати Підкарпатську Русь до Чехословаччини за умов, що вона залишиться автономією, матиме свого губернатора, парламент, адміністрацію та суди і буде охоплювати всі угорські території, заселені русинами (які знаходились переважно на теренах Словаччини). У плебісциті, який відбувся ще у листопаді 1918 року, з 1089 русинських делегатів 67 відсотків проголосувало за приєднання «Рутенії» (як пізніше назвав Жаткович свій край у меморандумі Масарику) до Чехословаччини, 28 % висловилось за приєднання до України, менше 2 відсотків — за повну незалежність країни, менше одного відсотка — за включення до складу Росії, і така ж частина — за об’єднання з Угорщиною або ж, відповідно, з Галичиною.Система поглядів на теренах самої Підкарпатської Русі тільки-но починала розвиватись. Після розпаду Австро-Угорщини русини організовували у багатьох місцях зібрання народу, а у містах виникла ціла низка т.зв. народних рад — перших політичних суб’єктів. З них потім виникли Пряшівська, Ужгородська та Хустська народні ради. Однак вони мали роздільні погляди на те, з якою державою вони бажають пов’язати майбутнє свого краю.В Хусті Центральна українська рада братів Юлія та Михайла Бращайків оголошувала у січні 1919 року про нахил до України, допоки ці плани не стали ілюзією по мірі просування більшовиків та поляків українськими теренами. Ужгородська рада наполягала на вимозі автономії в рамках Угорщини, а народна рада в Пряшеві на чолі з доктором Антоном Бескідом (у минулому — депутатом угорського парламенту, а згодом — губернатором Підкарпатської Русі) погодилася з висновками американських русинів. Допоки ця рада вірила у відновлення царського режиму, вона виступала за союз з Росією. Пізніше, після контактів з чехами та словаками, рада змінила свою позицію, і в січні висловилась за об’єднання з Чехословаччиною. Втім, вона вимагала, щоб до Чехословацької республіки були приєднані також частини польської Галичини, населені лемками.8 травня 1919 року в Ужгороді відбулось сполучення всіх трьох народних рад у Центральну народну раду, яка висловилася за приєднання Закарпаття до Чехословаччини. Область пережила ще короткий період турбуленцій, пов’язаних з кінцем існування старої Угорщини. Угорський уряд прем’єра Мігала Каролі у грудні 1918 року в співпраці з Ужгородською радою угорських русинів оголосив автономію для Підкарпаття як «Руської землі». В часи Угорської республіки рад мадярські військові частини проникли і на закарпатські території, де почали проводитись численні заходи соціалізації, що стикались з опором місцевого населення (наприклад, заснування сільськогосподарських кооперативів та мобілізація до Червоної армії). Румунське військо тримало під контролем східну частину території до літа 1920 року; пізніше чехословацько-румунський кордон, що проходив через Мараморош та Угочі, визначив Севрський мирний договір від серпня 1920 року.Доля Закарпаття була на міжнародній арені довірена Чехословаччині на підставі Версальського мирного договору, а у вересні 1919 року умови специфікував Сен-Жерменський мирний договір, згідно з яким Підкарпатська Русь ставала частиною Чехословаччини як автономний край із власним парламентом, що мав би мати законодавчу силу в питаннях місцевого самоврядування, шкільництва, релігії тощо. Кордон між Підкарпатською Руссю та Словаччиною був спочатку встановлено демаркаційною лінією по ріці Уж, остаточно закріплений потім у Сен-Жермені; з цим міжнародним актом він позбувся характеру лише внутрішнього кордону і користувався охороною з боку договірних сторін. Таким чином реалізувався намір президента Масарика, який пішов назустріч запропонованому Жатковичем розмежуванню, з прагматичною рекомендацією, аби цим зайнялася Антанта. Отож, Жаткович вже був би ні до чого у справі заперечень з русинського та словацького боку. Кордони русинських земель не відповідали етнічному розселенню русинів і значною мірою заходили у Словаччину; етнічні словаки, у свою чергу, опинились на півдні Підкарпатської Русі.Сам Масарик першим застерігав перед будь-яким оптимізмом. Республіка чехів та словаків була наділена не тільки національними протиріччями, але у випадку русинів — просто національною загадкою. Про проблеми, пов’язані із сусідством з Польщею, галицькими українцями та угорцями, Масарик застерігав Жатковича ще на американських теренах, однак останній і попри те вважав існування Підкарпатської Русі у складі Чехословаччини за даних умов як єдину бажану реалізацію русинських амбіцій. Масарик не помилявся, коли говорив, що все економічне існування зубожілого русинського краю залежало від злуки з Чехословаччиною, і що в жодному іншому політичному союзі його мешканці не мали б можливості розвитку. Дослівно казав — ми прагнемо не цього, але не можемо відмовити в такому проханні. Однак чеське ставлення до нової території не було безкорисливим. Чехословацьке політичне представництво розуміло стратегічну важливість цього східного виступу республіки, який приносив державі союз з дружньою Румунією, й одночасно, зважаючи на чесько-польські конфлікти, стояв на перешкоді виникненню польсько-угорського кордону, що відбулося б у тому випадку, якби мадяри захопили територію карпатських русинів. Цей ланцюг поєднував би ЧСР з Румунією та Югославією і означав би те, що у німців виникли б перешкоди у реалізації їхніх майбутніх амбіцій у Східній Європі (пізніше цей союз в рамках Малої Антанти був спрямований проти Угорщини – прим. Д.С.).
