УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 4/2008

Пограбований народ. Розмови з білоруськими інтелектуалами.

(Скачати весь номер: 4/2008 [PDF, 2 Mb])

 Текст: Анастасія Ільїна, Варшава 

 «Життя з двома душами властиве кожному білорусові». А. Гльобус

 

 Читаючи кілька років тому досить відому для польського та українського читача книжку Боґуміли Бердиховської та Олі Гнатюк «Бунт покоління. Розмови з українськими інтелектуалами», мимовільно проводилися паралелі з білоруською дійсністю. Насамперед впадала в очі основна відмінність між білоруською та українською ситуацією в період панування радянської імперії, а саме відсутність у Радянській Білорусі таких суспільних явищ, як шістдесятники та дисиденти. Не важко здогадатися, що завдяки їм, але, звісно ж, і багатьом іншим обставинам, сьогоднішня Україна відрізняється від уже de jure нерадянської Білорусі — і не так географічно, як радше ментально та політично знаходиться ближче до Європи.

 У даному випадку спроба молодих польських журналістів відомого польського тижневика «Tygodnik Powszechny» Малґожати Ноцунь і Андрія Бжезєцького прискорення чи корегування ходу білоруської історії не може не зацікавити. Їхню працю «Пограбований народ. Розмови з білоруськими інтелектуалами» треба розуміти як свого роду продовження ознайомлення польського читача із мешканцями сусідніх східних держав; як розмірковування над проблемами, пов’язаними з їхньою національною самоідентифікацією. Щоправда, виникає запитання: після того, як з’являються, або з легкої журналістської руки «створюються» дисиденти, чи наступним кроком суспільно-політичних перетворень буде незалежність і демократія? Іншими словами: важко відповісти на запитання, якою мотивацією керувалися автори цього видання, щоб упорядкувати думки сучасних білоруських мислителів, політиків, літераторів, журналістів, науковців, суспільних діячів, які дійсно є носіями білоруської думки, у тому чи іншому ступені спричинювалися, чи спричинюються до формування й розвитку національної ідеї білорусів. Так само не до кінця зрозуміло, чому серед білоруських національних діячів, інтерв’ю з якими лягли в основу цього видання, з’явилося ім’я Павла Якубовіча, рупора сьогоднішньої режимної пропаганди, редактора головної державної газети «Савецкая Беларусь», котра останнім часом змінила свою назву на «Беларусь Сегодня» ( на жаль, зміна назви цієї газети була єдиним кроком до її лібералізації). Читаючи інтерв’ю з Павлом Якубовічем, створюється враження, що він і до сьогоднішнього дня є єдиним дисидентом у країні, більше того, майже білоруським шістдесятником, який виріс на творчості російських поетів «срібного віку». Постає питання, що, можливо, варто підготувати дві книги, першу «Пограбований народ», а другу на кшталт «Багаті також плачуть. Розмови з білоруськими приспішниками режиму». І там слова пана П.Якубовіча: «Лукашенко дванадцять років очолює державу. І залишиться в історії як спаситель Білорусі» — будуть дуже доречними. З іншого боку, за наявності таких цікавих і шанованих осіб, яких сьогодні можна назвати дисидентами (бо переважна більшість потерпілих від режиму не раз потрапляла за ґрати чи була звільнена з роботи), не до кінця зрозуміло, чому серед співрозмовників відсутній апостол білоруського відродження — людина, що розпочала всі ці змагання, людина, яка можливо відіграла для Білорусі таку ж саму роль, як Гавел для чехів, Валенса для поляків, Чорновіл для українців — Зянон Пазняк? Як пояснюють автори, розмови проводилися тільки із суспільно-політичними діячами, котрі сьогодні постійно живуть на батьківщині. Але ж у житті часто зустрічаються винятки, які легко можна розтлумачити у примітках, як наприклад, у даному випадку: вимушена еміграція через політичні переслідування. Чи погрози відносно безпеки життя за свої переконання та політичну діяльність не є характерною рисою дисидентства? З точки зору ознайомлення читача з білоруською реальністю книжка повністю відповідає задуму авторів. Хто, як не молодий лідер Павал Севяринєц може розповісти про свою дволітню неволю «на хіміі» (примусове поселення у визначеному місті й робота на шкідливих виробництвах за символічну плату – ред.) за політичну активність і як праця над побудовою нової Білорусі поєднується з примусовою працею на лісоповалі. Хто, як не голова Товариства білоруської мови Алєг Трусав може розказати про знищення і переслідування білоруської мови. Чи є хтось кращий за історика Уладзіміра Арлова, книжки котрого видаются переважно за кордоном, і котрий розкаже про правдиву історію Білорусі за останні десять століть. Хто, як не поет Адам Гльобус, розповість про те, що, на відміну від Радянського Союзу, у сучасній Білорусі секс існує, і не лише у літературі. Тому варто шукати, спілкуватися і знайомити західних читачів з інтелектуалами пострадянського простору, бо вони хоч і зі Східної, та все ж таки Європи, яка вже давно визволилася від татаро-монгольського і більшовицького панування.

 
Український журнал