Ukraiński Żurnal - 5/2008
Пристрасті навколо «карти поляка»
(Скачати весь номер: 5/2008 [PDF, 2.4 Mb])Текст: Ростислав Крамар, Варшава
29 березня 2008-го здійснилася багатолітня мрія польської діаспори, розсіяної теренами пострадянських країн. Саме цього дня в дію увійшла «карта поляка» — документ РП, який засвідчує приналежність до польського народу. «Карта» — це не просто моральна сатисфакція для тих, хто почуває кровний і духовний зв’язок із Польщею, але й ряд відчутних пільг, гарантованих її власникові в країні над Віслою. Різноманітними полегшами при перетині польського кордону та під час перебування та території РП зможуть скористатися жителі країн, що виникли після розпаду СРСР, законодавство яких не передбачає подвійного громадянства.
Вже 30 березня працівник львівського консульства РП оприлюднив офіційне рішення про видачу перших «карт поляка» громадянам України: сестрам Ядвізі та Ірені Заппе зі Львова, а також Ірені Сандецькій із Кременця. Ці вельми похилого віку жінки — символи польськості у своїх містах. Проте польське нововведення мало б зацікавити не лише стовідсоткових, так би мовити, чистокровних українських поляків, але й тих, у кого в свідоцтві про народження у графі «національність» чорним по білому записано — українець.
Тему ймовірної української «навали» на Польщу в зв’язку із впровадженням «карти» досить жваво обговорювали польські медіа, деякі з них називали вражаючі цифри очікуваних прибульців «зі Сходу»: 1–1,5 мільйона. Причому, як твердила популярна газета «Dziennik» (німецький видавець Axel Springer, Polska), посилаючись на поінформовані джерела, більшість українців, які намагатимуться здобути польський документ, із Польщею мають небагато спільного. Більше того, серед потенційних «поляків», застерігав «Dziennik», можуть опинитися нащадки вояків УПА, «відповідальних за криваве знищення в сорокових роках минулого століття понад 150 тис. поляків з Волині та Східної Малопольщі». Публіцист газети висловив із цього приводу «глибокодумну» тезу, що зводилася до твердження: «Вітаємо українців, не вітаємо бандерівців». На жаль, «Dziennik» не завдав собі клопоту дослідити, скількох польських платників податків він довів до інфаркту «сенсаційним» заголовком резонансної статті — «Мільйон українців отримає польські субсидії».
Що ж дає підстави до таких припущень? Звідки такі очікування, коли взяти до уваги, що за переписом населення в Україні 2001 року лише 144 тис. громадян задекларували свою належність до польської національності?
Річ у тім, що для набуття «карти» не обов’язково бути 100-відсотковим етнічним поляком. Відповідно до закону, документ може бути наданий особі, яка декларує приналежність до польського народу, і в якої «щонайменше батько або мати, чи дідусь або бабуся, або ж прадідусь і прабабуся були польської національності, або мали польське громадянство [...] або ж яка представить посвідчення польської організації, що діє на території однієї з країн [...], що підтверджує активну участь у діяльності, спрямованій на популяризацію польської мови та культури, або польської національної меншості за період щонайменше трьох років». Крім того, зацікавлений «картою» мусить довести свій зв’язок із польськістю принаймні елементарним володінням польської мови, яку вважає рідною, а також знанням і плеканням польських традицій та звичаїв.
Словом, як на перший погляд, умови отримання карти вельми ліберальні, а отже й неабияк спокусливі для... Власне для кого? Можна спробувати укласти перелік категорій українських громадян, для яких «карта поляка» — імовірний спосіб на вирішення житейських проблем. Справа в тому, що «карта» — це не лише безкоштовна віза, але й право на тривале перебування на території РП (до двох років); на безпроблемне працевлаштування та підприємницьку діяльність; на безкоштовну медичну допомогу; на відчутну (37-відсоткову) знижку на подорожі залізницею; а також — на безкоштовне навчання в цій країні. Таким чином, серед зацікавлених цим документом можна сподіватися і жителів прикордонних українських областей, призвичаєних до польських заробітків, і різноманітних фахівців, які поглядають у бік польського ринку праці, що динамічно розвивається, і молоді, яка охоче здобула б вищу освіту в одній з країн Європейського Союзу.
Разом із тим, чи варто сумніватись у тому, що в західноукраїнських областях, де чи не кожен другий може згадати про «польську бабцю», людей з елементарним знанням польської мови та культури аж ніяк не бракує? А як, скажімо, тисячам українських «човників» з Галичини та Волині, котрі нині нарікають на ускладнену візову процедуру, розуміти запис в польському законі про те, що умовою отримання карти є польське походження або польське громадянство предків?.. Чи означає це, що нащадок польських громадян, незалежно від національності, склавши іспит з мови, історії та культури Польщі, може скласти й декларацію про приналежність до польського народу? Коментарі польських експертів, щедро цитовані провідними медіа, однозначної відповіді на ці запитання не дають. Складається враження, що закон про «карту», схвалений восени минулого року, попри десятилітню його передісторію, приймали в поспіху, спричиненому внутріполітичною ситуацією в країні. Правлячий на той час консервативний правий табір передбачав свою поразку на парламентських виборах, що саме насувалися, тож під тиском «кресових» середовищ та «полонії» (діаспори) наполіг на прийнятті закону фактично під завісу своєї каденції.
Поки що запитань із приводу «карти поляка» значно більше, аніж відповідей. Тож чи варто дивуватися, що діапазон реакцій на польське нововведення по обидва боки кордону досить широкий: від захоплених оцінок польської діаспори та «кресов’яків», до гострого занепокоєння осіб, стурбованих імовірною «бандерівською навалою», з одного боку, та можливим «розмиванням» української нації — з іншого.
Коментар
