Ukraiński Żurnal - 5/2008

Будувати великоруський міст там, де є природний український брід?

Тест: Давід Свобода, Прага

Цілу ситуацію ускладнювали сильні проросійські настрої чеського суспільства зі специфічним поглядом на етнічний характер нової території, яку їхні носії вважали суто російською. Вперше в історії укорінена в чеських землях неприязнь до українства раптом отримала можливість реалізуватися на ґрунті внутрішньої політики саме в цьому питанні. Русофільські політики й журналісти вбачали в Підкарпатській Русі міст, що з’єднував Чехословацьку Республіку з великою Росією на сході, а також шанс наповнити свою слов’янську мрію реальним змістом. «Зрештою, були в парламенті особи, які новий стан вважали тимчасовим, вважаючи, що ЧСР пильнуватиме Підкарпатську Русь лише доти, доки відроджена Росія заявить про свої права на неї», — згадував 10 років по тому Фердинанд Пероутка.

Ліберальні діячі стежили за подіями без сентиментів. Масарик ділився з Бенешом враженням від гнівної телеграми, яку надіслав з Парижа Крамарж — міністерський голова писав у ній винятково про карпатських «росіян». «Різниця полягає в тому, що маємо там фракцію росіян, тобто великорусів із реакційною політичною тенденцією. Це обіцяє поважні проблеми, якщо справа дійде до зміни обігової мови в школах та установах міст і сіл, що зголосяться до великоруської мови. Величезна частка буде за українську мову. Ймовірно, російська вводитиметься факультативно для старшокласників там, де на неї зголосяться. Як буде з установами, невідомо. Мусимо дочекатися результатів перепису, щоб дізнатися, яка частина населення обере російську (...). Доктор Крамарж очевидно плануватиме перейти на російську повністю?» Міркування Масарика, які пов’язували Закарпаття з українським етнічним простором (де російській мові належав статус мови меншини, що її потрібно підтримувати), виразно контрастували з переконаннями русофілів, які вбачали в російській панівну мову, котра якщо й потребувала оборони, то хіба від контрабандної інфільтрації українізмів. «Є багато добрих чесних малорусів, які вважають, що працюють на користь свого малоруського народу, коли працюють для українства. Бачимо це і в нас, в Чехії, куди агітація українська кидає свою тінь. А так після Росії прийдемо на чергу і ми, чехи. Ми, чия маленька республіка оточена тільки недругами. Наші надії на Росію трималися на двох речах: спільному кордоні з Югославією та спільному кордоні з Росією (...). Так званого південнослов’янського коридору ми вже позбавлені, українізація працює над тим, щоб нас позбавити границі з Росією. А в нас люди настільки непередбачливі, що цьому самі допомагають. У Карпатській Русі ми маємо відвертих приятелів. Але вони — великоруси, а ми дозволяємо українізацію, яка губить їх і нищить ту єдину, але визначальну опору сильної Росії — те, як я завжди казав, крісло чехословацької держави, на яке ми можемо безпечно опертися спиною», — так оцінював ситуацію Йозеф Дюріх.

Руки геть!

«Він (Крамарж) зроду не зрозумів, що отримати русинів — це і є реальна слов’янська політика: бути сусідами ймовірної Росії та перешкоджати сусідству поляків та мадяр», — жалівся Масарик, ілюструючи русофільство Крамаржа прикладом: голова національної демократії особисто ратував за якнайбільше розширення границь Підкарпатської Русі, що включала б і змішані словацько-русинські області східної Словаччини. Крамарж був щиро переконаний, що Чехословаччина отримала у піклування край, заселений милими його серцю росіянами.

Ще до того, як в чеському суспільстві остаточно сформувалося ставлення до нової території, відбувалася публічна дискусія про основні аспекти підкарпатської проблеми. Русофільський публіцист Алоїс Кусак навесні 1919 року гостро засуджував антиросійський рух в регіоні. Він писав, що населення регіону в місцевій пресі помилково означається як українське, а його мова — як українська або русинська. За його словами, угорська частина «Карпатської Русі» ніколи не називалась українською. Він писав: «Якщо останнім часом, за сприяння американської наукової комісії в Пешті, сучасна т.зв. «західноукраїнська» державна формація панів Василька, Левицького, Смаль-Стоцького (та інших, берлінських і віденських, довірених осіб з табору галицько-буковинської «українофілії») робить спроби розширити західноукраїнські аспірації й на угорсько-руські терени, то угорсько-руський народ такі спроби рішуче відкидає, не бажаючи мати нічого спільного з українською пропагандою». Єдине, за що Кусак міг би бути вдячний пештським урядам, то за те, що (попри суто меркантильні міркування) вони не дали цій пропаганді проникнути на «угорсько-руські» терени. Кусак наполягав на тому, що в мешканців регіону залишається віра в Русь, і звернулися вони до ЧСР як до єдиної можливої охорони від мадяризації лише тоді, коли зазнав поразки російський сценарій (Кусак, однак, скористався прикладом лише пряшівської Національної ради. — прим. Д.С.). Прикладом згаданого рішучого опору угорсько-руського народу проти «українських щупалець» слугувала для Кусака стаття «Руки геть», опублікована в руському додатку кошицького видання «Slovenský Východ». «В ній якнайрішучіше виражається протест проти угорсько-руських зазіхань “західних українців”, улюбленців віденських влад (а варто додати, що також і — улюбленців Берліна з його антиросійським та антислов’янським загалом налаштуванням і прагненням світової війни)», — тлумачив Кусак. Мова «угро-русинів», — зазначав автор, — наближена до літературної російської мови в її «малоруському відтінку», до того ж вона, на відміну від «діалектів галицько-руських» зберегла чистоту і цілісність: «Угорська Русь, у порівнянні з українськими, штучно культивованими культурами (особливо австрійського походження), старанно відгороджувалась від зовнішніх впливів, лише цим і можна пояснити те, що Угорська Русь залишилась практично незайманою землею та домівкою чистої мови руської».

Прага вже сита по горло "старословянством"

Масарик передбачав, що потенційні проблеми в питанні Підкарпатської Русі слід очікувати від Вергуна (Дмитро Миколайович, російський Всеслов’янський публіцист — прим. Д.С.) та Кусака. «Прага вже сита по горло їхнім “старослов’янством” — експонентом доктора Кусака», — писав також Флоріан Заплетал, відгукуючись на приїзд до Праги делегації російської газети «Русская Земля» з Карпат. «Чи за ними стоять народні маси, чи романтичні філологи чорносотенної Національної ради з Бескидів?» — запитував він обурено, засвідчуючи свою позицію в боротьбі за національну та мовну ідентичність русинів. Про збентеженість делегатів свідчив і їхній протест проти означень «русини» та «українці» в газеті «Národní listy» — протест, який Заплетал вважав історично значимим. «Літературною російською мовою вважають, імовірно, також мовну мішанину, якою пишеться “Русская Земля”», — зауважував він.

За деревами вони не бачать лісу 

Основою поглядів Заплетала стали результати опитування про вирішення мовної ситуації між русинами, що проводилося напередодні Різдва 1919 року серед чільних славістів. «Шкода, що цікаві результати опитування не були опубліковані для загалу. Наші славісти висловилися проти великоруської мовної політики Бескидовців», — писав він. Шістнадцятеро чеських академіків, серед яких фігурували такі імена, як Бідло, Крофта, Нідерле, Біли, одностайно підтримали використання української мови у формуванні русинського правопису. Восени того ж року Генеральний статут у справі Підкарпатської Русі постановив, що мовою навчання буде русинська — тобто літературна українська мова з правописом, який побутував у другій половині ХІХ століття в галицьких школах та в підкарпатській літературі.

Масарик ще в середині 20-х, коли працював над своїми мемуарами, ставився до мовної проблеми з певною пересторогою. І хоча «малоруська мова» сприймалась як російський діалект, він з педагогічних міркувань вважав використання цього «діалекту» доречним, посилаючись на думку «самих великорусів» і повторюючи «як було сформульовано Петроградською академією наук та чудовими російськими педагогами». Якщо йшлося про права великорусів, він не вбачав причин для того, щоб їх — як і будь-яку іншу меншину — якось утискати. Для русинів українська орієнтація в національному плані була найзрозумілішою — про це писав Пероутка в «Будуванні держави». «Хай там що б не говорилося, але виходячи з об’єктивності та історичної правди, мусимо визнати, що русини є найпівденнішою, нехай навіть відрізаною гілкою українського народу», — стверджував він. Однак переконати в цьому проросійську частину чеського суспільства до кінця існування Масарикової республіки так і не вдалось. «Ці люди, — свідчив Пероутка, — сповідували “великоруський фанатизм” такою мірою, що цілком ігнорували існування малоруського народу, а поняття Україна вважали мало не зрадою слов’янської ідеї. Вони залишалися вірними своїм ідеям навіть усупереч здоровому глузду, адже досить було поглянути на географічну мапу, щоб стало очевидним: русини під Карпатами не можуть бути гілкою великоруського народу, хіба що колись перелетіли через малоруські території на якихось повітряних кулях». Теоретики-русофіли дуже легко заперечували природний зв’язок русинів з українцями, позаяк взагалі відкидали існування українців, стверджуючи, що весь гігантський обшир російської території населений одним народом, «який для слов’янина грішно розрізняти». Вони пропонували запровадити в підкарпатських школах російську мову. Яр. Бідло в рецензії на книгу Заплетала «Русини та наші просвітителі», зауважив, що Карел Гавлічек без збентеження вважав угорських русинів тотожними з русинами галицькими. «Сьогодні ця справа, на позір цілком зрозуміла, для багатьох наших політиків є складною проблемою, бо за деревами вони не бачать лісу (...) Бажаючи будувати великоруський міст там, де є природний український брід, вони не бажають пізнати терени, на яких збираються розпочати будівництво».