УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Ukraiński Żurnal - 5/2008

Мілан Барта: «Родинам жертв 1968-го року відшкодування виплатила чехословацька сторона»

(Скачати весь номер: 5/2008 [PDF, 2.4 Mb])

Спілкувався Давід Свобода, Прага

 

У новоствореному Інституті вивчення тоталітарних режимів ви працюєте над проектом, який стосується Празької весни. Чи можна сказати, що у випадку Чехословаччини 1968 року ми ще чогось не знаємо?

 

Празька весна для чехів і надалі залишається актуальною проблематикою, в рамках якої залишилося багато нез’ясованого, причому часто йдеться про фундаментальні питання. Багато речей вимагають переосмислення й ревізії, оскільки десятиліттями комуністичний режим підтримував у цьому питанні вигідний для нього намул неправди та дезінформації. Аж до 1989 року проблематика 68-го була в комуністичній Чехословаччині жорстко цензурована і контрольована комуністичними органами. Під час роковин окупації, наприклад, поліційні відділки завжди були в повній готовості, аби запобігти можливим проявам незадоволення. Великою загадкою, вже мабуть, назавжди, залишиться для нас розмір збитків, що їх заподіяли Чехословаччині війська п’яти держав Варшавського договору. Причому йдеться не лише про величезні матеріальні збитки, але також про кількість поранених і вбитих під час інвазії та під час подальшого перебування радянської армії на території ЧССР.  

 

Ваш дослідницький проект зосереджується конкретно на жертвах окупаційних військ на території Чехословаччини в 1968 році. Чи, на вашу думку, може дійти до переоцінки цифр, що наводилися дотепер?

 

Певно, що так, адже кількість жертв окупації до нинішнього дня точно не встановлена. Здебільшого посилаються на звіти, які в 1968 році підготували органи безпеки, а вони самі ще тоді визнавали, що жодним чином не йдеться про точні цифри. До того ж, після підписання Договору про тимчасове перебування радянських військ на території Чехословаччини (18 жовтня 1968 р.) проблему розслідування карних злочинів військових було передано в компетенцію т.зв. уповноваженого в справах тимчасового перебування радянських військ, а матеріали, які виникли в процесі діяльності цього уповноваженого, ще не досліджувалося. Назагал можна сказати, що досі було відомо лише те, що стосувалося більше сотні загиблих на території Чехії та Словаччини. Ми на сьогоднішній день налічуємо 120 смертей, але навіть ця кількість навряд чи є остаточною. Багато документації з тих часів зникло в хаосі проблем, що супроводжували вступ військ та події, які відбулися згодом. Багато громадян просто боялося говорити про безправ’я, в яке потрапили. Багато легко поранених у 68-му не зверталися по медичну допомогу, є також і жертви, досі не зідентифіковані. Ніхто, мабуть, ніколи вже не порахує, скажімо, кількість військових Варшавського довогору, які під час окупації загинули в дорожніх катастрофах, вчинили самогубство і т.п. А в цьому випадку мова також іде про десятки загиблих.

 

 

 

Про які обставини смерті йшлося найчастіше? Чи про наслідки активного опору громадян Чехословаччини чи, радше, про нещасні випадки?

 

В перший день інвазії, 21 серпня, найчастіше смерті та поранення були від вогнепальної зброї. Військові були налякані — їм розповідали про контрреволюцію, і вони очікували, що проти них виступить американська або німецька армія. Всім підрозділам було видано військову зброю. Найбільше людських жертв було в Празі, де до 31 жовтня налічувалося 25 убитих та 431 поранений. Наступними днями ситуація нормалізувалася, і загиблими чи пораненими найчастіше були жертви автомобільних аварій. Водії радянської армії ігнорували чехословацькі правила руху, не їздили надто безпечно, до того ж — важкою технікою і танками.Варто додати, що чехословацька влада з перших хвилин окупації закликала громадян не чинити військовим збройного опору. Жодного разу не зафіксовано випадків, коли б чехословацькі громадяни зі зброєю в руках виступали проти військових. Населення чинило пасивний опір, розклеювало листівки, виписувало гасла графіті, іноді люди жбурляли в автомобілі чи танки шматки дерева, помідори, жмутки паперу, але жодного разу з їхнього боку не дійшло до стрілянини.  

 

Чи в Словаччині статистика потерпілих була інакшою? 

Словаччина в перші дні окупації також мала значні втрати серед цивільного населення. Передусім — у Кошицях, де було багато вбитих і поранених. Але загалом можна сказати, що ситуація в Словаччині майже не відрізнялася від ситуації в Чехії. Там окупаційні війська населення також зустріло мовчазним спротивом. На Словаччину припадає приблизно третина людських жертв 68-го року. 

 

В який спосіб реагувала на людські втрати політична еліта перед сумнозвісним квітнем 69-го? (Тоді Александра Дубчека було відкликано з посади першого секретаря партії, на його місце прийшов Густав Гусак — прим. редактора) Чи зверталися громадяни до колишніх ідолів Празької весни зі своїми претензіями? І чи звертали увагу чехословацькі політики на цю «гуманітарну» ситуацію московського правління?

Відразу після окупації політичне представництво почало домагатися, щоб окупаційні війська покинули територію Чехословаччини. З цим були пов’язані також спроби встановити справжню кількість жертв окупації та порахувати збитки, вчинені радянською стороною та військами інших держав Варшавського договору, що увійшли на територію ЧССР. Для членів родин загиблих (і для чехословацького суспільства загалом) тема жертв і втрат була дуже болісною. Тому вони зверталися до представників влади та високопоставлених політиків у багатьох випадках, і в справі відшкодування передусім. Радянська сторона будь-які закиди щодо збитків і відшкодувань гостро відкидала, оскільки в її інтерпретації йшлося про «захист соціалізму». Пізніше, через різні політичні обставин та з огляду на поступову нормалізацію у Чехословаччині, питання збитків і відшкодовувань з боку СРСР не піднімалося. Врешті-решт родинам загиблих відшкодування виплатила чехословацька сторона.  

 

А чи були пізніше постраждалі та їхні родини предметом зацікавлення органів безпеки?

 

Тут ситуація залежала від кожного окремого випадку. Декого з членів родин потерпілих переслідували й перевіряли органи безпеки, в інших випадках цього не було. Стежили натомість за будь-якими спробами вшанувати пам’ять жертв. У дні роковин органи безпеки патрулювали місця сутичок, забирали квіти, ліквідовували пам’ятники тощо.

 

Як виглядала ситуація після перевороту? В чеському парламенті тема розміру відшкодувань викликала гострі дискусії...

Після 1989 року чехословацька влада зосередилася на справі виводу військ, а питання про відшкодування було відсунуто. Частині постраждалих відшкодування було сплачено в 1992 році. В парламенті розгорілася дискусія щодо того, чи взагалі потрібні відшкодування, а якщо так, то для кого і в якій формі. Проти відшкодувань виступали передусім ліві. Закон про відшкодування жертвам окупаційних військ було прийнято після бурхливих дискусій лише в 2005 році.

Український журнал