Ukraiński Żurnal - 5/2008

Петро Шелест — комуніст, який любив Україну

Текст: Петро Андрусечко, Київ

З кінця минулого року, в зв’язку з проектом «Великі українці» на телеканалі «Інтер», у суспільстві розгорілася дискусія щодо героїв, пов’язаних з Україною. Йдеться про різні постаті з різних історичних періодів. У дебатах взяли участь як історики, публіцисти, політики, так і пересічні громадяни. Однією з найбільш суперечливих кандидатур, висунутих лідером Комуністичної партії України Петром Симоненком, виявилась постать Леніна. Варто задуматись, чому українські комуністи підтримали Леніна замість того, щоб обрати людину, безпосередньо пов’язану з Україною, але водночас віддану комуністичним ідеям. Здається, саме такою фігурою міг бути Петро Шелест. У лютому цього року минає столітній ювілей його народження, і з цього приводу Інститут політичних та етнонаціональних досліджень НАН України організував конференцію.

Петро Шелест — постать неоднозначна. З одного боку — завзятий будівник комунізму, з іншого — захисник незалежності Радянської України, української мови та культури. Шелест став секретарем Компартії України у 1963 році і протримався на цій посаді до 1972 року. Відіграв велику роль у відстороненні від влади Микити Хрущова, забезпечуючи для Леоніда Брежнєва підтримку з боку українського партійного апарату. Зрештою, шкодував пізніше про це.

Як прихильник радянської влади, він боровся з українськими дисидентами, але звертають увагу, що за його часів влада відмовилася від терору по відношенню до всіх українців. Був прихильником автономії для української республіки в рамках СРСР та радянського законодавства. Прагнув звільнити економічно Київ від центру у Москві. Захищав українську мову та культуру, за що його критикували з центрального партійного апарату. Дехто з дослідників стверджує, що Петро Шелест стиха підтримував представлений у праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація» аналіз ситуації на Україні.

Йому закидали підтримку «братньої» інтервенції до Чехословаччини у 1968 році. Однак ця справа не давала йому спокою до кінця життя і він волів, щоб ті події вирішились всередині Чехословаччини. Зрештою, у нашій розмові Віталій Шелест (син Петра) цікавився, чи надалі у свідомості чехів відзиваються болем події сорокалітньої давнини.