Омельченко × 2
З цього моменту розпочинається кар’єра Омельченка, який раніше був пов’язаний з будівельним сектором столиці. Зрештою, опоненти згодом дорікатимуть йому за ці зв’язки. Між ним та Косаківським постійно точилися конфлікти. В 1998-му Верховна Рада прийняла Закон «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів». Однак для виборів мера Києва ухвалили окрему постанову і призначили їх на 29 березня 1998 року, іншими словами — разом із парламентськими виборами. Конституційний Суд негативно поставився до рішення, вказуючи, що статус Києва як столиці досі не врегульований. У січні 1999 року було прийнято Закон «Про столицю — місто-герой Київ», Стаття 13 якого передбачала, що Київський міський голова обирається шляхом прямих виборів відповідно до Закону України «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів». Але, оскільки місцеві вибори відбулися на рік раніше, вибори мера Києва було призначено на 30 травня 1999 року. Зареєстрували 38 кандидатів, серед яких найбільші шанси мав Омельченко, що не лише подобався киянам, але й умів домовлятися з різними політичними силами. Серед інших кандидатур (відомих з тогорічних виборів) можна згадати Михайла Бродського. Однак найбільше сум’яття викликала кандидатура Григорія Суркіса, кандидата СДПУ(о). Тим паче, що ці вибори розглядалися в контексті майбутніх президентських. Фактично вони стали своєрідним полігоном. Широко використовувалися чорний піар та компромати, а згодом усе це застосовувалося й під час осінніх президентських виборів. Омельченко рішуче переміг, отримавши 76,4% голосів. Суркіс оскаржив результати, стверджуючи, що мер порушив чинне законодавство. Інтрига набирала обертів, і Вишгородський суд задовольнив позов Суркіса. Однак Леонід Кучма прийняв рішення, за яким ухвалу суду було проігноровано.
На посаді мера Омельченко вигідний і владі, і опозиції з огляду на відсутність політичних амбіцій. Однак ситуація змінюється, а Омельченко, намагаючись якомога повніше скористатися своєю популярністю, створює партію «Єдність». І хоча угрупованню не вдається перемогти на загальноукраїнському рівні, самостійна діяльність мера не подобається тогочасній владі. Все це призводить до конфлікту з центральною владою.
Чергові вибори в березні 2002 року засвідчили, що Омельченко вже «набрид» владі (з Банковою на чолі). В лютому того ж року мер вирішує піти у відпустку з метою зайнятися власною кампанією, а на посаду в.о. Київського міського голови призначає довірену особу. Однак Кучма видає декрет, в якому призначає на посаду в.о. мера іншу особу. Омельченко гостро критикує президента, вважаючи, що відбувається захоплення влади «тими олігархічними силами, які вже намагалися взяти владу в Києві на минулих виборах столичного голови». Він відмовляється від відпустки, і президент скасовує свій декрет.
Вдруге Омельченко здобуває переконливу перемогу, набираючи 73,12% голосів. До цього ж партія «Єдність» набирає найбільше мандатів у Київраді. Друге місце отримує ще один Омельченко, Григорій (використання досить цікавих технологій БЮТом).
Під час другого терміну Олександр Омельченко зміцнює свою позицію шляхом адміністративної реформи в Києві. Як столиця України, місто притягує представників різних бізнесових угруповань, які увійшли в політику. Всі усвідомлюють, які величезні ресурси генерує в собі Київ. У 2003 році відбувається спроба усунення Омельченка з посади голови КМДА. Президент та група депутатів звертається до Конституційного суду із запитом, чи може Омельченко займати посаду міського голови Києва після досягнення 65-літнього віку, що вважається порушенням вікового цензу, згідно із законом «Про державну службу». Суд видає рішення на користь мера.
З Леонідом Кучмою Омельченко зведе порахунки під час Помаранчевої революції, коли легалізує мітинги опозиції. Місто фактично легітимізує діяльність помаранчевих сил.
«Банкірській» нокаут
У 2006 році всі політичні угруповання боролися передусім за місця в парламенті. Місцевим виборам присвятили значно менше уваги. Деякі партії навіть не висували кандидатів на мера (як от БЮТ чи Партія регіонів). Здавалося, Омельченко має настільки сильні позиції, що ніхто не спроможний випередити його. Власне кажучи, і сам мер не приділив належної уваги кампанії. Досить швидко виявилося, що наявні реальні контркандидати. Насамперед — відомий боксер Віталій Кличко. Втім, позбавив Омельченка шансів не знаменитий спортсмен, а успішний банкір Леонід Черновецький («Правексбанк»), який набрав 31,8% голосів.
Мешканці Києва вже були втомлені діяльністю Омельченка. Чимало говорилося й про темні справи між владою міста та бізнесом. Черновецький попрямував до виборців із безпосереднім виборчим маркетингом — обіцяв і надавав допомогу найбіднішій частині київської громади. Безумовно, він купував виборців, але й подавав надії як успішний бізнесмен, який на посаді мера займеться покращенням ситуації найбідніших. Імовірно, він сам не до кінця вірив у власний успіх, адже його одночасно обрали депутатом Верховної Ради за списками «Нашої України» (і певний час він вагався, що саме вибирати). Омельченко пробував оскаржити результати виборів, але марно. В 2007-му його обрали депутатом парламенту від Блоку «Наша Україна — Народна Самооборона».
Леоніда Черновецького від початку вважали прибічником демократичних сил. Він забезпечив собі більшість у міській раді завдяки перебіжчикам з БЮТу, «Нашої України» та Блоку Кличка. Насамкінець мер стає таким собі «public enemy» для демократичних сил. У першу чергу йому закидають корупційні скандали, пов’язані з передачею величезної кількості київської землі зацікавленим особам. Варто зазначити, що згідно з незалежними оцінками, в скандалах із столичною землею замішані політики, які репрезентують ледь не всі основні політичні сили країни. На жаль, закиди не знайшли офіційного підтвердження в судових вироках. Земля — це очевидно величезна проблема, передусім з огляду на ціни наділів та вартість нерухомості в українській столиці. З іншого боку — не секрет, що місто ледь функціонує. Останні два роки комунікаційні проблеми дійшли до крайнощів. Автомобільні корки паралізують місто. Щоправда, влада обіцяє виправити ситуацію, однак суттєвих змін поки-що не помітно.
Восени минулого року я був свідком зустрічі Черновецького з мером Варшави Ханною Гронкевич-Вальц. Основні запитання київського мера до варшавської колеги стосувалися того, чи підпорядкована їй поліція, і які є можливості боротьби з опозицією. Шкода, що лише це цікавило київського голову, адже Варшава має чималий досвід у розв’язанні проблем сполучення й транспорту.
Коаліція вимагає реваншу
Серед гасел демократичних сил у виборчій кампанії 2007 року були й обіцянки «повернути Київ його мешканцям» шляхом дострокових виборів мера (Юлія Тимошенко та Юрій Луценко). Луценко, зрештою, навіть закликав Черновецького провести тести на наявність наркотиків, а пізніше встряв у авантюру, яка завершилася взаємними стусанами. Самого Черновецького, з огляду на його специфічний спосіб поведінки та мовлення (часто хаотичні) називають «Льоня — космос» та іншими іронічними означеннями, що натякають на його позаземне походження.
Натиск коаліції цього року був настільки потужним, що президент на час розслідування в справі ймовірних зловживань мера відсторонив його на шістнадцять днів від посади голови КМДА. Водночас парламент проголосував за відставку Леоніда Черновецького та дострокові вибори, призначивши їх на 25 травня.
В цих виборах кількість зареєстрованих кандидатів — 41 чоловік. Однак найважливішою проблемою є відсутність єдиного представника від коаліції. Виразно помітно, що вибори мера збігаються з конфліктом прем’єра Юлії Тимошенко та президента Віктора Ющенка. Голова Секретаріату Віктор Балога наполягав, аби коаліція підтримала Віталія Кличка, але на сьогодні сформувалася справжня плеяда «зірок»: добре знаний Омельченко, репрезентант «європейського вибору» П.Катеринчук, О.Турчинов від БЮТу, а за ними — В.Кличко і ціла решта. Як показують дослідження, відсутність єдиного кандидата йде на користь Черновецькому. Ситуацію ускладнює факт, що вибори мера відбуваються в один тур. Спроби внесення змін до законодавства та введення другого туру в теперішні вибори розкритикував президент, слушно зауваживши, що вибори мера Києва повинні відбутися за таким самим принципом, як і вибори мерів в інших містах України. На прес-конференції 24 квітня 2008 року Ющенко взагалі висловився проти дострокових виборів київського мера. Президент зазначив, що мер - незалежна гілка влади. Щоб усунути його від влади, повинна бути якась з умов: або він сам подає у відставку, або помирає, або суд надає відповідний вирок. «Ні першого, ні другого, ні третього немає, а ми робимо вибори», – сказав В.Ющенко. Питання однак у тому, які справжні наміри криються за словами президента.
24 травня — традиційний День міста в Києві. Цікаво, чи отримають кияни 25 травня задоволення від другого святкового дня — виборів. Чи, може, прокинуться після святкових вихідних з почуттям післявиборчого похмілля.
