Минув вже певний час від саміту в Бухаресті і ми повинні відійти від риторики на кшталт «перемога» чи «поразка». Так оцінювати можуть хіба політики, а ми маємо підходити більш зважено, аргументовано. Тому я вважаю, що виходячи зі змісту рішень, які були ухвалені, це, безперечно, значний крок вперед у відносинах України і НАТО. І безумовно, факт політичного визнання перспективи членства України в НАТО, яке вперше прозвучало в офіційних документах Альянсу, є надзвичайно важливим.
Якщо повертатися до Бухаресту, то я думаю, що на день саміту склалася низка обставин, які унеможливили на той момент ухвалення такого рішення. Частина обставин стосується внутрішньої ситуації в Україні, частина — внутрішньої ситуації в Альянсі. Тому не можна пояснити саме таке рішення лише однією обставиною. Це комплекс обставин. І в принципі, я не вважаю це надто великою проблемою. Саме через те, що дійсно Україна лише у січні офіційно звернулася за ПДЧ. Ще напередодні саміту у всіх професійних коментарях звучала думка про те, що дуже малоймовірно, що саме на бухарестському саміті ми можемо отримати позитивне рішення.
Стосовно російського впливу, то російський фактор вплинув на результат саміту, однак не напряму, а радше опосередковано, через зацікавленість кількох західноєвропейських держав зберегти певний простір для маневру у відносинах з Росією. І тому вони на даному етапі (пов’язаному з проблемою Косова і протиракетної оборони, з низкою інших проблем) не вважали за потрібне додавати ще один фактор у конфлікт з Росією. Зрозуміло, що тут багато в чому працює очевидне переплетення політичних і бізнесових інтересів частини європейських еліт, пов’язаних чи зацікавлених у нарощуванні енергетичної співпраці з Росією. Це, зокрема, свідчить і про зростання залежності Західної Європи від Росії в цих питаннях.
А що ще може зробити Москва, аби заблокувати співпрацю України з НАТО?
Я думаю, що сама вона не має можливості заблокувати інтеграцію України з НАТО. Усі реальні способи блокування цих відносин знаходяться в самій Україні, але зрозуміло, що вони певною мірою можуть бути каталізовані за допомогою Росії. Тобто, сама по собі Росія може підштовхнути деякі процеси в Україні, які значно ускладнюють інтеграцію в НАТО. Зокрема, це питання співпраці у газовій сфері, до якого Україна дуже чутлива, і Росія може висунути низку неприйнятних пропозицій. З іншого боку, саме в цій сфері Росія буде вміло підігравати розколу правлячої коаліції. Адже відомо, в правлячій коаліції є різні підходи до організації ринку газу, а Росія може спровокувати розкол. А наслідком розколу буде значне відсунення перспективи приєднання до ПДЧ.
Другий момент — цього літа обов’язково буде спроба зірвати військові навчання за участю країн НАТО за сценарієм 2006 року (коли у Феодосії блокували прибуття іноземних військових на територію України). І це вже питання до української влади: чи вона зробила висновки з 2006 року, чи справді буде доведено спроможність влади виконувати програми міжнародної співпраці, зокрема у військовій сфері? Чи знову ці плани стануть заручниками кількох сотень по-екстремістському налаштованих жителів Криму, підтриманих російськими дипломатами, російськими медіа.
Безумовно, і Чорноморський флот є політичним фактором в Україні. І його збереження та намагання Росії відтягти переговори про початок його виведення зумовлене бажанням зберегти потужний політичний важіль впливу на Україну. Безпосереднього взаємозв’язку між членством НАТО і перебуванням флоту до 2017 року немає. Це не висувається стороною НАТО як перешкода для початку інтеграції України в НАТО.
Інше питання — сприйняття НАТО в українському суспільстві. Це питання віддаленішої перспективи. Негативне сприйняття залежить від дуже багатьох чинників: це і негативна репутація американської адміністрації сьогодні в Україні. Адже, як свідчать дослідження, саме ставлення до США та їхньої зовнішньої політики значною мірою впливає на ставлення до НАТО в Україні. Тому непопулярність Буша переноситься на непопулярність НАТО. Перспектива зміни адміністрації США також може дещо сприяти зміні ситуації. Крім того, популярність української влади є доволі низькою. Власне суспільство не надто схильне підтримувати будь-які ініціативи, які йдуть від не дуже популярної влади. По-третє, активна робота контрпропаганди. Бо контрпропаганда ведеться як засобами опозиційних партій та підконтрольними їм медіа, так і власне безпосередньо з Росії, яка має вплив на значну частину українського інформаційного простору. Тому я не маю ілюзій щодо швидкої позитивної зміни громадського ставлення. Однак є можливість продовжити позитивну тенденцію зростання підтримки, яка спостерігається останнім часом.
На сьогодні маємо політичну єдність влади, в принципі, на всіх рівнях. Що стосується президента, прем’єр-міністра, міністра оборони, міністра закордонних справ — хоч вони всі належать до різних політичних угруповань і між ними є конфлікти, але в питанні НАТО жодних суттєвих відмінностей не спостерігається.
На мою думку, ймовірність отримання ПДЧ у грудні приблизно 50%. Я думаю, існує ймовірність, що це рішення буде оголошене лише на наступному саміті, який відбудеться наступного року. І це знову залежить від стійкості правлячої коаліції, наявності легітимного уряду, парламенту тощо. Якщо знову буде сповзання у політичну нестабільність, питання буде відкладене, як його відклали у 2006 році.
