Ukraiński Żurnal - 5/2008

А ГУЛІ...

(Скачати весь номер: 5/2008 [PDF, 2.4 Mb])

Юрко Іздрик

Вона з’являється щоранку. Дуже педантично, завжди о тій самій порі. Поводиться чемно і стримано, цілком логічно вважаючи, що вже самої її появи, навіть мовчазної, достатньо, аби я зрозумів, про що йдеться. А йдеться завжди про одне і те ж: я повинен нагодувати її. Готувати їй сніданки — взагалі-то не мій обов’язок. Ні особисто їй, ані кому іншому я не давав жодних обіцянок. Але вже якось так повелося, не пам’ятаю, відколи, здається, з позаминулого літа.Врешті-решт це зовсім не обтяжливо для мене. За час нашого знайомства це вже навіть перетворилося на частину моїх ранкових ритуалів — як холодний душ, кава з молоком, сигарети. Тепер ще й сніданок для неї. Для невротика ритуали — справа не лише звична, але й помічна. Особливо ранкові, коли розум відмовляється вірити, що знову повернулася т.зв. реальність, коли психіка бойкотує будь-які спроби налаштуватися на активне, креативне, конструктивне — яке там ще? — суспільне буття, коли пам’ять вкотре намагається виінсталюватися з групової історії в якусь приватну соліпсичну директорію. Механістичність ритуальної поведінки немов продовжує інтимність нічного усамітнення, створює ілюзію продовження сну. Тобто створює ілюзію ілюзорності. Пом’якшує повернення в шенгенську зону дня.Тож готувати сніданок ще й для неї — справа достатньо вдячна. Тим більше, що вона не вимагає різноманітності, просячи щоразу одне й те ж: кукурудзяні пластівці з родзинками. Я мав би цінувати мінімалістичну скромність її бажань, однак певні естетичні нюанси рецептури таки дратують мене. Я майже впевнений, що снідати пластівцями вона почала, надивившись американських серіалів. У кожному разі, ще донедавна ніхто зі співвітчизниць навіть гадки не мав, що цей прародич попкорну може складати повноцінний сніданок. Утім, варто віддати їй належне: пластівці вона їсть сухими, не заливаючи ні молоком, ні соком, ні йогуртом. Із погляду здорового харчування, навряд, чи це добре, але така поведінка свідчить все ж про власне вольове рішення, про індивідуальний вибір, зрештою, про індивідуальність як таку. А кожну індивідуальність я навчений шанувати. Звичайно, з американського кіна вона набралася ще й інших дурнуватих звичок. Наприклад, аби показати, як уважно ставиться до моїх слів, вона схиляє голову вбік і скеровує погляд просто в очі співбесідникові: достоту так демонструвала зацікавленість леді-термінатор із однойменного фільму. Однак і це не надто дратує мене: бо що здатне ефективніше за цитати з голлівудських блокбастерів повертати нас до реальності? Тож я трактую таку її поведінку як грамотний і ненав’язливий психотерапевтичний хід.Набагато гостріше дратує мене її манера їсти. Їсть вона, що називається, голосно і неохайно, розкидаючи пластівці навсібіч. Тепер після сніданку мені доводиться прибирати ретельніше, ніж я звик до нашого знайомства. Добре, що вона принаймні не намагається розмовляти під час їжі.Та, попри все, гріх не згадати й позитивних її рис. Так, скажімо, вона жодного разу, жодним чином не заакцентувала свого ставлення до мене як до представника протилежної статі (що для її однолітків майже відрухове). Я дуже ціную таку поведінку, тим більше, що в неї є бойфренд (я неодноразово бачив їх на вулиці разом), про якого вона жодного разу не згадала, не кажучи вже про можливі спроби познайомити нас чи спробувати нагодувати халявним сніданком і його. Тобто між нами, між мною і нею дуже природно, без зайвих домовленостей виник своєрідний «кодекс честі», а це, погодьмося, не часто трапляється в стосунках.З мого боку подібний кодекс вмикається чомусь лише вночі. Я жодного разу не бачив її уві сні, але її присутність там відчував неодноразово. Так от це, замалим не Прохаськове відчуття присутності відігравало в моїх снах роль своєрідного морального імперативу, направляючи дії, коригуючи вчинки тощо. Підозрюю, саме завдяки їй я навіть уві сні ніколи не зважився ані на вбивство, ані на самогубство.Оце, мабуть, і все. Дивний приклад симбіозу двох повноцінних організмів. Хоча взаємовигідний симбіоз, як твердять зоологи, якраз і свідчить про бодай часткову неповноцінність, неспроможність без допомоги ззовні успішно функціонувати в соціумі (не кажучи вже про «ноосферу») .

Не знаю, скільки це триватиме. Як гостро кожен із нас переживатиме втрату спільника — бо ж навряд чи ми помремо одночасно. Зрештою, для розлуки є багато інших, прозаїчніших причин. Набагато більше, ніж для вдалих зустрічей. Я, наприклад, часто мандрую. Щоправда, поки що мандри не шкодять: за час моєї відсутності сніданки їй готує дружина. Дружина вважає її горлицею, тому щоранку, виносячи порцію пластівців на балкон, кличе: «Гулі-гулі-гулі». На цей пароль, якщо вірити дружині, і справді прилітає горлиця. Зі мною все відбувається по-іншому. Мабуть, орнітолог із мене поганий. Звичайно, я неодноразово пробував, відчинивши вікно, промовляти щось на зразок: «А гулі, а гулі». Але жодного разу ніхто, ніде... Мабуть, уся справа в тому, що в складній резидентській грі під назвою «Життя» паролі, коди й імена унікальні для кожного і не повторюються ніколи. Навіть двічі.