З погляду чеської історії ця справа не є безпредметною, адже в суперництві впродовж століть між чехами і німцями за Чехію, Моравію і частину Сілезії, в якому перемагали то одні, то другі, вигнання судетських німців стало крапкою, а заодно і певним розв’язанням ситуації. І здається, дефінітивним.
Як німці, так і чехи нині дійшли згоди (хоча б на урядовому рівні) в тому, що депортації німців передувало відторгнення Судетів у 1938 році на підставі нав’язаного чехам Мюнхенського договору. А опісля — нацистська окупація Чехії, метою якої була остаточна германізація чеських земель.Чехи і німці нині вже погоджуються і в тому, що якби чехи знали, що Німеччина через кілька десятиліть стане зразковою демократичною державою, а німецькі нацисти — миролюбними німцями, то тих трьох мільйонів чеських німців вони б вже не проганяли. Але у чому Німеччина і Чехія донині не можуть дійти згоди — це хто (і чи хтось взагалі) мав би депортованим судетським німцям платити відшкодування. Тема, чи мали б вони повернутися в Чехію, вже не є актуальною. Як громадяни Європейського Союзу, судетські німці сюди повертатися можуть. Але з огляду на вік (а їм щонайменше по сімдесят років), того вже мабуть ніхто не зробить. Хіба, якби чехи повернули їхні будинки, поля і фабрики... але того чехи не зроблять, тим більше, що ніхто і ніщо їх до цього не змушує і не змусить. А Німеччина, властиво, задоволена, бо якби до чогось подібного мало дійти, то напевно треба було б думати і про більйонні воєнні репарації для Чехії. І тому, зрештою, з’явилася ця чарівна формула, за якою проблеми минулого не затьмарюватимуть сьогодення.Поляки з німцями подібного речення в жодній зі своїх декларацій не мають. Як у Берліні, так і у Варшаві ніколи не думали, що їм може знадобитися щось подібне. Зрештою, оця західна частина Польщі, яка аж до 1945 року була Німеччиною, полякам була ніби нав’язаною. На місце мільйонів депортованих німців прийшли мільйони поляків, для рівноваги знову ж таки депортованих, з територій Радянського Союзу. До того ж німці проти поляків вчинили такі злочини, включно зі знищенням Варшави, що поляки не дуже і намагались якось юридично чітко обґрунтувати свої кроки — тому чехам з їхніми досконалими Бенешовими декретами можна лише позаздрити.Усвідомлюючи цілковитий безлад у юридичних питаннях, поляки перелякались, коли німці, депортовані з Польщі, почали подавати майнові позови до європейських судів. Тому поляки почали знову нагадувати німецькому уряду нацистські злочини і вимагати втручання Берліну у подібні справи німецьких громадян. Але нічого тим не досягли, окрім хіба що погіршення відносин із Німеччиною. Нині, в часи розважливого прем’єра Дональда Туска, пристрасті дещо вгамувалися, але питання не вирішилось. Але це теж ще може змінитися.І все це лише тому, що поляки досі не знайшли усвідомлення того, на що чехи — хоч і з великими зусиллями — все ж таки спромоглися. Йдеться про розуміння, що не лише Чехія була жертвою нацистської окупації, але й чехи деякими своїми вчинками аж ніяк не можуть пишатися. Тисячі загиблих під час депортації німців нехай будуть підтвердженням цього.Без подібного усвідомлення частина поляків дивиться і на справи — які, зрештою, у Центральній Європі не дуже й відомі — польсько-українського суперництва шістдесят років тому.Намагання декотрих поляків з нагоди 65-ліття волинських подій представити українців кровожерними і збоченими масовими вбивцями, замовчуючи при цьому польські провини і злочини щодо українців, є дорогою в нікуди. Дорогою, яка може зірвати все, чого польсько-українські відносини досягли після Помаранчевої революції.Історія, часто кривава і жахлива, обтяжує наше спільне європейське сьогодення і майбутнє. Але ми не повинні його затьмарювати, а радше пригадати слова, які сказали ще кілька десятиліть тому при пошуках примирення польські та німецькі єпископи: «Вибачаємо і просимо вибачення».
